2014 року Ірина Гамбарян, як і багато інших українок та українців, була змушена виїхати з Донбасу через війну. Місця й умови проживання довелося змінювати кілька разів. Тоді вона отримала новий пожиттєвий статус ВПО. Водночас війна повернула її до психології — і проведення груп підтримки разом із індивідуальними психологічними консультаціями стали основною діяльністю Ірини. Крім того, вона здобула право називатися не лише психологинею, а й травматерапевткою.
Із групами Ірина Гамбарян працює давно. Вона була і є тренеркою-фасилітаторкою — проводить тренінги для громадських організацій. А ще — проводить групи підтримки. Колись це були групи для жінок, що постраждали від домашнього насильства, групи для людей, що мали наміри або й спроби самогубства, групи підтримки для людей із різними видами залежностей. Приблизно з 2015 року Ірина почала проводити групи для постраждалих від військового конфлікту — переселенок та переселенців зі Сходу та Криму. Потім додалися групи для ветеранів і ветеранок АТО.
«Тобто, з одного боку, це широке коло, а з іншого — всі ці люди постраждали тим чи іншим чином, мають проблеми з ментальним здоров’ям і потребують підтримки. Навіть коли самі цього можуть не визнавати», — ділиться Ірина.
Допомога жінкам із сектору безпеки й оборони
Нині вона проводить групи підтримки і для жінок із сектору безпеки й оборони.
«Хочу зазначити одну важливу, на мою думку, деталь: я ніколи не займалася набором складу груп. Зазвичай цим займалися громадські організації, що опікувалися/опікуються якоюсь певною соціальною групою. І щодо сектору безпеки й оборони було так само. Ідея і реалізація цілком є заслугою моїх колег і посестер із Інформаційно-консультативного жіночого центру — Насті Неньки, Ганнусі Сайтарли і Тіни Джінорідзе.
Читайте також: Розділити біль і допомогти: як проєкт «Почни!» підтримує жінок, які втратили рідних на війні
Те, що взагалі вдалося і вдається збирати групи, — це просто диво. І доказ того, що зміни в суспільстві таки відбуваються. Я не можу навіть уявити, щоб такі групи могли б існувати раніше. Сектор безпеки й оборони — дуже жорстка ієрархічна структура. І на жаль, вважається, що працюють там «залізні люди». Але ті, хто так вважає, не беруть до уваги те, що це сфера спеціалізації «людина-людина», так званих «допомагаючих професій». А в цій сфері надвисоким є ризик професійного вигорання, вікарної травми і втоми від співчуття. І саме групи підтримки є важливим, чи не найдієвішим засобом цей ризик знизити. Чи хоча б пом’якшити його вплив. Дуже важливим чинником є «людський фактор». Бо, як я часто кажу, можна привести коня до води, але не можна змусити його пити. Я тішу себе надією, що ситуація буде покращуватися і груп збиратиметься все більше. Принаймні, ми зі свого боку робимо і робитимемо для цього все можливе».
Війна повернула мене до психології
Ірина каже, що якби її запитали, як змінилося її життя через війну, в 2015-2016 роках вона б відповіла, що кардинально. Проте зараз може сказати, що за великим рахунком кардинальності змін не спостерігає.
«Як і раніше, щиро переймаюся та, де можу, протидію порушенням прав людини в цілому і прав жінок зокрема. І ця діяльність для мене вкрай важлива, — розповідає Ірина. — Мій диплом психолога припадав пилюкою аж із початку 90-х років минулого століття. В принципі, як і диплом філолога, — але цей ставав у нагоді частіше, бо тодішньою пристрастю була журналістика та медіа. Війна ж, яка триває для мене, як і для більшості мешканок і мешканців Донбасу, десятий рік, просто повернула мене до психології. І не тільки повернула, а ще й носом потикала. Для себе зрозуміла, що в сфері ментального здоров’я буду більш корисна і реалізована, ніж в журналістиці. Тим паче, що працюючи з власними проявами та наслідками травмуючих подій, я ще й отримувала та прокачувала навички підтримки інших.
Читайте також: Відновлюючи свою вісь: як жінки на Вінниччині створюють школу бізнесу в умовах війни
Знаєте, після того, як не вмерла, головним критерієм стає якість життя. Навіть, якщо світло в кінці тунелю виявилося світлом фар потягу, що мчить назустріч, в світлі цих фар можна побачити і малюнки на стінах тунелю (вони там точно є, бо ми не перші в цьому тунелі), і людей, що стоять поруч (вони точно є! Бо ми ніколи не самі). А ще можна відчути вітер в обличчя і як він грається твоїм волосся. Просто потрібно звернути на це увагу. І дати собі дозвіл не просто виживати, а жити. Я переконана, що те, що нас не вбиває, просто нас не вбиває. І дає привід зробити висновки, що допомогло не тільки вижити, а й продовжувати жити».
Матеріал підготовлено в рамках партнерської співпраці з проєктом Відділу Секретаріату ОБСЄ з гендерних питань WIN Project — «WIN для жінок і чоловіків — зміцнення всеосяжної безпеки через інновації та мережу гендерної рівності»
Ця стаття підготовлена за фінансової підтримки ОБСЄ в рамках проєкту WIN. Думки, тлумачення та висновки, висловлені в цій публікації, є особистими поглядами авторів і не обов’язково відображають погляди ОБСЄ, її донорів або держав-учасниць