Вона не вміє домовлятися, особливо якщо домовитися хочуть про порушення закону. Не припиняє вчитися й хоче жити в країні, де правила однакові для всіх. Прагне зробити громаду процвітаючою і туристично привабливою. А після основної роботи йде на город доглядати за перцем і помідорами. Каже, що це — запорука ментального здоров’я. Моя співрозмовниця — заступниця голови селища Близнюки, що на Харківщині, Надія Кулікова.
Вона приїхала в Київ на дискусію про муніципальну статистику. Ми домовляємося зустрітися в ботанічному саду. Через затори я запізнююся на зустріч, шалено перепрошую, бо й сама люблю пунктуальність. Надія всміхається, каже, що поки чекала, не встигла навіть пост у фейсбуці дописати. Згодом я побачу, що цей пост також був про її інше навчання. Тож цікавлюся, чому їй важливо їздити країною й зустрічатися з іншими лідерками. Надія говорить, що це не лише для знань, а й для нових знайомств і пошуку ідей. Когось можна запросити до співпраці, у когось ідею для проєкту підглянути.
«Коли живеш у своїй бульбашці, вона тебе засмоктує. Здається, ніби все гарно робиш, а потім дивишся, скільки класних ідей утілюють інші –– й очі горять. Я взагалі за жіночу солідарність. Жінки більш гнучкі, легкі на підйом. Дивись, після навчання одна проконсультувала з якогось питання, інша — прийшла зі своїм проєктом у громаду», — говорить Надія.
Так на одному з навчань їй удалося познайомитися з представницею Виноградівської міської ради і згодом підписати меморандум про співпрацю. Бо саме у Виноградівській громаді розташоване село Велика Копаня, яке вважається «столицею двійнят». До того ж, зв’язки з лідерками з інших регіонів дають можливість порадитися, обмінятися досвідом і просто поспілкуватися.
Чоловік пішов у декрет
Діяльність родини Кулікових тісно пов’язана з землею. Чоловік — агроном і фермер, дружина — спочатку заступниця начальника земельного відділу, а згодом — начальниця територіального підрозділу Держгеокадастру. І навіть коли стала заступницею голови селища, має справу з землею, бо саме податки на землю складають левову частку бюджету. Надія не уявляє свого життя без роботи. Вона ходила на роботу вагітною, а після народження доньки вийшла на роботу, коли дитині було чотири місяці.
«Начальник зателефонував і сказав: «Або ти виходиш на роботу, або виходити буде нікуди». Ми з чоловіком домовилися, що він залишається з дитиною, а я працюватиму. На той час я не могла втратити стабільну зарплату. Бо в чоловіка дохід — двічі на рік: після зернових і після соняшника. А в мене хоч сукупно за рік і менше, але регулярно — щомісяця. Я дуже вдячна чоловікові, він багато вклав у дітей», — пригадує Надія.
Читайте також: Рекордна підтримка та успіх громади: історія Людмили Прокопечко
Зараз їй важко навіть уявити, як тоді все встигала. Півтора кілометра від дому до роботи долала на велосипеді, щоб швидше. Доньку годувала грудьми до двох років. Коли старшій доньці було три, завагітніла вдруге, історія з декретом чоловіка продовжилася. Надія Кулікова вважає, що для жінок важливо не втрачати кваліфікацію. Особливо під час декрету.
«Якщо ти виходиш на три роки в декрет, то чимало втрачаєш. За три роки змінюється дуже багато. Тому варто, за можливості, хоча б по декілька хвилин присвячувати навчанню. Є три хвилини — починай читати, навіть якщо це підручник із англійської мови. Бо втрачений час важко наздогнати», — каже вона.
Зараз, коли Надія має керівну посаду, дає змогу жінкам із малими дітьми продовжувати роботу. Під час воєнного стану в Близнюках садочок і школа працюють дистанційно, тож деяким мамам доводиться брати дітей на роботу.
«У нас троє таких жінок, які можуть прийти на роботу з дітьми. Ми дуже хотіли цього року відкрити садок, але оскільки в нас територія можливих бойових дій, то це нереально. Дівчатам треба працювати. Тому діти можуть бігати коридорами ради чи бути в кабінеті з мамою. Плануємо у відділі у справах дітей зробити окрему кімнату, де б вони гралися», — розповідає Кулікова.
Граната у вікно
Був 2017 рік. Надія на той час керувала районним відділом Держгеокадастру. Одного дня повернулася додому близько 22 години. Щойно переступила поріг будинку й повісила одяг до шафи, як пролунав вибух. У вікно хтось кинув гранату Ф-1. У будинку вилетіли вікна, а стелю посікло уламками. На щастя, жінка не постраждала. Але налякалася так, що три дні не могла нічого їсти. Жодних вимог і попереджень так і не отримала. Поліція винних не знайшла. Надія припускає, що це могло бути через те, що вона відмовилася надавати місцевому фермеру сільське пасовище в одноосібне користування, бо розуміла, що 200 місцевих корів не матимуть де випасатися. Однак у соцмережах почали звинувачувати Надію в корупції, нібито через це на неї скоїли замах.
Відтоді вона впевнена: щоб не було звинувачень, краще працювати під камерами спостереження.
«Там, де надають послуги, мають бути камери, бажано зі звуком. Це спрощує життя й тим, хто надає послуги, і тим, хто отримує. Це дисциплінує. Мені так простіше працювати», — пояснює посадовиця.
«Ні з ким не домовляємося»
Коли Надії запропонували стати заступницею голови селищної ради, вона поставила умову, що працюватиме тільки по закону. Не всі підприємці цьому радіють.
«Ми ні з ким не домовляємося. Мене бісять ситуації, коли треба йти до когось про щось домовлятися. Є норма — ви сплачуєте податки. Нам від вас нічого не потрібно. Нам не потрібно, щоб ви ремонтували дитячі садки чи дороги. Ви сплатили податки — ми сформували бюджет і з нього самі профінансуємо дитячі садки. А так він дасть гроші на садок, а за це треба знизити йому орендну плату, і бюджет утратить значно більше. Коли все зрозуміло і прозоро, працювати набагато простіше», — розповідає Надія Кулікова.
Читайте також: Як це — бути лідеркою?
Вона мріє, щоб її діти жили в зрозумілій країні, за зрозумілими чіткими правилами, однаковими для всіх. Бо коли знаєш, що не можна переходити дорогу на червоне, ти не переходиш. І це спрощує життя і водіям, і пішоходам. Аби запрацювала така схема, необхідно розвивати відповідальне лідерство. Надія Кулікова вважає, що лідерка — це не та, що жене когось поперед себе, а та, що мотивує щось робити. А ще це про відповідальність і вміння ухвалювати рішення.
«Можна пройти мільйон курсів, мати якісь управлінські навички, але якщо з цим не вродилася, то навряд чи станеш справжньою лідеркою. У мене є чимало прикладів, коли розумні люди не можуть брати на себе відповідальність, їм треба з кимось порадитися, щоб хтось перевірив мільйон разів», — говорить Кулікова.
І зізнається, що поки що їй у лідерстві найважче делегувати повноваження. Здається, що як людині не пояснюй, вона все одно зробить по-своєму. А тягнучи все на собі, не встигаєш із термінами, швидше втомлюєшся, маєш менше сил на нові ідеї.
«Це ми їм винні»
Повномасштабна війна принесла не тільки біль і страждання, а й сколихнула дитячі страхи Надії. Коли вона була маленькою, жила з родиною на кордоні між Вірменією й Азербайджаном. Коли там почалися погроми, сім’я змушена була виїхати. І тепер уже в дорослому віці, маючи своїх дітей, Надія думала: невже знову доведеться втікати, полишивши все? Невже знову можна залишитися без рідного дому і дорогих серцю речей?
Надія вперше за багато років сіла за кермо автомобіля й вивезла доньок у безпечніше місце. Сама ж повернулася в селище. Згодом і дівчата повернулися і заявили, що вони категорично проти виїжджати.
Селищна рада поставила в пріоритет допомогу військовим, ветеранам та їхнім родинам. Цього року з бюджету громади військовим частинам, що звернулися по допомогу, перерахували 14,5 мільйонів гривень субвенції. Надія говорить, що допомагаючи іншим, їй дуже складно приймати вдячність. Наприклад, коли привозить допомогу військовим.
«Але це не вони мають дякувати. Це ми їм винні», — переконана жінка.
Надія намагається працювати над тим, аби бюджет зростав і можна було робити в громаді якнайбільше. Основні надходження до бюджету — це податки на землю і нерухоме майно. Завдяки аналітичній роботі вдалося збільшити бюджет із 206 мільйонів у 2020 році до 592 мільйонів у 2024. Власні надходження за ці ж чотири роки зросли з 105 до 179 мільйонів.
«Треба все проаналізувати, обрахувати, роздати людям квитанції, проконтролювати, щоб вони сплатили. Я збираюся там жити й хочу, щоб бюджет наповнювався, щоб ми мали змогу допомагати військовим, могли покращувати своє місце проживання, бо тут житимуть наші діти», — каже Кулікова.
У Близнюках нині будують укриття в школі та інших установах за співфінансування з державного та місцевого бюджетів. Якщо будуть надійні укриття, можливо, діти матимуть змогу навчатися у справжніх класах.
Особливою гордістю для Надії та всіх Близнюків є створення відновлювально-ресурсного хабу.
«Я писала цей проєкт, але до останнього не вірила, що нам удасться виграти. Коли ми пройшли перший етап, я думала: «Та бути такого не може, напевно на другому етапі «заріжуть». Але й на другому нас підтримали. Ми отримали мільйон гривень на реконструкцію будівлі», — згадує Надія.
До грантових коштів селищна рада виділила дофінансування. Так стару аптеку перетворили на сучасне інклюзивне приміщення, де тепер проводять заходи, збирається молодь і кипить культурне життя.
Цей перший проєкт по суті дав віру в те, що все можливо. Потім були й інші проєкти, але саме він став показником співпраці з людьми.
«Важко, що не можу нічого змінити»
Надія зізнається, що їй простіше прораховувати логістичні шляхи, шукати, де взяти певні речі, як їх перевезти… Але тяжко бачити людей у скруті, емоційно витримувати момент, що тобі не під силу змінити життя інших.
«Мені важко від того, що я не можу нічого змінити. Тому я не можу йти в родини в складних життєвих обставинах. Були приклади, коли жінку з дитиною рятували від домашнього насильства, знайшли шелтер, відвезли туди. Здавалося б, живи собі. А вона там сама почала пити, бити дитину і вже невдовзі повернулася до чоловіка-агресора. Як їй ще допомогти?» — бідкається Надія.
Читайте також: Бо жінки — велика сила
У громаді діє проєкт «Таємний Миколай», коли діти пишуть листи з проханнями й побажаннями, а працівниці ради шукають донорів, закуповують подарунки і розвозять їх.
«Я не можу їздити в такі родини. Я боюся, що просто не витримаю. Ми, коли читаємо ці листи, то просто сльозами заливаємося. Наприклад, одна дитина написала: «Подаруй моїй мамі гарну куртку й шапку», — ділиться Надія Кулікова.
Перець-шарпей і помідори як смородина
Щоб піклуватися про ментальне здоров’я, Надія йде на город. Там у неї справжнє царство перців і помідорів.
«Ось помідори — чорні, блискучі. Хтось із дівчат казав, що схожі кольором на смородину. Ось перець-шарпей. Зараз він ще зелений, але буде червоний», — показує фотографії в телефоні Надія й зізнається, що перець — це її особлива гордість.
Вона сама вирощує розсаду, сама займається поливом і всіма етапами догляду. А сестра Надії Олена Шаріпова організувала крафтове виробництво. Виготовляє з цього перцю джем та інші ласощі. А варення з перцю вже стало візитівкою Близнюків.
У моменти відчаю Надія згадує листопад 2022 року, коли в селищі не було ні світла, ні води. Тоді її донька назбирала відро снігу й несла ставити на плиту топитися. Надія пропонувала: «Може, виїдете, до Польщі, там знайомі є, приглянуть за вами». А донька відповіла: «Мам, якщо ми всі поїдемо, то хто відновлювати країну буде? Зараз я голову помию божою водою – і все буде добре». Тепер та згадка про «божу воду» допомагає Надії Куліковій триматися.
Олена Кущенко.
Фото Емілії Максимчук