Її програш

Лінді Вест, американська письменниця, феміністка, кінокритик, активна громадська активістка, у своєму есе «Її програш» на сторінках видання The New York Times розповіла про свої переживання у день виборів президента США, та про те, що особисто для неї означав програш Гілларі Клінтон.

Гілларі Клінтон

Фото – abcnews.go.com

 

У день виборів я прокинулась і розплакалась – не пустила скупу сльозу, а вибухнула сльозами як пожежний гідрант. Сльози потрапили на мої окуляри, стікали по моїх губах і залишали чорні сліди туші у моєму сніданку.

«Люба, – прошепотів мені мій чоловік, – люба, все буде добре. Показники все ще хороші. Все добре».

Але справа була не в показниках. Я ридала, не тому що я боялася, що Гілларі Клінтон програє. Це прийде пізніше. У вівторок вранці я ридала, тому що, наливаючи собі каву, я мимохідь побачила у новинах інтерв’ю з місіс Клінтон одразу після того, як вона проголосувала за себе в Чаппакуа в Нью-Йорку. Вона виглядала так, ніби їй перехопило подих, вона була веселою, трохи приголомшеною. Поза нею стояв Білл Клінтон, дивився на свою дружину і сяяв.

Мій чоловік дивиться на мене так іноді. Це не тільки любов – ми очікуємо, що чоловіки повинні любити своїх дружин, – це щось менш традиційне, більш умовне і гендерно-диференційоване. Це професійна повага. Це гордість.

Ми звикли, що ця гордість спрямована в іншу сторону – від дружини до чоловіка, тому що люди в нашій культурі можуть бути більше, ніж просто тілами, можуть робити більше, ніж просто плекати. Чоловіки можуть діяти та досягати успіху, і підніматися, і прагнути, і процвітати, і перемагати, і панувати, і бути зухвалими, спраглими змінити суспільне життя. Це нормально для чоловіків мати амбіції. Це нормально для жінки стояти осторонь.

Я думала про те, як Білл Клінтон зустрів Гілларі Родем в Єльському університеті в 1971 році, і якою завзятою та сильною вона була вже тоді, якою чудовою і переконливою. Містер Клінтон описує цей момент у своїх мемуарах. «Вона випромінювала відчуття сили і самовладання, яке я рідко бачив у будь-кому, чоловікові або жінці, – написав він. – З самого початку вона постала в мене перед очима». Він пригадує, що колись, в ті роки, сказав їй: «Я зустрівся з усіма найбільш обдарованими та талановитими людьми нашого покоління і ти – найкраща серед них».

І тоді я подумала про те, як містер Клінтон неухильно зростав у своїй політичній кар’єрі, на тому шляху, який ми побудували для харизматичних, компетентних білих чоловіків. Кожну секунду він усвідомлював, наскільки гідна й хороша його дружина. Не просто хороша, а найкраща. Краща, ніж усі, кого він коли-небудь зустрічав; краща, навіть, ніж він сам. І він спостерігав, як вона стоїть поруч з ним і чекає, і чекає, і чекає, недооцінена, принижена і піддана суворій критиці за те, що бажає чогось більшого від життя, ніж печиво.

І вона не здалась! Вона терпіла наклепи, приниження та ірраціональну ненависть протягом трьох десятиліть, і все ж не здалась. І ось вона лише за крок від посту президента Сполучених Штатів – перша жінка, якій довірили керувати світом. Він, мабуть, настільки нею пишається, подумала я. І це викликало у мене сльози.

Я плакала, тому що хочу, щоб мої доньки відчували ту палаючу гордість, те підтвердження їх безмежних можливостей – не від своїх чоловіків, а від свого світу, від атмосфери, від непорушних глибин упевненості в собі. Я плакала, тому що це несправедливо, і я дуже втомилася, і всі жінки, яких я знаю, дуже втомилися. Я плакала, тому що я навіть не знаю, як це, коли тебе сприймають серйозно – повною мірою, в цьому всеосяжному, однозначному, усталеному сенсі, який властивий рукостисканню між чоловіками. Я плакала, тому що знаю, що означає завжди бути на другому місці…

Незалежно від вашої особистої думки про Клінтонів як про політиків або як про звичайних людей, ця динаміка реальна. Ми як культура на глибокому рівні не сприймаємо жінок серйозно. Ми не віримо жінкам. Ми не довіряємо жінкам. Ми не любимо жінок.

Я розумію, що багато чоловіків цього не бачать, і багато кого це не хвилює. Я знаю, що багато хто, читаючи цей текст, буде сміятися, або образиться, або назве мене істеричкою, або ще якось гірше, але це нормально. Я до цього звикла. Це не означає, що я неправа.

Проте я думала, що, можливо, ці вибори були початком чогось нового. Не смертю сексизму, а народженням світу, в якому другорядне становище жінок не сприймається як належне.

Це зерно надії жило всередині мене до вечора вівторка, заключного дня виборів, які були настільки відкрито жінконенависницькі (мізогінічні), що питання «сексуальне насильство: добре чи погано?» було відкритим для обговорення.

Сьогоднішній день відчувається нереальним. Він нічим не відрізняється від свіжого, близького розпачу. Але є один урок, який припіднесла нам місіс Клінтон і який ми можемо засвоїти, відставивши у бік політику – це необмеженість людської витривалості, і навіть Дональд Трамп визнав це під час других дебатів. Ті з нас, хто був зневажений цим очевидним підтвердженням переваги расистської патріархії (і, пробачте, білі жінки, які голосували за містера Трампа, але ваше прикриття ілюзорне), ми стійкі.

Ми витримували цей ураган сумнівів і насильства дуже довго, і тепер кристально зрозуміло, більш ніж будь-коли, у нас є ворог і задачі. Ми маємо самовдоволено усміхнений апофеоз нашого гноблення – гноблення до схуднення, який лізе руками до наших статевих органів. У нас є народне голосування. У нас є докази в результатах опитувань, що білі жінки дозволять управляти своєю людяністю для забезпечення переваги білої раси. Нам потрібно накопичувати протизаплідні пігулки і у нас є сусіди, яких потрібно захистити, і діти, яких потрібно навчити. Нам потрібно знайти правильну жінку. У нас через рік місцеві вибори.

Те, що ми програли, не означає, що ми неправі; те, що вони в нас не вірять, не означає, що ми зникнемо.

Примітка: Викладені у статті думки та суб’єктивні судження автора можуть не співпадати та не відображають офіційну позицію організації.

За матеріалами: nytimes.com