«Індекс ґендерного розриву 2018» (The Global Gender Gap Index 2018)з 2006 року публікується щорічно Світовим економічним форумом (World Economic Forum).
В дослідженні оцінюється рівень ґендерної рівності в 149 країнах світу за чотирма показниками – економічна участь жінок, розширення їх прав і можливостей у політиці, рівень освіти та доступ до системи охорони здоров’я.
Публікуємо основні висновки звіту щодо ґендерного розриву в політичній участі, адже тут Україна демонструє найменші успіхи в порівнянні до прогресу в інших сферах.
Рівна політична участь: основні тенденції в світі, реґіоні та Україні. На сьогодні саме в політичній сфері зберігається найбільша ґендерна диспропорція – 77,1% – тоді як в економічній сфері він сягає 41,9%, в освіті – 4,4% та в сфері охорони здоров’я – 4,6%.
Тут варто нагадати кілька ключових показників. Лише у 17 країнах зі 149 жінки є головами держав. Також, в середньому лише 18% міністрів та 24% парламентаріїв у всьому світі є жінками.
В Україні ці показники нині сягають, відповідно, лише 12% та 13%. Для порівняння, в 2006 році ці показники були на рівні 9% (жінок у парламенті) та 6% (жінок на міністерських посадах), а в 2012, відповідно, 8% та 0%, тобто Україна демонструє повільний, але прогрес у подоланні ґендерного розриву в політичній сфері.
Індекс також враховує співвідношення жінок до чоловіків на виконавчій посаді (прем’єр-міністр або президент) протягом останніх 50 років, але, на жаль, не бере до уваги відповідного співвідношення на місцевому рівні (наприклад, серед голів місцевих рад), що є очевидним недоліком даної категорії. Очевидно, розширення категорії могло би покращити рейтинг України за рахунок жінок-керівників міських та селищних рад.
За оцінками звіту, якщо зберігати нинішні темпи подолання розриву, для досягнення паритету політичної участі чоловіків та жінок знадобиться принаймні 107 років.
Що цікаво: всупереч поширеним стереотипам, високий рівень економічного розвитку не є обов’язковою умовою для досягнення високих показників рівної політичної участі жінок та чоловіків: до п’ятірки країн-лідерів, крім Ісландії (1 місце світового рейтингу за показником політичної участі жінок) та Норвегії (3 місце), входять також Нікарагуа (2 місце), Руанда (4 місце) та Бангладеш (5 місце).
Втім, звичайно, для підвищення інтегрального індексу ґендерної рівності сталість розвитку країни є важливою передумовою.
*Джерело: 50vidsotkiv на основі «The Global Gender Gap Index 2012, 2018».
**Примітка: оскільки кількість країн, що врахована в дослідженні, не є постійною, зміна місця України в рейтингу не дає підстав для висновків щодо погіршення чи покращення ситуації в окремих сферах, але дає уявлення про відносне місце України в забезпеченні рівних прав жінок та чоловіків серед інших країн світу, а також про відносні рівні розриву (зокрема, очевидно, що в політичній сфері Україна займає значно нижче місце серед інших країн, ніж в економічній, освітній та медико-демографічній сферах забезпечення ґендерної рівності).
Прогрес України варто оцінювати в контексті реґіону, що розвивався за дещо подібних, хоча і не ідентичних, історичних умов. Варто зазначити, що загалом за всіма показниками, реґіон Східної Європи та Центральної Азії (умовно визначимо його як «наш»), за середнім ґендерним розривом посідає четверте місце в світі, трохи відстаючи від Латинської Америки та Карибського басейну і приблизно на 5% нижче середнього регіонального рівня Західної Європи.
Загалом, розрив між країнам-лідерами серед «наших» (Словенією, Латвією та Болгарією, що входять до першої двадцятки загального індексу) та менш успішними (Грузія, Угорщина та Таджикистан) зберігається в межах 10%. Тобто, за станом ґендерної рівності країни реґіону розвиваються досить однорідно, за винятком Таджикистану, де індекс фіксує найгіршу ситуацію.
З 26 країн реґіону, що охоплені «Індексом» у цьому році, 12 країн покращили свої показники порівняно з минулим роком, а 14 – погіршили.
Україна належить до тих, хто спустився вниз з 61-го місяця в рейтингу 2017 року до 65-го в 2018-му. Лідерами реґіону за загальним показником є Словенія (11 місце в загальному рейтингу), Латвія (17 місце) та Болгарія (18). Теоретично, саме ця трійка лідерів може слугувати для України тактичним взірцем подальшого прогресу, тому порівняльні національні показники політичної участі заслуговують на окрему увагу. Показники, що демонструє лідер світового рейтингу Ісландія, залишаються стратегічним орієнтиром.
Діаграма 2
*Джерело: 50vidsotkiv на основі «The Global Gender Gap Index 2018».
Діаграма 3
*Джерело: 50vidsotkiv на основі «The Global Gender Gap Index 2018».
Прогрес у реґіоні, навіть серед країн-лідерів, на разі не є сталим, що віддзеркалює нестійкість політичних ситуацій, їх високу залежність від коливання політичної кон’юнктури.
За успіхами в рейтингу в окремі роки може слідувати стрімкий «відкат» на декілька позицій вниз. Очевидно, що подальший прогрес вимагає не тільки чіткої роботи державних органів з виконання низки міжнародних зобов’язань, що впливають на стан ґендерної рівності в суспільстві, але й витривалості демократичних інститутів, зокрема, здатності громадянського суспільства контролювати стан справ в «маркерних сферах».
У звіті зазначається цікава тенденція, що може мати вплив на майбутній розвиток ситуації. З одного боку, в багатьох країнах наступне покоління жінок стає лідерами у своїх сферах і готові до подальших успіхів.
З іншого боку, розвиток передових технологій може принести ризики нових гендерних розривів, зокрема, в навичках, пов’язаних з розвитком штучного інтелекту та управління ним. Виникають нові сектори, в яких людські вміння стають все більш важливими і доповнюють технології. Водночас, таланту, здібностей та навичок буває недостатньо без можливості доступу до ресурсів, тому розширення політичної участі жінок, зокрема в «нашому» реґіоні, для якого надалі характерна висока ступінь інтегрованості бізнесу та політики, є ключовим моментом у відповіді на запитання, як швидко Україна може подолати системні ґендерні розриви.
Як свідчить перше національне опитування з питань рівності між чоловіками та жінками, проведене Національним демократичним інститутом в Україні на замовлення Офісу віце-прем’єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України, 40% опитаних українців вважають, що в Кабміні бракує жінок-міністрів, ще 43% переконані, що 12% депутаток у Верховній Раді – це дуже мало. При цьому 61% респондентів заявили, що прагнуть більш збалансованого залучення чоловіків і жінок до політичного життя.
Оцінюючи бар’єри жінки на шляху до політики, дослідження «Ставлення до жіночої політичної участі» National Democratic Institute (NDI, 2016) з’ясувало, що сучасне українське суспільство схильне до традиціоналістських та стереотипних пояснень: 49% вважають, що жінки меншою мірою зацікавлені в політиці, ніж чоловіки; 56% ̶ що українці більше схильні голосувати за чоловіків, 64% ̶ що сімейні обов’язки не дозволяють жінкам мати час для змагання за виборну посаду.
Що буде, як Попелюшка стане принцесою не за 107 років, а просто зараз: жінки зацікавляться, партії зможуть, сімейні обов’язки розподіляться, суспільство звільниться від стереотипів?
Чи рівна політична участь є запорукою якісних змін? Підкинемо на завершення декілька дискусійних тез та свіжих соціологічних даних з місцевих «ланів».
Отже, жінка, що приймає політичне рішення, не обов’язково є чутливою до питань ґендерної рівності (адже її погляди є результатом соціокультурних умов, в яких вона сформувалась, ̶ вона, тією чи іншою мірою, є носієм домінуючих у суспільстві цінностей, звичок, стереотипів). Втім, шанси, що її позиція враховує інтереси жінок, є досить високими.
Наведемо приклад: з початку 1990-х Інститут соціології НАН України запитує 1800 респондентів у всіх регіонах України, чи згодні вони з твердженням, що жінки не мають обіймати керівних посад: число тих, хто проти, поступово зменшується з 34,8% у 1992 році до 17,4% у 2018-м. Зауважимо, що серед опитаних у 2018 році чоловіків – проти жінок на керівних посадах 21,9%, серед жінок – 13,7%. Крім статі, є певна кореляція між ставленням до жінок-керівниць та рівнем освіти, типом населеного пункту, де мешкає респондент.
Про що свідчать ці дані?
Перше, про те, що більшість людей в нашій країні загалом не проти жінок-керівниць.
Друге, частка тих, хто проти, поступово і повільно, але зменшується.
Третє (тут припустимось популістського узагальнення для того, щоби описати «розклад сил»): шанси працюючої міської жінки з вищою освітою підтримати жінку на керівній посаді дещо вищі, ніж у чоловіка, який працює поруч з нею (якщо, звичайно, він не є зацікавленим партнером кандидатки).
Четверте (вже не за даними, але за включеними спостереженнями): статистично рівна політична участь чоловіків та жінок сама по собі не призводить до якісних змін в суспільстві, – для того, щоб зміни відбулись, цінності, цілі та інструменти їх досягнення всіх учасників політичного процесу мають бути орієнтованими на реальний розвиток. В суспільствах, де правила гри вигадують та контролюють чоловіки, надалі цілком можливі фейкові формати політичної участі жінок, які формально діють в площині політики, але не стають суб’єктами політичного процесу. Наприклад, їх «заводять» за списками до парламентів та керівних структур, для них наймають хороших піарників, через них лобіюють чиїсь інтереси, але їм не дають самостійно приймати рішень та розвиватись, навіть якщо для цього в них є бажання і потенціал. Проте такі форми фейкової політичної участі можливі і для чоловіків. Бо політична участь – це лише можливість приймати рішення, але не їх гарантія.
Замість підсумку. Українське суспільство декларує, що, в принципі, готове до прогресу в сфері рівної політичної участі. Втім, ґендерна рівність в політиці – не самодостатня мета. Це, скоріше, інструмент, що може дозволити країні досягти успіху. Будь-який інструмент може бути корисним лише для того, хто вміє ним користуватись, і точно знає, чого хоче досягти.
Катерина Іващенко-Стаднік (PhD), соціальний дослідник