Марія Луцак — голова ГО «ДІЄ. Добрі Ідеї Єднають» із Прикарпаття. Вони з подругами вирішили покласти край уявленням, що можливості жінок обмежуються піклуванням про сім’ю та домашніми справами, заснувавши громадську організацію. Про виклики, із якими довелося зіткнутися Марії Луцак за час розвитку громади, а також про те, що змінила війна — в інтерв’ю для ресурсу Woman2Ukraine.
Спершу організація працювала над об’єднанням та розвитком спільноти. Війна змусила дещо посилити інший фокус. Марія активно волонтерила. Влітку вирішили повернутися до улюбленої діяльності. До карпатської громади переїхала велика кількість переселенок, які до цього мали власний бізнес. Саме вони надихнули Марію з колегами діяти рішучіше для створення рівних можливостей для жінок. Представниці «ДІЄ. Добрі Ідеї Єднають» мріють відкрити в Печеніжинській громаді коворкінг, у який жінки могли б приходити вчитися та працювати. Марія переконана, що саме розвиток таких можливостей по-справжньому допоможе розвивати економічну спроможність жінок та посилювати їхній голос.
Бачили, як звичайні жителі громади робили такі прості, але дуже необхідні речі
Чим займалася ваша організація до війни? Як війна змінила вашу роботу?
Печеніжинська громада була партнеркою програми «DOBRE». У межах їх проектів проводилося дуже багато різних тренінгів. На одному з яких ми і познайомилися із співзасновницею нашої організації Марією Козьменко й вирішили заснувати ГО. Ми брали участь у навчальних поїздках та форумах й бачили, як звичайні жителі громади робили такі, здавалося б, прості, але дуже необхідні речі. Наприклад, той же мандрівний кінотеатр. Це ж не складно було б організувати, бо проєктори є в кожній школі, але було необхідно встати та зробити це.
Читайте також: Марія Козьменко: «У кожній жінці є лідерський потенціал»
Наступним проєктом, завдяки якому ми стали відомими, став громадський простір «Liberty Space» у 2019 році. Нас внесли в каталог кращих практик молодіжної роботи. Цей конкурс ініційований Міністерством молоді та спорту. Марія Козьменко на обкладинці цього каталога, чим ми теж пишаємося.
У 2018 році нам випала нагода потрапити до академії жіночого лідерства. Це був проєкт «Українського жіночого фонду» за підтримки NDI та програми DOBRE. Уже після цієї академії наш фокус почав зміщуватися на жінок. Після закінчення академії оголосили конкурс міні-грантів, і ми вчотирьох із колегами вирішили написати проєкт — «Майстерня особистісного зростання жінок Печеніжинської громади». У межах якого провели три тренінги на теми особистісного розвитку, про ухвалення рішень в органах місцевого самоврядування та про соціальне підприємництво. Також ми започаткували курси англійської мови для жінок, книжковий клуб, кіноклуб та ігровий клуб. Це були інтелектуальні ігри на кшталт «Мафії», «Світу громад», «Життєвого капіталу». Саме після цього проєкту ми отримали ще одну нашу цільову аудиторію — мами в декреті.
Війна нас, як і всіх, застала зненацька
Війна нас, як і всіх, застала зненацька. Я написала секретарці нашої селищної ради, щоби вона сказала, що мені треба робити — і я буду це робити, бо я на емоціях й можу зробити щось не те.
Одна з жительок нашої громади Оксана Петровська, яка ще до початку війни виїхала в Польщу, досить швидко організувала там волонтерський штаб і збирала гуманітарну допомогу. Далі її спрямовували сюди. І потрібно було вже на місці організувати роботу з прийняття гуманітарної допомоги, сортування та направлення далі. Разом із директором «Будинку культури» ми організували штаб і координували роботу. Оскільки я випускниця Академії жіночого лідерства, то маю широку мережу громадських активісток, які на той час так само у своїх громадах займалися волонтерством. Ми з ними контактували й дізнавалися потреби одна одної. Направляли допомогу в Дніпропетровську, Кіровоградську, Хмельницьку, Полтавську області. Була людина, яка відповідала за логістику, а я вже більше відповідала за координацію роботи волонтерів і волонтерок.
Спочатку ми працювали як логістичний центр, тобто приймали вантажі та сортували гуманітарну допомогу, а потім відправляли до Коломийського волонтерського центру (наш районний центр). Але з часом у нашу громаду почала приїжджати досить велика кількість ВПО, тож з’явилася необхідність у їх забезпеченні. Ми надавали всі необхідні речі. Цей штаб я співкоординувала приблизно до липня. Після цього повернулася до звичної діяльності нашої громадської організації.
Читайте також: Академія жіночого лідерства: 500 випускниць, 100 проєктів, 48 депутаток
Наш фокус на економічній спроможності жінок та їхній фінансовій грамотності ще більше закріпився
Які ви висновки зробили через війну? Як це змінило концепцію майбутнього вашої організації? На чому ви зараз хочете зосередитися?
Давно думаємо про розв’язання проблем жінок та їхньої економічної спроможності. А тут приїжджають жінки, які не були навчені зберігати, накопичувати та заробляти якісь кошти, тобто такі, що залежать від чоловіків. Саме через це наш фокус на економічній спроможності жінок та їхній фінансовій грамотності ще більше закріпився.
Мені здається, що під час війни ми змогли відкинути все неважливе, розставили пріоритети та зосередили на тому, що нас окрилює та надає почуття задоволення. Якщо є проєкт, за який ми можемо отримати гроші, але він не подобається, то я за нього не братимусь.
Як ви вважаєте, а чому так?
Ми не можемо знати, скільки нам жити й чого чекати завтра. Тож навіщо витрачати свій день на речі, які виснажують, нервують та викликають негативні емоції? Цього я не хочу.
Читайте також: Марія Луцак: «У дитинстві я мріяла бути президенткою»
Ти не можеш урятувати всіх, ти мусиш обрати певну цільову аудиторію, з якою ти хочеш працювати
Під час війни всі наші колежанки займалися різною діяльністю. Мар’яна плела сітки в школі, Марія вела сайт у громаді й постійно вичитувала велику кількість інформації. Тобто, кожна була до чогось залучена.
Ми також є учасницями жіночої коаліції «Жіноча суперсила» від ПАКТу. І приблизно раз або два рази на місяць збираємося, щоб обмінятися інформацією. Одного разу, після такого дуже виснажливого дня я на емоціях пожалілася, що вже не витримую. А Ірина Трохим мені каже: «Ти не можеш урятувати всіх, ти мусиш обрати певну цільову аудиторію, з якою ти хочеш працювати». Після цього я задумалася, чого я насправді хочу.
Ще до повномасштабного вторгнення ми брали участь у коаліційному гранті, де ми мали працювати над економічною спроможністю жінок. Звісно, після 24 лютого фокус цього проєкту змінився, він перейшов на гуманітарку. А я вирішила, що займатися гуманітаркою більше не хочу. Інша моя колежанка з ГО «Гендерний креативний простір» Наталія Дмитрук запропонувала й допомогла нам взяти участь в інших проєктах. Час від часу вона залучала нас і до своїх проєктів. Був цікавий проєкт дівочих клубів. Це поступово повернуло мене до нашої проєктної діяльності. І ми подалися на два проєкти: один від ПАКТу, а один від ПРООН.
На початку цього року, ще до початку повномасштабного вторгнення, ми почали розробляти подальшу стратегію нашої організації. У середині червня ми повністю переробили план й залишили лише тільки ті напрями, які дійсно нам подобаються, і які ми справді хочемо розвивати.
Саме тоді ми побачили оголошення про можливість підвищити свою організаційну спроможність через конкурс. Працюючи над стратегуванням, ми зрозуміли, що потрібно ще багато що зробити. Зокрема це й комунікаційний план. Я навіть уже думала про те, що необхідно податися на ICAP «Єднання» та замовити послуги консультанта, щоби ми розробили комунікаційну стратегію. Багато людей просто не знають, що таке громадська організація. І ми хочемо покращити цю комунікацію.
Звичайно, куди ж без грошей. Хотілося б дізнатися більше про те, як шукати кошти, як шукати інші ресурси, які нам необхідні (і людські, і часові). Нам це дійсно дуже потрібно, бо на одному волонтерстві це все не потягнеш.
Для нас дуже важливо навчитися правильно управляти фінансами
Зараз ви працюєте як волонтерки?
Так, зараз жодна з нас не отримує заробітної плати. Ми працюємо безкоштовно, як і багато громадських активісток. Тому для нас дуже важливо навчитися правильно управляти фінансами, щоб уміти забезпечити собі плату за роботу. Бо ми хочемо підіймати економічну спроможність жінок, але самі економічно не спроможні. Саме це, а також комунікація — дві наші найболючіші теми. І тому ми дуже очікуємо на підтримку.
Як ви бачите свою організацію через деякий час, за умови отримання нових знань та навичок? Які у вас очікування?
Очікування в нас грандіозні. По-перше, я хочу, щоб усі ми мали заробітну плату, щоб мати змогу забезпечувати свої сім’ї на рівні з чоловіками. По-друге, я вірю в те, що громада бачитиме нас як громадську організацію, розумітиме, що ми робимо, і для чого. По-третє, вірю, що ми постійно будемо мати цікаві проєкти, а також у власне соціальне підприємство, яке фінансуватиме наші адміністративні витрати. Сподіваюся, що у нас буде можливість влаштовувати конкурси міні-грантів для наших цільових аудиторій і підтримувати їхню діяльність.
Мамам у декреті дуже важко, це дійсно проблема, яку необхідно вирішувати
Якщо говорити про якісь проєкти, які ви хочете втілити, то де ви бачите застосування тих принципів, про які ви говорили?
Ми зараз активно пишемо та подаємо проєкти. Хочемо зробити «коворкінг», де можна буде навчатися і працювати. У нас є громадський простір, але приміщення дуже маленьке, лише 40 метрів квадратних. І зараз ми активно шукаємо щось більше й хочемо його облаштувати. Обов’язково там мусить бути дитяча зона, де мама зможе залишити дитину на деякий час, а сама піти працювати або вчитись. Мамам у декреті дуже важко, це дійсно проблема, яку необхідно вирішувати.
Які ще є проблеми в жінок у вашій громаді? Які були до війни і які з’явилися вже після повномасштабного вторгнення?
Багато стереотипів. У нас жінка — це домогосподарка, берегиня сімейного вогнища. І все, більше їй нічого не можна й не треба. Це доволі велика проблема. Але завдяки тому, що до нас приїхало багато переселенців, усе трішки змінилося. Громада налічує майже 17,5 тисяч осіб, а з початком повномасштабного вторгнення до нас приїхало приблизно 3 тисячі ВПО. Жінки зі сходу дуже відрізняються від наших. І в поглядах, принципах, навіть поведінці. Мені здається, що в них менше стереотипів. Принаймні, тих стереотипів, які розповсюджені в нас. Саме ВПО допомагають нам боротися з ними.
Могли б ви трохи більше розказати про те, як саме жінки ВПО допомагають вашій громаді боротися зі стереотипами?
Як я вже сказала, у них інший тип мислення та поведінки. Тобто, вони не позиціонують себе як прислугу. Дивлячись на тих жінок, яких я бачила, то вони більше приділяють часу собі. Також, на мій погляд, багато з приїжджих жінок до війни займалися бізнесом. Знаю одну переселенку, що була викладачкою у виші. Інша була власницею харчового закладу, ще інша мала салон краси чи перукарню. Тобто це були ті жінки, які займалися власною справою. І попри те, що вони втратили все, не занепали духом, а надихають своєю історією наших жінок змінюватися. Тобто це живий приклад, як можна жити по-іншому, маючи чоловіка й дітей.
У нас є курси крою та шиття, на які приходять і місцеві жінки, і переселенки. Вони мають змогу спілкуватися між собою. Як на мене, це дуже хороша тенденція, бо не ми їм щось розповідаємо, а вони одна в одної переймають якісь навички та вміння.
Які можливості ви бачите для жінок у час війні? Чи є якісь позитивні речі для жінок у цих обставинах?
Треба не чекати, коли закінчиться дощ, а треба танцювати поміж краплями. Це саме ця ситуація. Наразі війна — це ще і про можливості, бо про Україну зараз говорить весь світ, до українців і українок ставлятьсяй по-іншому. Ми маємо зараз дуже серйозну міжнародну підтримку, й нам необхідно її зберегти. І мені здається, що дуже важливо і громадським організаціям, і органам місцевого самоврядування скористатися цими можливостями. Через різні проєкти, які можуть забезпечити сталість та економічну незалежність. Як на мене, це велике поле для праці.