Рецензія на книжку Дайви Ульбінайте «Велика президентка маленької країни: Історія Далі Грибаускайте»
На момент обрання Далі Грибаускайте у 2009 році у світі було вісім президенток – Аргентина, Габон, Індія, Ірландія, Ліберія, Філіппіни, Чилі, Фінляндія і Литва.
Із тодішньою президенткою Фінляндії Тар’єю Галонен новообрана Грибаускайте мала близькі товариські стосунки. До речі, і саме Грибаускайте стала наступницею Галонен, коли 2014-го очолила Раду жінок-світових лідерок.
Так само легко вона спрацювалася із Ангелою Меркель. І це був/є один із уроків литовської президентки: жіноча солідарність у великій політиці має бути «відкритим уроком», її треба уміти грамотно презентувати, без загравань і самопринижень.
Історія про цих вісьмох жінок у 2009 році (світова фінансова криза, нагадаю) могла б стати незлецьким авантюрним романом. Але поки що «Наш формат» видав книжку лише про одну з восьми. Про Далю Грибаускайте написала її радниця зі зв’язків зі ЗМІ Дайва Ульбінайте.
Читайте також: Ґолда Меїр: Її прем’єрство
Кейси, що їх обирає для обговорення авторка, подаються начебто у двох версіях одночасно – для ЗМІ і «не під запис». Авторка знає більше, ніж воліє розповідати, але розповідає більше, ніж можна було б очікувати.
Оригінальна назва книжки інакша – «Годі здригатися».
Грибаускайте належить чимало фраз, які визначили її як політика і «пішли в нарід». Чого варте лише легендарне «Хоча б не крадуть» (це так вона озвучила мінімум вимог до чиновників, з якого стартує реформа в будь-якій галузі).
Вона завжди говорила коротко, чітко, просто, на межі між афоризмом і наказом – в цьому її сильна сторона як ораторки. «Годі здригатися» – одна з таких реплік, нею президентка закінчувала розмови, результат яких її не потішив. Нею – як оце дізнаймося з книжки Ульбінайте – вона часто завершувала робочі наради. (А могла під час наради і просто вийти з кімнати. Так було, наприклад, під час важкої розмови щодо блокування роботи уряду з Алексєюнасом, Грибаускайте вийшла зі свого власного кабінету – і баста).
Годі здригатися, мовляв, досить боятися, зберися і працюй. А на обережні натяки радників, що варто з людьми розмовляти дипломатичніше, мала ще одну пораду на всі часи: «Годі нюні розпускати». Ульбінайте в одному із фрагментів книжки злегка здивовано скаже, що Грибаускайте за часів роботи комісаркою ЄС вважали екстра-дипломатичною перемовницею. Правда-правда, – скаже Ульбінайте, – повірте, таке було, чесно.
Читайте також: Поговорімо про політику: як американські мами навчають(ся) демократії
Назвати український переклад книжки «Велика президентка маленької країни», мотиви цього рішення очевидні, але рішення, як на мене, неправильне. Бо книжка не про маленьку країну і не про велику президентку. «Маленькі держави знають, що вони маленькі. Нема потреби нам це пояснювати», це цитата з книжки. «Не треба вважати нас маленькими. Ми такі, і ми настільки великі, наскільки здатні діяти як великі, поважні та гідні. І саме так нас сприймають», – це цитата з Грибаускайте. Власне кажучи, і книжка – не про президентку взагалі, а про урок лідерства, нею втілений.
Головна теза книжки озвучена самою Грибаускайте: для успіху політичних процесів – у зовнішній і у внутрішній політиці – найпершим же (і комплексним при тому) кроком є посилення вимоги до керівництва країни.
Ульбінайте занурює нас у кілька випадків за часів президентства Грибаускайте, що могли підтвердити чи спростувати цю тезу. Це гучні історії на кшталт парламентської кризи, перемовин з Трампом щодо 2% річних для НАТО, дипломатичної кризи через зближення кабінету Обами з Росією, наслідки «зачистки» литовських судів від корупціонерів абощо.
Ульбінайте детально розказує про кілька великих проєктів президентки: судову реформу, антикорупційну програму, програму «За безпечну Литву» – важливий етап соціальної політики, масовий виступ проти родинного насильства і пияцтва, зміни в енергетичній політиці та СПГ-термінал, головування країни в ЄС, розробка протоколів безпеки з НАТО, системне зниження витрат інституції президента, викриття в’язниць ЦРУ на території Литви.
Читайте також: Даля Грибаускайте: Популярна попри непопулярні рішення
Ульбінайте реконструює ті випадки для нас, але акцентує завжди таке питання: які особисті якості і професійні компетенції Грибаускайте активувала, щоби вийти з тієї чи іншої кризи, яким способам управління надавала перевагу – чи було її рішення вдалим і як відбилося на показниках довіри до президентки. Щодо останнього, то було, що ці показники за один тільки публічний виступ із непровіреними фактами падали на чотирнадцять пунктів враз.
Недовіра до людей і повна довіра до справ, що їх роблять люди.
Недипломатичність в широкому значенні «безкомпромісність», ще в ширшому – «непохитність». Непохитність в сенсі принциповість, а не упертість.
Незаангажованість.
Високі вимоги до себе і до своїх радників.
Добра підготовка і глибока обізнаність.
Блискавична реакція.
Саме такою постає Грибайускайте у книжці своєї радниці. Ці риси можуть бути і перевагою, і вадою – залежно від контексту. Навіть обізнаність і професіоналізм: уже за перший рік президенства, який був цілком присвячений виходу зі світової економічної кризи, Грибаускайте сформувала високі очікування (журналістів, скажімо), бо здавалося уже, що не було питань, в яких вона некомпетентна. У таких умовах легко потерпіти фіаско. Так сталося, скажімо, у 2015 році, коли в одному з виступів вона досить емоційно оцінила погану роботу прикордонників й повідомила про застрелену в спину дитину під час затримки контрабандистів. Інформація виявилася викривленою, а оцінки занадто різкими.
Читайте також: «Я ще говорю!»: Переможна кураторка власної історії Камала Гарріс
Її блискавична реакція приводила в шок президентську прес-службу, зокрема це було тоді, коли співчуття з приводу смерті видатної людини, виказані президенткою, були оприлюднили раніше за офіційний некролог.
Далю цікавить суто результат, – ділиться Ульбінайте своїй досвідом співпраці з Грибаускайте, – роби як хочеш і як умієш, але результат має бути. У «Велосипедних новинах» (це таке анімаційне комедійно-політичне шоу в Литві) її зображали катом із сокирою – самій їй той образ не подобався, але вона реготала з нього.
Авторка розказує: Грибаускайте часто само підходить до телефону. Неодноразово траплялося, коли хтось телефонує в секретаріат і звично починає: «Жіночко, передайте президентці…», аж поки зрозуміє з ким говорить і перепросить.
Вона любить обдаровувати людей медом із власної пасіки. Сама наливає важливим гостям каву. Вона фліртує під час важливих перемовин, аби виграти трішки часу на відповідь… А потім вона дає прес-конференцію і просто озвучує імена олігархів, що їй погрожують за спецрозслідування щодо корумпованих правників. І відмовляється йти на зустріч із Бараком Обамою, котрий щойно подав репліку про Кремль, репліку, що загрожує безпеці Литви.
Читайте також: Мішель Обама в білому: чому варто читати автобіографію екс-першої леді США
Після відновлення незалежності Грибаускайте не належала до жодних партій і угрупувань. Її «праві» інтереси очевидні, але не закріплені партійно. Це її принципова позиція. Ніяких побратимів, кумів і однополчан в її політиці! І це уже тягне на політичну культуру, якої Литва ще не знала (а ми і досі не знаємо, до речі). І виявляється зрештою, що в успішних проєктах Далі важило те, що в її житті відсутні люди, на яких і через яких могли б тиснути на президентку її опоненти.
Треба віддати належне й авторці. В інших руках ця історія могла б перетворитися на «сублімацію політикинею свого нереалізованого материнського інстинкту в професію» (чи мало ми таких опусів уже читали?!). А авторка «Великої президентки…» просто дає слово самій Грибаускайте: «Я ізолювала своє особисте життя, щоб не бути вразливою. Коли мене вмовляли бути президентом, я відмовлялася ще і тому, що нема кому бодай поплакатися на плечі, якби трапилося яке лихо. Ви навіть не уявляєте, яка ви сильна, – казали мені… Як сильна? Я самотня. Виявляється, що через це і сильна, бо невразлива». Ульбінайте це висловлювання не коментує. Та і не треба того.
2017 року сталася подія, яку Литва відзначила ледь не національним святом. У статистичному звіті ООН Литва фігурувала в блоці «Північна Європа», в не «Східна Європа», як раніше. І то, ясна річ, ідеться не про географію. Грибаускайте часто в своїх виступах казала, що боргує Литві. Ульбінайте припускає, що подібне відчуття мають всі, хто виросли за Совєтів і від яких приховували минуле родини / країни. Може бути, авторка «Великої президентки…» права в тому припущені, що відчуття, наче заборгував своїй країні, має чимало людей, старших за Незалежність. Одиниці з них уміють повертати борги. Далі Грибаускайте це точно вдалося.
Ганна Улюра, для Жінки:50%