Після повномасштабного вторгнення багато інституцій зіштовхнулися із серйозними змінами. Український інститут національної пам’яті не став винятком. Чимало його працівників пішли на фронт добровольцями. Інші ж продовжили працювати – в нових, екстремальних умовах. Серед них — начальниця Північно-східного відділу Українського інституту національної пам’яті Марія Тахтаулова.
Співпрацювати з інститутом Марія почала ще за часів активної декомунізації в 2015-2016 роках. Як громадська активістка, вона зверталася до його представників за консультативною підтримкою. І коли на сайті інституту з’явилася вакансія, Марія подала документи і пройшла всі необхідні процедури. Конкурс вона виграла, і в 2019 році очолила північно-східний міжрегіональний відділ. А згодом приступила до формування команди. Фактично це був перший міжрегіональний відділ інституту на теренах України. Найбільший до великого вторгнення.
Марія Тахтаулова розповіла виданню «Жінки — це 50% успіху України» про роботу інституту в умовах повномасштабної війни, про те, яке місце в харківській топоніміці займають жіночі імена після декомунізації та про необхідність збереження і дослідження історичної пам’яті.
Це війна за мізки, за людей, за ідентичність
«Значна частина наших колег пішла на фронт добровольцями, — згадує Марія Тахтаулова. — Включно з нашим головою Антоном Дробовичем, який воює і по сьогоднішні. Тому кадрове питання набуло додаткової актуальності. І в зв’язку з цим на спеціалістів, які залишилися, поклалося ще більше роботи. Звісно, ми розуміємо, що війна з Росією — це не просто війна за територію. Це війна за мізки, за людей, за ідентичність. І тому робота такої інституції, як наша, є надзвичайно важливою. І є стратегічною, без сумніву. Тож ми всі з відповідальністю поставилися до виконання своїх обов’язків. І фактично ми не припиняли ні на день нашу роботу. Наша нарада відбулася вже о десятій годині 24 лютого. Звісно, попередньо ми обговорювали можливості повномасштабного вторгнення. І те, як ми будемо діяти в подібних умовах».
Читайте також: Катерина Котельва: Суддя має залишатися незалежною за будь-яких обставин
У квітні інститут організував банерну виставку «Україна. Війна в Європі», присвячену повномасштабному вторгненню. Її переклали кількома європейськими мовами і презентували за кордоном. За словами Марії, виставка мала великий успіх. Принаймні, фідбек вони отримали позитивний. Утім, виклики, з якими зіткнувся інститут, були значними. Це і скорочення персоналу, і економія фінансування. Але всі розуміли, що сьогоднішня ситуація з українським бюджетом є безпрецедентною. І нині головний пріоритет — це армія.
«Ми мали певні уявлення щодо того, як будемо працювати в умовах, скажімо, евакуації. — розповіла Марія Тахтаулова. — Тому що в Харкові було небезпечно залишатися. Зокрема я евакуювалася в інший регіон, і там продовжувала роботу. Щойно ситуація у Харкові стабілізувалася, я повернулася на своє робоче місце. Так само чернігівські колеги опинилися в небезпеці. Але вони залишилися в Чернігові й перебували там певний час. Решта чернігівчан була в оточенні ворога, під постійними обстрілами. Звісно, це не сприяло продуктивності — без світла, без інтернету… Але ми подолали ці виклики і налагодили ефективну роботу».
Наш ворог активно використовує історію, історичну пам’ять
Марія Тахтаулова переконана, що для українців та українок сьогодні вкрай важливо звертатися до свого минулого. Особливо коли російські пропагандисти просувають своє «бачення» історії. Як приклад, вона загадала сумнозвісну статтю Путіна «Про історичну єдність росіян та українців».
«Я хочу нагадати, що повномасштабному вторгненню Росії в Україну передували такі собі дилетантські, псевдоісторичні розвідки російського президента про українську історію. Це просто якийсь пропагандистський текст, який видали за історичний. Ми бачимо, що наш ворог активно використовує історію, історичну пам’ять. Намагаючись маніпулювати і накидати свою візію української історії. Яка, в принципі, виходить із тези, що України ніколи не було, що це fale state, яку десь хтось там вигадав — то Ленін, то австрійський генштаб, то ще хтось. Це намагання знівелювати історичний шлях. Більше того — присвоїти українську історію собі».
За словами Марії Тахтаулової, в Росії є одна велика засаднича проблема. Росіяни вирішили, що серце їхньої держави не в їхній країні, а в Києві. І вони не заспокояться допоки не відкинуть ідею, буцімто Київ — це їхня древня столиця, яка належить Росії. Але таких перспектив Марія не бачить. За словами експертки, сьогоднішня війна має екзистенційний характер. І тому питання історичної пам’яті набувають особливого значення.
«І тому така інституція, як наша, має на меті зберігати та відроджувати історичну пам’ять українського народу, — зазначила Марія Тахтаулова. — Вона є інституцією стратегічного характеру. Звісно, що ми не міністерство оборони. І не Генеральний штаб ЗСУ. Але наша робота також є надзвичайно важливою в боротьбі за душі та серця українців та українок, які живуть на суверенній території. І які перебувають в окупації. Тому, на наш погляд, звернення до історії, до минулого, особливо в контексті цієї війни, є елементом, який підживлює та цементує нашу єдність у боротьбі з російським окупантом».
Зовсім не дотрималися гендерного балансу
А що там по декомунізації? За словами Марії, вона розпочалася ще наприкінці існування Радянського Союзу. Більш активно процес ішов у західних та центральних регіонах країни. У Харкові це явище стало масовим тільки у 2015 році після ухвалення закону про засудження комуністичного та нацистського тоталітарного режимів. До цього були хіба що точкові перейменування. Під час трьох хвиль перейменувань у Харкові назви змінили 268 топонімів.
«І лишень шість із них — це, власне, жіночі імена, — заначила Марія Тахтаулова. — Це Варвара Каринська — майстриня костюму, лауреатка «Оскару» за костюми до кінофільмів. Любов Мала — харківська лікарка. Це актриса Людмила Гурченко, художниця і педагогиня Марія Раєвська-Іванова, балерина Наталія Дудинська і геологиня Тетяна Устинова. Це, власне, усі жіночі топоніми, які у нас є. Зовсім не дотрималися гендерного балансу. Якийсь окремий кейс я виділити не можу. Тому що, в принципі, всі ці перейменування не складали якоїсь цілісної історії. Тобто була пропозиція — і її реалізували. У мене є певні сумніви щодо доцільності збереження імені Людмили Гурченко в контексті засудження колоніальної політики. Оскільки вона є носієм тієї, власне, імперської, комуністичної чи іншої ідеології. Це питання, яке можливо, буде підніматися і розглядатися як дискусійне».
Також у Харкові з’явився сквер імені української військової Владислави Черних. Це харківська доброволиця, яка у травні 2022 року в складі «Хартії» пішла захищати країну. Звістка про її загибель надійшла 28 грудня. Це перейменування відбулося вже в межах деколонізації, що активізувалася після повномасштабного вторгнення.
За словами Марії Тахтаулової, після 24 лютого громади по всій Україні почали звертати увагу на засилля російських топонімів у своїх населених пунктах. І процес перейменування почався фактично одразу. Там, де дозволяла безпекова ситуація, громади ініціювали перейменування топонімів, пов’язаних із Росією, її географією, культурою, політичними, військовими чи іншими діячами.
Громади очистили свій простір від символів російського колоніалізму
«Харків включився в процес деколонізації в травні 2022 року, — згадує Марія Тахтаулова. — Хоча ситуація була складною, обстріли не припинялися. Але можна було вже зосередитися і на цих питаннях. Якщо брати до уваги наш регіон, то процес декомунізації відбувався набагато складніше. Я спілкуюся з багатьма представниками й представницями громад, які проявляють інтерес до цих процесів. І багато хто з них вже прагне очистили свій публічний простір від символів російського колоніалізму. Ще до того, як було ухвалене відповідне законодавство».
Складність деколонізації полягає хіба що в тому, що таких топонімів дуже багато, зазначає експертка. І потрібно багато попрацювати, щоб на виході отримати дійсно гармонійний, символічний простір.
Читайте також: Таня Романюк, госпітальєрка: Кожна і кожен роблять свій внесок у перемогу
Наприклад, у Харкові налічується понад 500 подібних назв. Щоб процес деколонізації був цілісним, а не фрагментарним, потрібно працювати над гармонізацією цього простору. А не лишень над механічним перейменуванням, що буде позбавлене логіки чи здорового глузду, підкреслила експертка.
«Під час декомунізації в Харкові органи місцевого самоврядування відверто чинили спротив і саботували реалізацію цього закону, — згадувала Марія Тахтаулова. — І тільки тиск громадськості в окремих випадках змусив перейти їх до активного перейменування. Але зараз навпаки органи місцевого самоврядування проявляють ініціативу. Мабуть, через те, що вже не залишилося жодних сумнівів, що таке Росія і на що вона здатна. Тобто повномасштабна війна суттєво прискорила процеси скидання масок. 2014 року Росія використовувала гібридні методи інвазії в Україну — і військовий компонент, і м’яку силу. І тоді для окремих громадян ще було неочевидним і незрозумілим те, що Росія є нашим ворогом».
Я би зараз збирала жіночі історії
Чи знають харків’яни свою локальну історію? Безумовно ні, зазначає Марія Тахтаулова. За її словами, достатні знання взагалі важко уявити. Але коли виникає необхідність перейменування певного масиву топонімів, вона завжди рекомендує громадам звертатися до своєї локальної історії, плекати цей унікальний досвід. І шукати своїх цікавих людей, яких варто увічнити в топоніміці.
«Здавалося б, Харків досить широко представлений своїми діячами та діячками і в науці, і в культурі, і в політиці, і в армії. Але часом виникають певні проблеми щодо пошуку найкращих варіантів щодо перейменувань. Я не є фахівчинею з гендерних студій. Але, скажімо, у нас є вулиця родини Алчевських. Очевидно, що всі з цієї чудової родини заслуговують на окрему історію. І Христина Данилівна, і її донька. Тобто тут можна говорити про дослідження цієї цікавої родини», — переконана Марія Тахтаулова.
Якби зараз видавали збірку про видатних харків’янок, то вона, окрім Алчевських, згадала би в ний Марію Раєвську-Іванову — фундаторку художньої освіти в Харкові. Описала б історію Варвари Каринської, яка окрім того, що є оскарівською лауреаткою, вигадала балетну пачку в її сучасному вигляді.
Читайте також: Ольга Айвазовська: Державі треба думати, як мотивувати українок та українців повертатися додому
За словами Марії, є достатньо відомих українських жінок, харків’янок, які зробили внесок в розвиток науки та культури.
«Я думаю, що зараз ми дізнаємося чимало імен військових, відважних жінок, які пішли захищати нашу державу. Зокрема, згадана мною Владислава Черних, яка пішла доброволицею в підрозділ «Хартія». Спочатку як бойова медикиня, а потім зацікавилася аеророзвідкою. Такі історії, безумовно, варто збирати. Історії тих жінок, лікарок зокрема, які залишилися в Харкові в своїх закладах і надавали медичну допомогу всім, хто її потребував. У дуже складних умовах. Я зараз збирала такі жіночі історії. В майбутньому, можливо, народилася би книга з цих історій, досвіду переживання війни саме у Харкові, на Харківщині. Мені здається, це міг би бути непоганий проєкт для якоїсь організації».
Юлія Гуш