“Чому я пішла в тероборону? Бо мені здавалося, що, якщо я буду в армії, матиму більше інформації, більше розумітиму, що відбувається. Але це взаємовиключні речі – війна і розуміти, що відбувається. На війні ніхто не розуміє, що відбувається. Це ірраціональне зло”, – говорить редакторка Леся Ганжа.
Вона працювала журналісткою в українських ЗМІ з 1997 року, була культурною оглядачкою, речницею львівського “Форуму видавців”. Активна учасниця двох Майданів (2004 та 2014), авторка репортажів із зони АТО та тимчасово окупованих територій. Багато років була головною редакторкою платформи про жіноче лідерство “Жінки – це 50% успіху”, а також очолювала сайт “Доступ до правди” про практику доступу до публічної інформації в Україні. У вільний від роботи час Леся займалася вітрильним спортом у київському яхт-клубі, а 2019-го в складі жіночої команди пройшла на яхті через Атлантичний океан з Південної Америки до Європи.
Коли розпочалася війна, Леся пішла в територіальну оборону Києва. Епіграму про те, що “Леся Ганжа не боїться ствола і ножа”, написав письменник Олександр Ірванець, який тривалий час лишався в окупованому росіянами Ірпені. Тим часом саме Ірпінь став містом, куди Леся потрапила на свою першу ротацію.
В інтерв’ю ZMINA Леся розповіла, як намагалася потрапити в тероборону з перших днів і чому це вдалося не одразу, чому вона думає, що її можуть вигнати з армії, до чого тут плакат із сексистським зображенням і які ще виклики для цивільної людини, зокрема правозахисниці та журналістки, існують у війську.
Далі – пряма мова.
“Дуже всім дякую, добрі люди, розходьтеся, більше зброї нема”
Я дізналася про тероборону напередодні війни з новин. А коли все почалося, то, як і багато хто, посунула до військкомату записуватися, тому що в мене з вікна видно Вишгород. І мені здавалося, що Оболонь – це перший кандидат на “Оболонську народну республіку”. Що першими штурмуватимуть нас. Але вони пішли на Гостомель та Ірпінь.
Я пішла з дочкою і з журналісткою Настею Березою. З військкомату нас відправили до штабу ТрО. Там ми простояли довго в черзі, зустріли багато знайомих, але зброї нам не вистачило. Вийшов командир, який сказав: “Дуже всім дякую, добрі люди, розходьтеся, більше зброї нема. Хто хоче – приходьте завтра”. Ми чемно розійшлись і прийшли наступного дня.
Але записували тільки тих, хто має військову спеціальність. І нам казали: хто не має військового квитка, то навіть не стійте, до побачення.
Першого ж дня ми з донькою поїхали до хлопців, які стоять на блокпосту неподалік. Познайомилися з командиром, запитали, що треба, і якось прилаштувалися щось туди возити. Але там у перші дні був такий ажіотаж, що от ми приїздимо зі шкарпетками й устілками, і поки їх віддаємо, то ще три машини зупиняється, і хто пакет з їжею несе, хто ще щось. А ми: хлопці, а може, вам гарячого, а може, вам того, а може, вам цього? А потім цей командир каже, що вже більше нічого не треба. Від цих слів серце стискається, і я розумію, що я знову неефективна.
Волонтерський рух як змагання наввипередки
Потім я прочитала в Кості Рєуцького (правозахисник, співзасновник “Восток-SOS”. – Ред.), що він у теробороні. Написала до нього, запитала, що їм треба. Костя назвав якісь дрібнички. А ще він хотів гарячий борщ, а я на той момент уже познайомилася з командою, яка розвозила гаряче харчування. Тож удалося їм привезти гарячий борщ. Але наступного дня й вони кажуть: у нас тепер кухня, нам гарячого більше не треба. І знову я не знаю, куди приткнутися з усіма своїми ініціативами й тим, що я хочу бути корисною.
Волонтерський рух – це іноді таке собі змагання наввипередки. Типу хто перший привезе шкарпетки чи зубну пасту. А буває, що ти привозиш, а тобі кажуть, що дякуємо, але не треба. У мене був такий стан, що я не можу робити дуже багато, нервую, якась часткова дезорієнтація… І все, що могла, – сідати за кермо і розвозити гарячі обіди й продуктові набори для пенсіонерів.
Таке волонтерство зрештою теж має свої “побічки”. Я консультувалася потім з людьми, які давно займаються гуманітарною допомогою. Вони мені допомагали з цим упоратися. Бо ж люди, які справді потребують допомоги, дуже скромні й вдячні. А є ті, хто каже: “А що це, ви привезли тільки макарони й рис? А м’яса не буде?” або “Я такі сосиски не їм”.
І, коли з цим стикаєшся, тобі стає ніяково, бо ти не готова до цього, я ж не професійна волонтерка.
В армії в мене теж таке відчуття, що я тут не зовсім ефективна, що можна було б краще
А потім Костя написав, що в них добирають територіальну оборону. І я поїхала туди. Щоб записатися, треба було витримати п’ять годин безладу. Тому що армія – це хаос і абсолютна менеджерська безпорадність. Ставлення до людей таке, ніби це не люди.
Люди з досвідом роботи в громадському чи комерційному секторі можуть багато витерпіти, але не армійське самодурство. Це добре, що зараз в армію прийшло багато цивілів, бо ми прийшли, не тільки щоб звільнити Україну, а й щоб змінити армію. Щоб вона стала армією з людським обличчям. Із чітко налагодженими процесами.
В армії забувають, що люди – це ресурс, що про мотивацію людей треба дбати. Це те, що є найбільшим твоїм капіталом як армійського керівника. Поки що в українській армії це не є такою абсолютною істиною, як, наприклад, у громадському секторі. Тому в армії в мене теж таке відчуття, що я тут не зовсім ефективна, що можна було б краще, можна було б більше.
Якщо ти жінка, то треба дуже постаратися, щоб пробитися
Нам подарували плакат із цицьками. Про правила поводження зі зброєю. Я сказала, що це сексизм і об’єктивація.
“Та де сексизм?” – сказали одні. “А що таке об’єктивація?” – поцікавились інші. Одні сказали, що треба повісити в туалеті, а інші – що на стіні біля входу.
Поки дискутували, один хлопець просто його розірвав і сказав, що серед нас є жінки й це неповага до них. Я була дуже вдячна йому за це. А коли ми повернулися з Ірпеня, то побачили, що ті, хто з якихось причин не захотів їхати на передову, відважно повісили на стіну той плакат із цицьками. Я обурилася. Хлопці, це трешак. Це некрасиво і не смішно обговорювати, чи влазять такі груди під броник. Ви на свої пуза подивіться – влазять вони під броник чи ні.
Коли зайшов ротний і сказав, чи є добровольці на Ірпінь з нашого щойно набраного взводу, майже всі відразу сказали “так”. Ми всі рвалися на Ірпінь, але спочатку забрали тих людей, які щось уміли. А жінкам (нас було троє), сказали, що ми не їдемо.
Потім знову приїхав ротний на поповнення. Треба було 22 людини. Коли я запитала, чому знову дівчата не їдуть, то він спочатку сказав: “А що вам там робити, сидіти в підвалі і їсти готувати?” Але потім додав: якщо хочете – їдьте. Так ми потрапили в цю ротацію.
Якщо ти жінка, то треба дуже постаратися, щоб пробитися. Бо чоловіків беруть усіх, а жінці треба довести, що вона бодай у чомусь краща. І, можливо, тільки тоді її можна буде допустити або бодай внести до списку. Однак щодня треба буде доводити, що ти не гірша, ніж решта чоловіків.
Завдання територіальної оборони – це відважно сидіти під обстрілами й нести чергування на об’єктах. І я не бачу великої різниці між здатністю жінки й чоловіка відважно сидіти під обстрілами й відважно нести чергування. Мені здається, ми не гірше, ніж чоловіки, давали раду цим завданням. Але є ще одне завдання, яке треба розуміти: кожна передислокація – це великі обсяги вантажів. Треба бути готовими до цієї роботи.
Війна – це хаос, бруд, обстріли та смерть
Ірпінська передова – це жити в місті без води. Жити в підвалі, не митися. Холодно. А коли йде дощ, в окопі дуже неприємно перебувати. І дуже важко виймати ногу з нашого родючого українського ґрунту, тому що він дуже сильно налипає на берці. Треба розуміти, що війна – це хаос, бруд, обстріли та смерть.
Життя в підвалі я називаю “курсом молодого бомжа”. Ми спали навіть не на земляній підлозі. Там скловата, якась руда хрінь, щось накапало з каналізації. Це не земля і навіть не пісок, а такий дрібний пил, який рудим шаром осідає на всьому.
А ще в нас було двоє хлопців, які приручили собак. І з нами спав собака Джек і собачка Аліса. Коли вони там бігали, то здіймалася хмарка, і навіть якщо хтось спав, то кахикав уві сні. Я сміялася, що ми живемо в дюні, а це наше спайсі.
У мене був досвід поїздок на війну. І так вийшло, що події в Ірпені були дуже схожі на те, що я пережила під час попередніх поїздок на Донбас. Схожі обстріли – артилерія. Коли я вперше потрапила під обстріли у 2015 році, було дуже страшно. А потім ти просто згадуєш цей досвід і ніби знаєш, що робити. Хоча насправді ти ніколи цього не знаєш. Бо або прилетить, або не прилетить. Якщо це поруч, тобі треба сховатися, втиснутися в якусь шпарину й перечекати.
Я думаю, що мене з армії виженуть. Бо мені не подобається плакат із цицьками (сміється. – Ред.). І я просто відчуваю, що я з іншого тіста. Я не армійська людина. Мені мало волі. І я розумію, наскільки це не відповідає тому образу воїна, який би мав бути. В мене багато запитань – як, чому, навіщо. Воїн дослухається до наказів командування, і жодні питання для нього не дебатуються. А для мене дебатуються, тому що ще вчора я була цивільною людиною. І я за права людини.
Обмеження прав людини у воєнний час я, звісно, приймаю. Але межі цього обмеження я все-таки хотіла б обговорити. Військова людина таке не обговорює.
У цивільному житті я прокидалася, серфила новини, обдзвонювала бійців і шукала, чим я займатимуся: чи поїду вивозити людей в евакуацію, чи повезу їжу, чи треба щось їхати купувати для армії. А в ТрО я щодня докладаю зусиль, щоб моя служба не перетворилася на охорону свого місця дислокації – як я кажу, охорону самих себе. Бо це мені видається позбавленим сенсу. І знову-таки: це тому що я в душі цивільна людина. Військовій людині так не здається: є наказ охороняти місце дислокації – охороняє. А я весь час намагаюся вхопити цей військовий дзен.
Коли закінчиться війна, я хочу далі робити свій проєкт про політув’язнених білорусок. У нас так усе добре було, ми навіть дизайн зробили. Такі історії круті, ми тільки пішли на зліт, і раптом… Це важливий проєкт, він дуже потрібний і актуальний. Але зараз інформаційні пріоритети суттєво змістилися. Тому треба буде думати про нові акценти. Переосмислити все й переформатувати. Так, як було, уже не буде. Буде якось по-новому.
Вікторія Кобиляцька