У рамках 10-го фестивалю американського кіно «Незалежність» відбувся показ документальної стрічки «РБГ: Життя ікони правосуддя».
У фільмі, який минулого року отримав номінацію на Оскар, розповідається про життєвий шлях судді Верховного Суду Сполучених Штатів Рут Бейдер Гінзбург.
Читайте також: Суддя Верховного Суду США Рут Гінзбург: Жінкам місце скрізь, де ухвалюють рішення
Після показу відбулася публічна дискусія «За статевою ознакою. Жінки, правосуддя та можливість впливати на державні політики».
Організатори дискусії: фестиваль американського кіно «Незалежність», сайт «Жінки – це 50% успіху України» та кампанія проти сексизму в медіа та політиці «Повага».
Модераторка – Ірина Славінська, координаторка з гендерних питань кампанії «Повага».
Учасники/ці дискусії:
- Галина Чижик, керівниця судового напрямку в Центрі протидії корупції
- Ірина Шиба, виконавча директорка Фундації DEJURE
- Лариса Денисенко, правозахисниця, письменниця
- Микола Ябченко, про-фемініст, експерт з комунікацій
- Віра Левко, суддя Дніпровського районного суду міста Києва
«Ніколи не знаєш, яка краплинка може стати останнім поштовхом для того, щоб щось в країні змінилося»
Віра Левко, суддя Дніпровського районного суду міста Києва:
Я дивилась цей фільм і порівнювала себе як суддю, що працює в Україні, з суддею Рут Гінзбург, котра працює у Сполучених Штатах. Цей фільм дуже надихає, спонукає перебирати в думках усі свої справи, думати, яка з твоїх справ може стати такою, що матиме вплив на законодавство.
Крім професійної діяльності, я також активно відстоюю права жінок і дітей.
Дивлячись на таку жінку як Рут, переконуєшся, що треба рухатися далі. Бо ти ніколи не знаєш, яка краплинка може стати останнім поштовхом для того, щоб щось в країні змінилося.
Правозахисниця Лариса Денисенко:
Це неймовірно мотивуюча стрічка, у якій ми бачимо не лише боротьбу за права інших, а й боротьбу за себе в юриспруденції.
Коли я дивилася стрічку про Рут, я пригадувала своє студентське життя. Звісно, студентські роки Рут Гінзбург були геть іншими, коли всього 9 студенток навчалися разом із 500 чоловіками-студентами. У 1990 році на юридичному факультеті університету Шевченка нас, майбутніх юристів і юристок, було майже 50/50.
Але тоді мені дуже бракувало і в юридичній освіті, і в медіа-просторі яскравих моделей жінок у праві. Правду кажучи, ми не зовсім розуміли, ким ми хотіли бути. Ми собі уявляли, як ми йдемо красиві на підборах, з папками, а навіщо і куди – то було велике питання.
Вже на третьому курсі я почала ходити і слухати своїх колег, переважно це були чоловіки, які вели судові процеси, тоді я вже більш-менш розуміла, ким реально я можу бути. На той час у нашій професії лунало більше чоловічих голосів, не було моделі жінки правничої професії, котра б мене надихала.
Читайте також: Жінки, що надихають: рефлексії після перегляду фільму «Радикальні черниці»
В Одеській раді адвокатів на стіні висять фото очільників ради, і серед них була лише одна жінка. Спробуйте здогадатися, в які роки вона очолювала раду? Це був повоєнний рік, 1946, і трохи 1947-го року, коли була кадрова нестача. Потім раду знову очолювали чоловіки.
Стосовно жінок-юристок 70-х, 80-х років, моя мрія – починати піднімати ці пласти і вивчати. Я впевнена, що вони є, просто я про них не знаю, хоча і цікавлюся цією темою.
Галина Чижик, керівниця судового напрямку в Центрі протидії корупції:
Сьогодні я дивилась цей фільм вже втретє. Мене вражає, який довжелезний шлях пройшла Рут Гінзбург.
Нині багато речей сприймаються як належне, водночас після перегляду фільму розумієш, що свого часу жінкам доводилося боротися, щоб елементарно отримати доступ до професії.
Микола Ябченко, фемініст, експерт з комунікацій:
Рут Гінзбург – це людина, яка великою мірою долучилася до того, щоб Сполучені Штати стали іншою країною. Адже якби справдилася мрія багатьох про те, що місце жінки на кухні, Сполучені Штати залишилися б у своєму розвитку країною, якою вона була 100-200 років тому. Про це повинні завжди пам’ятати ті, хто постійно намагається сказати, що жінки не повинні бути у праві, чи в парламенті, чи ще десь, і відправляють їх займатися домашнім господарством.
Також після перегляду стрічки розумієш, що питання рівності – це не лише питання прав жінок. Ті справи, які вела Рут, котрі стосувалися дискримінації чоловіків, показують, що гендерна рівність – це питання справедливості, а це стосується як жінок, так і чоловіків.
«Достатньо одного разу не змовчати, щоб тебе перестали ображати і зачіпати»
Ірина Шиба, виконавча директорка Фундації DEJURE:
Дивилася цей фільм удруге і досі під враженням. Я запам’ятала слова Рут про те, що ти завжди маєш бути спокійною, адже щойно ти починаєш говорити на підвищених тонах, ти стаєш для оточуючих злою феміністкою, і тебе перестають слухати.
Лариса Денисенко:
Коли при мені хтось дозволяє сексистські жарти чи зневажливі висловлювання щодо жінок, я завжди реагую.
Хоча я не можу сказати, що поводжуся агресивно. Крім того, я намагаюся переконувати лише тих, хто готовий слухати і має до мене повагу. Якщо людині важливо принизити, знецінити чи просто покричати, я не витрачаю свої ресурси на розмови і переконання. Я знаходжу інші шляхи.
Віра Левко:
Під час судових засідань нерідко доводиться стикатися з різними видами агресії. Але, як казала Рут, треба контролювати свої емоції, пам’ятати, що ти суддя.
Для мене важливим критерієм є відповідь на питання, чи можу я після процесу дивитися людям в очі. У залі суду доводиться вислуховувати не дуже приємні речі, прокльони, образи. Колі після свого рішення ти можеш спокійно дивитися людям в очі, то прокльони й образи не зачіпають.
Якщо говорити про мою діяльність, зокрема в рамках Асоціації жінок-юристок України “ЮрФем”, то доводиться стикатися і з сексизмом, і з дискримінацією. Не завжди вдається знайти у собі сили заперечити чи зупинити якісь такі моменти, особливо якщо перебуваєш у незнайомому середовищі.
А що стосується професійного середовища, тут достатньо одного разу не змовчати, щоб тебе перестали ображати і зачіпати.
Галина Чижик:
Середовища, в яких я працюю останні три роки, переважно чоловічі. Три роки тому мене обрали до складу Громадської ради доброчесності.
В громадській раді збалансований склад чоловіків і жінок, і я не пам’ятаю жодного випадку, коли мене дискримінували за ознакою статі чи за віком – я там наймолодша.
Але як тільки я вийшла назовні в статусі представника Громадської ради доброчесності, перше, з чим я стикнулася, був сексизм від чоловіка, до якого я прийшла на зустріч. Замість того, щоб предметно обговорювати серйозні питання, пов’язані з конкурсом до Верховного Суду, він почав жартувати, у зневажливому тоні робити компліменти стосовно моєї зовнішності.
Я не знала, як на це реагувати, це мене повністю обеззброїло. З часом я навчилася не реагувати на жарти і просто говорити далі про ті речі, які становлять предмет розмови.
Для мене дуже цінною була порада, яку Рут дала у фільмі: не кричати. Хоч і важко дотримуватися цієї поради, але треба контролювати емоції. Це важливо.
«Чоловіка відразу сприймають як професіонала, а тебе – як його асистентку»
Ірина Шиба:
Я не народилася феміністкою і мені знадобилося багато часу, щоб почати публічно називати себе так.
Я виросла на Галичині в середовищі, де жінка може бути успішною, може мати бізнес, але на Паску вона мусить спекти три пляцка, помити всі вікна і прибрати в будинку. А всі чоловіки в той час сидітимуть і дивитимуться телевізор. Мені здавалося це доволі нормальним.
Коли ще студенткою мене запитували на співбесідах у юридичних фірмах, чи збираюсь я йти в декрет, це питання не викликало у мене обурення. Так само коли казали, що викладання – це хороша робота для жінки, бо «у тебе буде багато часу на сім’ю».
Усвідомлення прийшло, коли я вийшла заміж і почала працювати в юридичній професії. Ми з чоловіком починали кар’єру приблизно однаково, але йому було набагато легше знайти роботу і вона була рази в чотири краще оплачувана ніж моя, хоч ми вирішували кейси однакової складності.
А коли я їхала на рік за кордон навчатися, мої друзі запитували мене: «А тебе чоловік відпускає? А на кого ти покинула свого чоловіка? А він не проти, що ти їдеш?».
Потім я почала звертати увагу на інші начебто незначні речі. Наприклад, коли ти приходиш на зустріч, і чоловіка відразу сприймають як професіонала, а тебе сприймають як його асистентку.
Так само як і Рут, я сприймаю чоловіків-сексистів як малих дітей. Бо тут справа у вихованні, у суспільстві, у якому вони виросли, їм нав’язували ці моделі, як мені колись. Можливо, вони досі не розуміють, що це і є дискримінація.
Мене дуже засмучує, коли жінки на високих посадах не захищають і не підтримують інших жінок. Вони ніби бачать загрозу в своїх колежанках. Замість того, щоб підтримати жінок, вони ніби намагаються відігратися на них, бо «мені було погано, хай вони теж відчують, як це складно».
Були випадки коли я приходила на зустріч, а жінка не те що не віталася за руку, вона не дивилася на мене протягом усієї зустрічі. Мені допомагав мій колега, який кожного разу переадресовував питання до мене, підкреслюючи, що я в цьому питанні більш компетентна. Десь після п’ятого питання жінка почала дивитися на мене.
Микола Ябченко:
Якщо ви щось хочете сказати про жінку і перевірити, чи це не сексизм, спробуйте «метод дзеркала». Тобто спочатку подібну фразу скажіть чоловіку. Наприклад, спитайте у чоловіка, який їде у відрядження, на кого він залишив дітей.
Я переконаний, що видатні жінки мають стати частиною масової культури так, як Рут Гінзбург, яка справді стала іконою американської поп-культури. Про неї знімають фільми, випускають сувеніри, навіть з’явилася фігурка LEGO з її зображенням. Доки в поп-культурі не відзначатимуть і не згадуватимуть жінок, про них мало хто знатиме.
Наталія Жачек, 50%
Фото Ксенія Ганжа