Статус Людмили Волинець міг би називатися «експерт з дитинства» – це те, що найконкретніше передає суть її діяльності на будь-якій посаді – чи то заступника міністра сім’ї, молоді та спорту, чи то керівника офісу Уповноваженого з прав дитини. Уже 12 років вона працює з Юрієм Павленком на усіх посадах, які б той не обіймав – міністр, Уповноважений з прав дитини, зараз – народний депутат. Волинець говорить, що їй байдуже, як називаються партії – вона не зберігає вірність партіям, вона зберігає вірність тій темі, якій вона присвятила своє життя: дитинству.
Але це не єдина непопулярна ідея, яку поділяє і готова зважено аргументувати Людмила Семенівна. В неї величезний досвід роботи в українському державному апараті і глибокі спостереження щодо того хто і як примушує його працювати. І як він змінився за останні 20 років.
А ще, попри те, що нині вона не посідає високих посад, її історія перебування у владі є справжньою історією успіху: адже саме вона була тою людиною, яка безпосередньо реалізовувала програму подолання дитячої безпритульності – і її подолано.
І про посади. Спостерігаючи тривалий час за діяльністю Людмили Семенівни, я втратила уявлення про те, яку посаду вона займає нині, тому на початку розмови відверто запитала Волинець, як її правильно титрувати.
Вона розсміялася.
– На телебаченні мене часто питають, так само як і ви. Можна ми напишемо «екс-замміністра сім’ї, молоді та спорту?». Я кажу: можна. «А можна ми напишемо екс-керівник офісу Уповноваженого з прав дитини?» – «Можна». «Можна екс-директор департаменту з усиновлення?» – «Можна». Мені все одно, яку я посаду обіймаю. Я на всіх позиціях займалася лише однією темою – захистом дітей. Для мене найпринциповішим є питання компетентності: я ніколи не працювала на високих посадах, не знаючи своєї теми.
– А часто ви зустрічали таких людей – «кризових менеджерів», як тепер кажуть, які приходять керувати галуззю, якої не знаю і не розуміють? Чим це загрожує профі, які з ними працюють, та суспільству?
– Це масштабне явище в українській владі, де посади – це ресурс, який дарують своїм. Такі керівники – це як інсульт мозку – точка, де мозок відмовляється працювати. Якщо уявити, що державний апарат – це великий мозок – і раптом в цьому апараті з’являється людина, яка, перебуваючи на високій посаді, не віддається повністю роботі, а вважає пристойним лише вивчати, чим же вона займається, то для суспільства це небезпечно, інколи катастрофічно.
У моєму житті було багато пропозицій, від яких я відмовилася, бо вважала, що недостатньо компетентна в цих питаннях. Були випадки, коли й інших застерігала від таких рішень, дехто і сьогодні ображається за відверту розмову: не погоджуйся на пропозицію, твоїх знань недостатньо, щоб бути ефективним.
Часто чую, що для формування і реалізації державної політики щодо дітей достатньо бути мамою, або, як-то кажуть, «любити дітей». Можу стверджувати, що діяльність з захисту прав дитини вимагає такої ж професійності, як і питання економіки чи фінансів. Адже щоб бути міністром фінансів недостатньо просто вміти рахувати гроші, чи не так?
– Що ще є для вас умовою, необхідною для роботи?
– Я ніколи не погоджуюся працювати там, де відчуваю, що робота відбуватиметься не в умовах співпраці, а в умовах конфлікту.
Для мене надзвичайно важливо працювати в команді. Маю розуміти: чи поділяє команда концепцію, яку я сповідую, або чи зможу я стати прибічником концепції команди. Адже приходжу зі своєю концепцією, своїм розумінням і 20-річним досвідом…
– А чому ви свого часу пішли в політичну партію? На що ви сподівалися і що це вам дало?
– Тоді, у 2001 році, створювався громадський рух, який пізніше було реорганізовано у політичну партію «Жінки за майбутнє». Тема захисту дітей була заявлена однією з провідних в діяльності партії. Якщо я розумію, що моя тема в даному контексті отримує новий виток і ресурси, то я приєднуюся.
«Жінки за майбутнє» – це унікальна партія: вона потерпіла фіаско і зійшла з політичної сцени, однак, вже пізніше, було виконано все, що ми обіцяли. В цьому неважко переконатися: підніміть її програму 2002 року, там є все те, що уже втілено сьогодні – і прийомні сім’ї, і дитячі будинки сімейного типу…
Вибори 2002 року і двоє наступних – час, коли дитяча тема звучала так, як вона не звучала ніколи. Після партії я пішла в ГО, де ми розробили концепцію й запустили пілотні центри матері і дитини – центри для тих жінок, які народили і заявили про готовність відмовитися від дитини. Як правило, через те, що їм немає куди з дитиною йти. Ми створювали ті самі перші центри, де мами з дітьми можуть жити до того, як дитині не виповниться півтора роки. Сьогодні таких центрів в державі вже 18 і тисячі врятованих від сирітства дітей.
Перший центр ми створювали в Херсоні, у приміщенні дитячого садка, який я відвідувала у дитинстві. Головною мотивацією – чому Херсон – було те, що там є знайомі лікарі-акушери, які зможуть пояснити ситуацію зсередини… Лікарі неохоче пускають на свою територію соціальних працівників, а нам потрібно було створити надійну співпрацю акушерів та соціальних служб.
Зараз багато в чому через наш досвід війни і страждань, суспільство більше співчуває постраждалим. Але на початку 2000-х головною суспільною інтонацією щодо тих, хто в потребі, була інтонація звинувачення: ти потрапила в скрутну ситуацію – ти сама винна.
2003-й рік. У Херсоні під нашим першим центром зібралася демонстрація місцевих жителів, які кричать: «Нам не потрібні ці проститутки», «Ми не дозволимо тут влаштовувати вулицю червоних ліхтарів»…
Коли я виходила до них, дуже переживала. І тут одна з демонстранток подивилася на мене і каже: «Підожди, так ти Люда? Дочка вчительки?» Якби не оце їхнє впізнавання: «Так вона ж наша…», то я припускаю, все пішло б зовсім не так, як хотілося.
Після ГО я прийшла в міністерство. Після міністерства – створювала інституцію Уповноваженого з прав дитини при Президенті України.
– Як ви потрапили в міністерство?
– В Міністерство сім’ї, молоді та спорту мене запросила тодішня заступниця міністра Тетяна Кондратюк. Коли ми зустрілися з нею вперше, вона була зі мною відвертою: «Мені сказали, що ви знаєте дитинство. Якби ви завтра очолили департамент, що би ви робили?». Далі був мій монолог години на дві – ось це треба змінити постановою Кабміна, ось це розпорядженням таким-то, а на це нам потрібен Указ Президента.
Це був 2005 рік. Тоді в мене був такий період, що я мала будь-що реалізувати на практиці те, що розробляла як науковець.
А це був період, коли Ющенка було обрано Президентом. Якщо пам’ятаєте, то на помаранчевому майдані стояли два великі намети для безпритульних дітей. Подолати безпритульність дітей – було чи не першим завданням Президента.
Ви пам’ятаєте вуличних дітей?
– Так.
– А давно бачили?
– Здається, не бачила вже кілька років…
– Дитяча безпритульність зникла не сама по собі. Ми можемо по-різному оцінювати діяльність президента Ющенка – я теж як виборець його оцінюю по-різному, але що стосується моєї професії –захисту дітей – я йому безмірно вдячна, бо він системно вирішував ці проблеми.
Юрій Павленко, тодішній міністр у справах сім’ї та молоді, потім писав, що коли Президент поставив перед ним завдання подолати безпритульність, він кивнув: «Виконаємо, пане Президенте», а коли вийшов з наради, то зрозумів, що має багато запитань, що і як робити. Вихід був один – шукати професіоналів.
Тетяна Вікторівна познайомила мене з Павленком, а його вже попередили, щоб він був обережним – йому сказали, що я продуктивна, але норовлива.
У тій ситуації мої майбутні керівники зробили надзвичайно нетиповий для української влади крок: вони обрали не лояльність, а професіоналізм.
Першим моїм завданням було написати концепцію програми з подолання безпритульності на двох сторінках. Я не вклалася – написала на трьох.
Міністр відніс її президенту Ющенкові, а Кондратюк – прем’єр-міністру Тимошенко. До речі, попри те, що проект було заявлено як президентський, Тимошенко дуже допомагала.
– Тобто на той момент була політична воля, як-то кажуть…
– Мати політичну волю – це дуже важливо, але цього недостатньо – має працювати виконавча вертикаль. Політичну волю треба вчасно підкріпляти конкретною діяльністю. От, приміром, цьогоріч Президент Порошенко підписує наказ про житло для дітей-сиріт. Ну так, хлопці й дівчата, давайте працюйте! Виконуйте доручення Президента! А поки що немає жодного нормативного акту, хоча пройшло півроку.
Коли Ющенко дав завдання, у нас уже було розроблено проекти нормативних актів. Тоді відбулося 5 нарад з подолання безпритульності під головуванням президента. Якщо ми ініціювали нараду, то на цей момент уже був готовий драфт указу і драфти постанов Кабміну.
Ми не дозволяли, щоб слова Президента зависали як вербальна активність. Сказане президентом має запустити державні механізми. Бо будь-який місцевий керівник, навіть якщо він про це і не знає, керується у своїй діяльності 19-ю статтею Конституції, де чітко написано, що кожна посадова особа має діяти в межах, визначених законодавством.
Вертикаль має чітко працювати.
Це той випадок, коли якщо немає папірця, то місцевий керівник не тільки не може, а й не має права нічого робити. Бо це самоуправство. Тим паче що ми маємо справу з такою сенситивною темою як діти.
Надзвичайно важливим є, щоб перша особа, яка формулює меседж, була впевнена, що в нього є команда, яка усе сказане ним та обіцяне ним, виконає.
От зараз ми не чуємо меседжів від Порошенка по дитинству. Що це означає? Що немає команди, яка здатна це виконати. Так я вважаю.
– Може, тема перестала бути такою актуальною?
– Це не про дитинство! Зростає смертність дітей від недогляду батьків удвічі, ніж в довоєнний період. Чотири роки війни з усіх трибун звучить одна й та ж цифра – 68 дітей, які загинули від військових дій. Всі чотири роки одна й та сама! І тільки на четвертий рік війни президент оголосив про загибель 242 дітей. Ніхто цю цифру особливо не помітив, але для мене це була професійна перемога, держава визнала ці факти і визначила їх обсяг.
– Я схильна думати, що це не брехня – реально не рахували…
– А що значить відсутність кількості? Якщо навіть трагічні події не обраховуються і не оприлюднюються, то це означає, що це не потрібно владі, бо немає відповідних фахівців, які здатні визначити вплив війни на дитинство і дітей. Відсутність необхідної інформації завжди приведе нас до непрофесійних дій. Як же тоді аналізувати, прогнозувати, реагувати, діяти?
Коли наша команда почала працювати у міністерстві, ми змінили всю державну статистику: у країні тоді ніхто не знав загальної кількості дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, дітей по категоріях – скільки їх під опікою держави, скільки їх усиновлено… Останні цифри наводилися станом на початок 90-х років!
Сьогодні посадовці пишаються тим, що в країні зменшилася кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Ми закликаємо мислити тверезо: по-перше, в країні йде війна. По-друге, відбулося збідніння населення. Ці два фактори завжди давали: війна – біологічне сирітство, зубожіння – соціальне.
Третій фактор: міністр внутрішніх справ каже, що збільшилася злочинність. Що це означає для аналітиків дитинства? Що якась частина людей опиниться в місцях позбавлення волі, а отже, має зрости кількість дітей, позбавлених батьківського піклування.
Четверте: за повідомленнями МОЗ, збільшилася смертність працездатного населення. Отже, якщо помирає працездатне населення – значить, має збільшитися кількість дітей-сиріт.
Сьогодні кажуть про збільшення міграційних потоків. Це теж означає, що є люди, які поїдуть за кордон з дітьми, а є ті, які залишать дітей тут на бабусь і дідусів, а самі поїдуть заробляти.
Якщо наявні всі ці фактори, то сирітство має зростати апріорі. А якщо воно не зростає, то це означає єдине: є збій в процедурі надання дітям такого статусу, у томі числі і внаслідок проблем реформи судової системи – суди цивільні та сімейні справи розглядають в останню чергу і з значним порушенням термінів.
Щодня отримуємо новини «Забили дитину…», «Співмешканець вбив дитину…», «Мати залишила дітей та пішла на кілька днів…». Збільшується дитяча смертність від недогляду батьків – а сирітство ні? Хіба це логічно? Хіба це може бути правдою?!
До речі, законодавство передбачає не тільки судову, а й позасудову процедуру позбавлення батьківства. Якщо батьки вже стали шкідливими, небезпечними для дитини, коли дитина їм не потрібна – невже ми не можемо запропонувати, щоб вони дали згоду на усиновлення дитини іншими? Нащо чекати близько року розгляду справи в суді? Професіонали у владі мали би запропонувати таке рішення, а не радіти зменшенню статистичних показників на тлі зростання кризових явищ.
– Як ви гадаєте, від приходу жінок у владу, чи буде більше уваги приділено соціальним питанням? Чи це пов’язані між собою питання?
– На мою думку, тут питання статі є вторинними щодо професіоналізму. До влади більше приходять представники бізнесу, а не соціальної сфери.
Пригадую уроки виборів 2002 року, коли жінки не підтримали голосуванням партію «Жінки за майбутнє»: тоді жінки за жінок не голосували.
Бо існує стереотип: керувати мають чоловіки. І в цьому контексті я підтримую квотний принцип – бо такою є політична культура зараз. На сьогодні квоти потрібні і для того, щоб нейтралізувати або хоч якось врівноважити стереотипи, що впливають на виборців. Якби професійний відбір здійснювався суто за критерієм професіоналізму, то в нас би було якраз ті самі 50/50.
Однак коли ми агітуємо за жінок у політиці, ми повинні бути відвертими з людьми. Вже є жінки-політики, з якими люди пов’язують свої розчарування – Валерія Гонтарева, Уляна Супрун… Я не аналізую політичну роль цих жінок чи суть тих реформ, які вони проводили й проводять. Я говорю лише про імідж і про вміння тих жінок, які зараз ідуть у владу, відповідати на складні запитання.
Ми повинні чесно визнати випадки неефективності деяких політик і рішень, авторами яких були жінки. І що твердження «жінка завжди ефективна і соціальна в своїх професійних рішеннях» є перебільшенням.
– А чи є запит на професіоналів у вищих ешелонах влади?
– Думаю, що немає. До прикладу, як ви знаєте, ухвалено новий закон «Про державну службу». Тепер, щоб здобути державну посаду треба пройти кілька етапів відбору. Я, заради інтересу, подала заяви на деякі з посад. Так от, перші три етапи не мають ніякого стосунку до професіоналізму кандидата! Взагалі. Перевіряється логічне мислення, вміння розв’язувати, вибачте, шаради та ребуси… Так начебто перевіряється логічне мислення претендента. Тобто якщо ви вмієте розв’язуєте кросворди, то у вас багато більше шансів, ніж якщо ви професіонал.
Тільки у четвертому турі вам пропонується відповісти на питання щодо знань законодавства. І як ви думаєте, чи торкаються питання вузько профільного законодавства, з яким пов’язана та посада, на яку ви претендуєте? Ні. Вам треба продемонструвати знання закону «Про корупцію».
А далі йде співбесіда. Тільки на цей момент після всіх ребусів та закону про корупцію, вже лишилося дві людини, одна з них – та, яка потрібна, а друга – для антуражу.
І це дуже прикро. Тому що професіонал – він може бути незручним, не лояльним, не вміти розв’язувати ребуси, але він завжди буде відстоювати професійну точку зору…
– Багато жінок, активних, цілеспрямованих, професійних, відмовляються іти в політику і владу, бо говорять, що це брудна справа. Ви поділяєте це твердження?
– Для того, щоб іти у владу, треба розуміти, нащо ти туди йдеш. При всій повазі до громадської і волонтерської діяльності, цих знань недостатньо, щоб очолювати департамент чи директорат. Бо державний чиновник – це професія, а департамент – це та середня ланка, де якраз потрібен саме професіоналізм.
Щодо депутатства. Бути депутатом – це височенний рівень самоорганізації. Важливо розуміти, на що ти йдеш. У тебе з’являється маса повноважень. Їх треба виконувати. Визначити пріоритети. Досягати результату. І не обіцяти зайвого. Бо каденції короткі. Сумно чути і на початку і в кінці каденції: ми це зробимо. І це стосується і чоловіків, і жінок.
Ну і жінкам, які ідуть в політику, треба розуміти, що нині політика, по суті своїй, маскулінна. Маскулінна за способом мислення, дискусії, прийняття рішення, організації роботи навіть в кулуарах. Бізнес-зібрання, полювання, риболовля… І в цих «кулуарних процедурах» поділ на жінок та чоловіків є дуже жорстким. На моє переконання, це дуже важлива тема для гендерного аналізу участі жінок в політичних процесах.
– Чи стикалися ви з сексизмом, погрозами на свою адресу?
– Стосовно себе не стикалася. Але погроз було достатньо. Я довгий час працювала у сфері усиновлення, яка має шалені корупційні ризики. Це були дуже складні виклики. У департаменті були люди, які щойно ми отримали питання усиновлення, прийшли і сказали: буду робити що завгодно, але тільки не в усиновленні, бо якщо запропонують, я не в змозі відмовитися від запропонованої «подяки». Розуміючи це, наше завдання було мінімізувати корупційні провокації, у тому числі шляхом розподілу функцій так, щоб нікому не було сенсу брати «подяки», бо проплачене рішення жоден посадовець не мав повноважень виконати самостійно.
Було так багато провокацій, що зараз навіть страшно згадати. Ми вистояли. Хоча нас зраджували, ми ридали, та в мене немає причин соромитися минулого – я продовжую жити в цій крані і займатися своєю справою.
– Якби вам зараз запропонували піти в парламент…
– Не виключаю, що відмовилася б. Я є фахівцем з питань дитинства: у парламенті мені бракуватиме часу, щоб займатися своєю сферою, і я точно не буду ефективна у будь-яких питаннях поза її межами.
Понад 12 років я співпрацюю з народним депутатом Юрієм Павленком. Ми розуміємо одне одного з напівслова, часто дискутуємо, розробляємо і реалізуємо нові теми, у тому числі нові законопроекти. З багатьма народними депутатами ми співпрацюємо у міжфракційному депутатському об’єднанні «Захист прав дитини – пріоритет держави», секретаріат якого я очолюю.
Я пишаюся тим, що для багатьох нардепів я є консультантом. Пишаюся своїм статусом «Волинець». Мені вистачає людей, які поділяють мої ідеї і готові їх просувати, у тому числі, у Верховній Раді.
Чи я в політиці? Так, мабуть, в політиці. Чи важливо мені для цього бути нардепом? Напевне, ні.
Леся Ганжа, 50%