Головна Статті Федеріка Могеріні: Авторитетна, але не агресивна

Федеріка Могеріні: Авторитетна, але не агресивна

0
995

 Федеріка Могеріні якось зауважила, що вона не проти, щоб до неї зверталися просто Федеріка, адже назва її посади аж занадто довга: верховний представник Євросоюзу із закордонних справ і політики безпеки.

Посаду головного дипломата ЄС було створено у 2009 році для вирішення «проблеми Кіссінджера» – у Брюсселі часто пригадують слова колишнього держсекретаря США: «Кому мені телефонувати, коли я хочу поговорити з Європою?». Нині треба телефонувати Федеріці Могеріні.

Посада передбачає виконання обов’язків у двох європейських інституціях: у Європейській Раді, що складається з 28 урядів держав-членів ЄС, та у технократичній Європейській комісії.

Загалом Федеріка Могеріні має три офіси: у Єврокомісії, Європейській раді та у Європейській службі зовнішніх справ (EEAS).

Усі дороги ведуть до Риму

Могеріні народилась і виросла у Римі. Вона була єдиною дитиною у сім’ї. Її батько, Флавіо Могеріні, був відомим режисером та сценаристом. Втім, він не був типовим представником кіноіндустрії – Могеріні ніколи не ходив на кінопрем’єри.

«Моє дитинство не було схожим на Голівуд», – пригадує Могеріні, яка у дитинстві замість іграшок гралася з кіноплівками.

Мати Могеріні була архітекторкою і вчителькою. Федеріка запевняє, що саме мама з дитинства вчила її бути самостійною і вміти брати на себе відповідальність. Мамина наука знадобилася, коли після школи дівчина поїхала на кілька місяців до Лондона, де навчалася й одночасно підробляла у McDonald’s.

Наступного разу їй знову довелося вчитися бути самостійною у чужій країні, коли у 1997 році, вже студенткою, вона поїхала до Франції за програмою молодіжних обмінів Еразмус.

Федеріка пригадує, що спочатку вона хотіла стати журналісткою, бо в дитинстві найбільше любила читати газети. Пізніше її дуже зацікавив іслам і арабський світ, тож вона вирішила вивчати політологію в Римському університеті. У Франції, де вона навчалася за програмою молодіжного обміну,  вона вивчала іслам і працювала над дипломною роботою, яка була присвячена марокканському письменнику Абдаллі Ларуї (Abdallah Laroui).

Початок політичної кар’єри

Ще підлітком Могеріні вступила до молодіжного крила партії лівих сил «Молоді ліві» (Sinistra giovanile). Після саморозпуску, італійська компартія трансформувалась у Демократичну партію лівих, куди Могеріні перейшла у 1996 році.

У кінці 90-х на Могеріні звернула увагу депутатка Маріна Серені та підтримала намір Федеріки сфокусуватися на міжнародній політиці.

«Федеріка мене вразила, – пригадує Серені. – Вона була молодою, але дуже добре підготовленою, завжди спокійною і професійною».

Журналісти часто питають Могеріні про її ставлення до комуністичної ідеології. На одне з подібних питань вона якось відповіла такими словами: «Берлінська стіна впала, коли мені було 16 років. Я була на конгресі, під час якого оголосили про припинення діяльності Італійської комуністичної федерації молоді. У ті роки я переважно займалася питаннями расизму, зокрема була волонтеркою у проекті «Nero e non solo» («Чорний і не тільки») і вступила в Демократичну партію лівих лише у 1996 році».

Навіть коли Могеріні обрали депутаткою Парламенту Італії в 2008 році, вона залишалася загадкою для більшості італійців.

«У Римі її знало дуже обмежене коло людей», – пригадує Серджіо Романо, колишній посол Італії в Росії і НАТО, а нині оглядач журналу Corriere della Sera.

За часи депутатства вона представила кілька законопроектів, серед яких був законопроект про ратифікацію Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (Стамбульська конвенція).

У лютому 2014 року, після обрання Маттео Ренці прем’єр-міністром Італії, Федеріка Могеріні була призначена на посаду міністра закордонних справ.

Стереотипи і штампи

Швидкий злет молодої італійки не залишився поза увагою ЄС – вже влітку 2014 вона була серед головних кандидатів на посаду Верховного представника Євросоюзу із закордонних справ і політики безпеки.

Втім, її кандидатуру не всі зустріли з захопленням. «Хто така Могеріні?», «Чому не обрали когось більш досвідченого?», – пригадує італійська депутатка Маріна Серені роздратовані запитання єврочиновників.

На думку Могеріні, її не сприймали не тому що вона жінка, адже її попередницею на посаді теж була жінка – Кетрін Ештон (2009-2014), а тому, що вона молода жінка.

Під час виступу в рамках конференції «Жінки у владі», Федеріка Могеріні пригадала голосування за її кандидатуру у Європарламенті:  «Я була міністеркою закордонних справ країни Великої сімки, тому не могла зрозуміти, чи дійсно справа у моєму віці, адже є прем’єр-міністри і президенти молодші мене. Врешті я зрозуміла, що справжня причина критики криється у тому, що для молодої жінки вважається прийнятним займатися питаннями освіти або соціального забезпечення, водночас люди переконані, що обороною, безпекою та дипломатією мають займатися серйозні чоловіки. Я зрозуміла, що проти мене грали два упередження, які дуже складно складно прийняти в одній людині». Вона мала на увазі вік та стать.

Критики замовкли лише після голосування, коли її кандидатуру підтримали у Європарламенті.

Вирішальною була промова самої Могеріні перед голосуванням: вона чітко продемонструвала, що вона не випадкова номінантка. Ян Техау (Jan Techau), директор Carnegie Europe, написав у Твітері: «Могеріні має необхідні якості: максимальну вербальну гнучкість без гострих кутів, які можуть нашкодити комусь». Комітет закордонних справ Європейського парламенту аплодував Могеріні наприкінці її промови – інші кандидати не удостоїлися такого визнання.

На думку італійської дослідниці Федеріги Бенді, головним було не те, що вона казала, а як саме вона виступала під час слухань. Могеріні вдалося справити враження авторитетної, але не агресивної політикині – дуже складне завдання для жінки-лідерки.

Камінь спотикання – Україна, а не вік і стать

У липні, перед самим голосуванням, кандидатуру пані Могеріні намагалися заблокувати країни Східної Європи, стурбовані тим, що італійка не зможе перешкодити Росії захоплювати території України.

Тоомас Гендрік Ільвес, колишній президент Естонії, пригадує публічну дискусію під час Брюссельського форуму відразу після анексії Криму Росією, коли Могеріні була міністеркою закордонних справ Італії.

Ілвес висловив думку, що дії Росії порушили статут ООН та Будапештський меморандум між Україною, США, Великобританією та Росією про відмову від ядерної зброї. Він зазначив, що дії США та союзників були недостатньо жорсткими і включали лише санкції та заборону на в’їзд для групи російських високопосадовців. На це Могеріні відреагувала доволі роздратовано: «То що ви пропонуєте нам ще зробити? Скинути бомбу на Росію?».

Прем’єр-міністр Італії Маттео Ренці робив все, щоб переконати представників Східної Європи, що Італія дотримуватиметься суворої риторики з Путіним, він навіть зателефонував президенту Росії та попередив про «дуже серйозні наслідки» його вторгнення в Україну.

Жінки і політика

Завдяки призначенню Могеріні вдалося вирішити складне завдання залучення більшої кількості жінок на керівні посади у ЄС, особливо після того, як тодішній президент Європарламенту Мартін Шульц попередив, що законодавчий орган не голосуватиме за «клуб джентльменів».

У 2017 році Федеріка Могеріні отримала престижну премію «Жінки у Європі» (Women in Europe).

Під час нагородження вона зазначила, що «головне завдання жінок на владних посадах – бути рольовими моделями для дівчат і молодих жінок, пояснювати їм, що вони теж можуть бути футболістками, кінорежисерками, керівницями підприємства, міністерками оборони, президентками».

Своєю рольовою моделлю Могеріні називає колишню держсекретарку США Мадлен Олбрайт, з якою вона зустрілася, коли лише починала кар’єру в дипломатії. Мадлен Олбрайт поділилась з Могеріні особистою історією, яку Федеріка завжди згадує.

За кілька місяців після призначення на посаду держсекретаря хтось сказав Олбрайт, що вона набрала вагу. На що перша жінка-держсекретарка США відповідала: «Це не я товстішаю, це моя шкіра товстішає».

Могеріні дуже подобається цей вислів, бо, за її словами, на початку кар’єри вона мала саме такі відчуття.

Могеріні часто є єдиною жінкою за столом переговорів. На її переконання, до переговорних процесів треба долучати більше жінок: «Коли жінки присутні, нам вдається знайти рішення, від яких усі виграють. Можливо тому, що жінки більш схильні розуміти, що виграш опонента не обов’язково є нашим програшем».

За ініціативи Федеріки Могеріні та Христі Фріланд, у 2018 році в Канаді пройшов Перший саміт жінок-міністрів закордонних справ (Women Foreign Ministers’ Meeting). На саміт приїхали 17 жінок, які очолюють міністерства закордонних справ у різних країнах  світу.

Федеріка Могерині пригадала, що вперше подумала про захід, який зібрав би разом жінок-міністрів закордонних справ, під час однієї з фотосесій на офіційному заході. Тоді вона подивилась навколо і зрозуміла, що жінки в багатьох країнах вже обіймають найвищі керівні посади.

Могеріні зазначила, що важливо заохотити жінок і дівчат у всьому світі бути тими, ким вони хочуть «не тому, що це добре для жінок, а тому, що це добре для світу».

При цьому вона не вважає себе феміністкою – у зверненні в Інституті Брукінгса Могеріні підтвердила, що вона «не така жінка».

Міграційна криза

Марко Пачотті, у минулому лідер Молодіжної федерації італійських комуністів, з яким Федеріка ще підлітком робила перші кроки в політиці, пригадує, що вона була серйозною, компетентною та завзятою. Вона була волонтеркою й працювала у кол-центрі для мігрантів, а також боролась проти расизму та ксенофобії у проекті «Nero e non solo» («Чорний і не тільки»).

Тема боротьби з расизмом та ксенофобією завжди була дуже важливою для Могеріні. На посаді головного дипломата ЄС Федеріка відвідувала табори біженців в Йорданії, Лівані та Туреччині й всіляко намагалась привернути увагу до цього питання, підкреслюючи, що воно не зникне навіть коли припиняться всі конфлікти й війни: «У Йорданії та Лівані мільйони біженців.

У Ефіопії їх понад 800 тисяч. Ніхто не переконає мене, що 100, 1000 або навіть 10 000 біженців можуть бути економічною або соціальною проблемою для європейської держави».

Найбільшим викликом для Ради Європи було виступити єдиним фронтом для вирішення міграційної кризи.

Під час засідання Європейської Ради вона сказала: «Питання не в тому, що Європа може, питання в тому, що Європа мусить зробити».

Врешті-решт Європейський Союз погодився надати Туреччині 3,2 млрд доларів для посилення прикордонного контролю – такий захід був схожим на відчай і водночас нагороду для президента Реджепа Ердогана в той час як його політика щодо дотримання прав людини викликала питання.

Роззброєння та переговори

Могеріні вміє вести жорсткі переговори. Безумовно, угода з Іраном щодо припинення ядерної програми була найуспішнішою точкою кар’єри Могеріні. «В потрібний момент вона продемонструвала жорсткість», – переконаний Уенді Шарман, один з головних переговорників з боку США.

Могеріні пригадує, що перемовини щодо іранського ядерного питання були дуже важкими: «Під час перемовин мені висунули ультиматум, на що я відразу зреагувала: «Якщо надалі буде подібна риторика, ми припинимо переговори і зустрінемось через шість місяців».

Міністр закордонних справ Ірану Мохаммад Джавад Заріф скипів: «Ніколи не погрожуйте іранцям!». Засідання було призупинено. Але наступного дня ми повернулися за стіл перемовин і атмосфера була цілком позитивною. Настільки, що ми досягли угоди».

Водночас критики Могеріні запевняють, що дипломатка занадто сильно вірить у ефективність діалогу й вважає будь-які інші методи проявом мілітаризму.

Як зауважила Сюзанна Малоні, експертка з Ірану Інституту Брукінгса, ідеологія Могеріні є трагедією у випадку з Іраном: «Реакція Європи на придушення протестів після сфальшованих у 2009 році виборів була жорсткою. ЄС мав надіслати подібний сигнал і наступного разу, зробивши заяву: «Ми не збираємося підтримувати політичну та економічну співпрацю з країною, яка придушує мирні протести».

Для Могеріні дипломатичні зусилля в роботі з диктаторськими режимами не завжди спрямовані на те, щоб забезпечити перехід країн до демократії, натомість головною метою є намагання запобігти конфліктам будь-якою ціною.

Коли Сполучені Штати закликали своїх союзників закрити посольства у Північній Кореї після запуску ракет і низки ядерних випробувань, Могеріні виступила з промовою до Європейського парламенту, підкресливши, що мета Європи полягає у відкритті «надійних дипломатичних каналів» з «Царством відлюдників» (Hermit Kingdom, як називають Північну Корею – ред.). Також Могеріні літала на Кубу, щоб запевнити Рауля Кастро, що ЄС не братиме приклад з Трампа у питанні ембарго.

Прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньягу відмовляється зустрітися з Могеріні, оскільки вона не підтримала рішення Трампа визнати Єрусалим столицею Ізраїлю. Федеріка натомість провела зустріч з Махмудом Абассом, лідером Палестини.

У Bloomberg вийшла велика стаття про Могеріні з промовистим зауваженням: «Якби не було Федеріки Могеріні, світовим автократам довелося б її вигадати».

Працююча мама

Федеріка Могеріні не любить питання про поєднання кар’єри та ролі матері й зазвичай відповідає питанням на питання: «А якби я була чоловіком, ви б мене запитали про це?».

Однак іноді вона дозволяє собі бути трохи відвертою і зізнається, що їй не вистачає спілкування з двома доньками – Катеріною та Мартою: «Коли я вдома, ми прокидаємося о 6:20 і снідаємо разом. А на вихідних ми зранку готуємо млинці. Хоча б один день на тиждень я залишаюся вдома і проводжу час з родиною».

За словами Могеріні, переїзд у Брюссель був дуже важким. Її чоловік Маттео Ребесані залишив свою роботу в Римі в італійському відділенні організації Save the Children.

Маттео Ребесані був помічником колишнього мера Рима та лідера Партії демократичних лівих сил (партія Федеріки Могеріні – ред.) Уолтера Вельтроні. Тітка Федеріки, сценаристка Іза Могеріні, є близькою подругою матері Вельтроні. Італійські ЗМІ натякають, що ця дружба сприяла кар’єрі молодої Федеріки.

Могеріні підкреслює, що її чоловік дуже допомагає вдома: «Він дуже багато часу проводить з дітьми. Були часи, коли він працював по 12 годин на день, а я працювала менше; зараз я працюю 12 годин на день, а він менше. Зазвичай італійські чоловіки не славляться таким егалітаризмом» (підтримкою рівності – ред.).

Почуття обов’язку

Багато експертів схвально відгукуються про те, що Могеріні майже постійно здійснює робочі поїздки, зробивши зовнішню політику Європейського Союзу більш видимою. «У мене є сильне почуття обов’язку, тому мені завжди важко сказати «ні», – каже вона.

Кьяра Мороні, правоцентристська депутатка італійського парламенту, добре знала Могеріні: «Вона завжди була підготовленою, читала законопроекти. Федеріка – дуже рідкісне явище в італійській політиці: її посада – це повністю її заслуга».

Також її колеги кажуть, що вона надає перевагу «WhatsApp дипломатії», а не дотриманню жорсткого протоколу.

У своєму офісі в Брюсселі Могеріні зберігає малюнки доньок, а більшість її команди становлять жінки.

Як керівниця Могеріні дуже доброзичлива, водночас вона вміє контролювати емоції й пропускати повз вуха особисті образи: «Я ніколи не бачила, щоб вона втратила самовладання», зізналася Наталі Точі, директорка аналітичного центру, яка подорожувала з пані Могеріні на Близькому Сході, в той час як лідери ЄС критикували її призначення на посаду головного дипломата ЄС. «Вона вимикала телефон і засинала, потім прокидалася дуже рано, щоб о третій ночі не пропустити дзвінок прем’єр-міністра Ренці. Він не міг повірити, що вона спить, в той час як лідери приймають рішення щодо її призначення», – пригадує Наталі Точі.

Водночас у кар’єрі Могеріні таки був важкий випадок, коли вона не змогла контролювати емоції. Під час офіційної прес-конференції єврокомісарка не стримала сліз, коли давала коментарі щодо терактів у Брюсселі, внаслідок яких загинули 35 осіб та ще 340 отримали поранення.

Проєвропейські переконання Могеріні не співпадають із риторикою популістського уряду Італії, і вона відмовилася стати кандидаткою лівоцентристських сил на посаду наступного президента Єврокомісії. Колеги кажуть, що вона, ймовірно, зробить перерву на державній службі.

Сама ж Могеріні переконана, що її дипломатична кар’єра закінчується: «Мені дуже не вистачає нормального життя, свободи. Мені довелося попрощатися з усім цим, але коли я закінчу каденцію, зможу повернутися до нормального життя».

 

Наталія Жачек, 50%

Більше публікацій
Більше публікацій Наталія Жачек
Більше публікацій Статті