Наталя Колобашкіна — депутатка міської ради, соціальна працівниця, громадська активістка та волонтерка з Корюківки, що на Чернігівщині.
Вона очолює відділення денного перебування літніх людей Центру надання соціальних послуг у своїй громаді. Від початку повномасштабного вторгнення понад дві тисячі літніх людей, якими опікувався Центр, потребували підтримки та допомоги. Наталя та її колеги привозили продукти та ліки, надихали й мотивували своїх підопічних бути корисними. Зрештою їм удалося перетворити Центр надання соціальних послуг на волонтерський хаб.
Ми поспілкувалися з Наталею про те, як корюківчани стали відомими на весь світ, зупинивши російські танки, про цінність хліба, згуртованість та підтримку одне одного. А також про те, чого їх навчила війна, і що допомогло вистояти в той час, коли Корюківка понад 40 днів була в облозі.
Голіруч зупинили російські танки
24 лютого російські війська напали на Україну і через північні громади Чернігівщини тисячі одиниць техніки рушили на Чернігів та Київ. Пригадайте той день.
Я добре запам’ятала 24 лютого. Прокинулася рано, адже зазвичай зранку проводжу вологе прибирання квартири та сходового майданчика (для мене це як ранкова гімнастика). Несподівано задзвенів телефон. Подивилася, що телефонують діти, які живуть у Києві. Так дізналася про початок повномасштабної війни. Отримала від директора Центру повідомлення, що залишаємося вдома. Але не могла всидіти у свої квартирі, бо думала про наших підопічних. Вирішила спочатку йти в міськраду, а потім — на роботу. Паніки у Корюківці не було, люди спокійно вирішували свої проблеми. Найперше, що зробила на роботі — роздрукувала списки людей, яким ми допомагаємо, на випадок, якщо вимкнуть світло. А ще ми з колегами порозклеювали оголошення у Корюківці, в яких інформували містян про наш Центр і вказали телефони контактних осіб. Люди повинні були знати, до кого звертатися на випадок надзвичайної ситуації.
У той же день велосипедом, на якому закріплені маленькі прапорці України та Корюківки, об’їхала літніх людей, що живуть на околицях міста. У декого в очах побачила страх, тож розраджувала їх як могла. Спонукала підтримувати одне одного і триматися разом — на той момент це було найголовнішим.
Люди були на межі — я це добре відчувала, зокрема через тривожні телефонні дзвінки. 92-річна Марія Іванівна серйозно мені казала у слухавку: «Я можу гранатами обв’язатися і під танки лягти! Уже пожила на світі». А я слухаю і плачу… Деякі наші жінки та чоловіки готували «бандерівські смузі». Вони насправді хотіли бути корисними і з усіх своїх сил допомогти зупинити цю навалу.
Історія про те, як «танки їдуть заднім ходом» стала відомою не лише в Україні…
Так, 27 лютого корюківці вийшли на трасу і того дня голіруч зупинили російські танки. Вони переконували росіян здатися в полон. Одній із наших жінок бурят-танкіст дав номер телефону матері, і вона їй зателефонувала. «Та нє может такого бить, что он в Украінє, ви всьо врьотє», — почули у відповідь. Тоді ми ще не знали, що попереду нас чекають звірства цих нелюдів у Бучі, Ірпені, Ізюмі, Маріуполі.
Мені хочеться вірити, що тоді на трасі біля нашого міста нас берегли та допомагали душі майже семи тисяч корюківців, яких знищили німці першого березня далекого 1943 року…
Корюківці усвідомили цінність хліба
Понад 40 днів Корюківська громада перебувала в облозі. Що було тоді найважче?
Найперше ми думали про те, як допомогти нашим підопічним із харчами та ліками. Більше двох тисяч людей, яких ми обслуговуємо у нашому Центрі, потребували негайної і постійної підтримки.
Коли російській війська пішли на Чернігів та Київ, ми опинилися в облозі: більшість логістичних шляхів постачання продуктів для нас були відрізані. У якийсь момент громаді почало не вистачати головного продукту — хліба. Працювали лише дві міні-пекарні, які не встигали задовольнити попит. Люди стояли за хлібом годинами у довжелезних чергах. І тоді місцева влада вирішила відновити роботу хлібокомбінату, який давно не працював, але обладнання, на щастя, збереглося. Через соціальні мережі запрошували людей допомогти з відновленням виробництва. Кинула я клич і серед своїх підопічних. Чимало відгукнулося, прийшли, усе вимили, вичистили. Знайшлися і пекарі. Звичайно, була велика проблема із дріжджами, сіллю та борошном. На початках приносили, хто що міг.
Читайте також: Людмила Кицак: Жінки посилюють голос України за кордоном
Правду кажучи, той перший хліб був не дуже смачним. Це зараз хлібокомбінат виробляє понад десять видів хліба та булок. А у перші дні військового вторгнення корюківці усвідомили справжню цінність хліба. Нашим підопічним, які не мали можливості самостійно за ним приходити, ми його розвозили. Спочатку по половинці буханця. Люди цілували його. Хтось говорив, що до військового вторгнення зовсім не їв хліба, але війна все змінила. Зараз українці по-особливому ставляться до хліба, то, мабуть, на генетичному рівні у нас закладено, адже ми пережили не один голод, штучно створений радянською владою.
Пригадую день, коли у Корюківку таки в’їхали танки, а ми спільно з директором Центру Тамарою Єрмоленко та колегами роздаємо молоко. Намагалися робити спокійно свою роботу, думали, найперше, про людей. Дуже виручали місцеві сільськогосподарські підприємства, які передавали для наших підопічних також крупи та борошно. А коли зійшов лід на річках, продукти возили човнами. Так само і ліки. Один із наших земляків закупив найнеобхідніші медикаменти та переправив їх човном у Корюківку. Пізніше у громаду почала надходити гуманітарна допомога.
Найважче було шукати слова підтримки для тих, хто втратив рідних на війні
Що допомагало триматися, не опускати руки вам і вашим підопічним?
Ми щоденно робили свою роботу, підтримували людей та постійно спілкувалися з ними. Просто я не мала права якось продемонструвати свою розгубленість підопічним, хоча дуже хвилювалася за дітей і онуків, які перебували у Києві. Дисципліна і чітке дотримання розпорядку дня — ось що насправді допомагало не впадати в депресію. Хоча стресу вистачало щодня.
Читайте також: В Україні зафіксували понад 170 випадків сексуального насильства, вчиненого російськими військовими
Телефоную одинокій бабусі Валентині Григорівні, кажу, що приїду, привезу продукти. А вона у відповідь: «Не їдьте, буду вмирати!» Їдемо, розмовляємо, піднімаємо настрій. Найважче було шукати слова підтримки для тих, хто втратив рідних на війні. Син нашої активістки Надії Павлівни, доброволець ЗСУ, зник безвісти. Вона дуже сподівається, що він живий і чекає вдома. У іншої активістки онук загинув під час обстрілу на переправі, коли рятувалися від обстрілів у Чернігові. Для неї втрачено сенс життя, але треба жити далі, жити для людей, бо нам ще доведеться все відновлювати.
Ви знаєте, нам ще дуже допомагала молодь — представники місцевого молодіжного центру «КУБ». Ще до повномасштабного вторгнення у нас з ними була тісна співпраця. У перші місяці повномасштабної війни ми також відновили волонтерський проєкт «Голос розради», який зародився у «КУБІ» завдяки підтримці програми DOBRE. Цей проєкт ми започаткували ще у ковідні часи. Коли росіяни вдерлися до нас, ми знову повернулися до нашої перевіреної ідеї. Обрали волонтерів з молоді, які час від часу спілкувалися з людьми поважного віку. Наші волонтери перебували на постійному зв’язку з ними, розповідали останні новини, запитували про потреби та підтримували морально. Із молодіжним центром «КУБ» ми постійно співпрацюємо. Громаді подобалися наші спільні заходи — наприклад такі, як «Битва поколінь», «Бабусині казки», «Пані від Armani», велопробіги. Нині спільно проводимо кіноклуб і демонструємо для охочих українське кіно.
Центр надання соціальних послуг — це волонтерський хаб, який працює на перемогу
Як ваш Центр соціальних послуг перетворився на волонтерський хаб?
Коли я усвідомила, що моїх підопічних накриває депресія, зрозуміла, що вихід один — потрібно їх залучати до роботи, до волонтерства. Людина — істота соціальна, має приносити користь суспільству та відчувати власні потрібність та значимість. Таким чином у якийсь момент наш Центр перетворився на волонтерський хаб.
Наш актив — це близько 100 місцевих жителів та жительок. Ті, хто міг приходити до нас, почали плести маскувальні сітки (дехто має досвід плетіння сіток із 2014 року). Тут вони знаходили надію та розраду, співали і спілкувалися, обговорювали новини, думали як бути корисними. Зараз ми удосконалили свою майстерність — плетемо сітки з агроволокна. Кілометри наших маскувальних сіток допомагають нашим воїнам у зоні бойових дій. Також освоїли технологію виготовлення окопних свічок. Наші жінки ще плетуть килимки та шкарпетки. Хтось працює вдома, хтось приходить до нас у Центр. У літній період ми ще збирали трави, сушили та виготовляли чаї для захисників. Проводили майстер-клас для ВПО з приготування місцевої страви — тушковані гурки (готується з кислих огірків та м’яса), організовували благодійні ярмарки для містян, а зібрані кошти перераховували на допомогу військовим. Ми також долучились до акції «Жму за ЗСУ», де своєю дружньою командою віджимались, щоб зібрати кошти на закупівлю тепловізора.
Окрім того, наш волонтерський батальйон постійно допомагає іншим волонтерам громади та активно підтримує різноманітні благодійні акції.
Нещодавно місцева фотографиня оголосила конкурс на проведення фотосесії за донати. Ми перемогли, зібравши нашим волонтерським батальйоном 15 тисяч гривень на автомобіль для захисників. Тож чекаємо весну і будемо разом фотографуватися. Захисникам допомогли. Сподіваємось, що фотосесія підніме всім настрій і залишить згадку про сьогоднішні події.
Читайте також: Юлія Костенко, Полтавська міськрада: Третина складу кожної ротації бойових медиків — це жінки
Чого навчила вас війна?
Я почала більше цінувати життя, більше спілкуватися з рідними. Єдине, в чому я була певна, — не потрібно панікувати. Може допомогло моє активне спортивне життя чи посади, які раніше обіймала (інженери з охорони праці та з надзвичайних ситуацій). Війна навчила нас бути згуртованими, людяними, я б сказала сміливішими, і, безумовно, вірити у себе, свою армію.
Хочу по секрету поділитися, що ми не тільки працюємо зараз на перемогу, але й мріємо, як її святкуватимемо. Як танцюватимемо на центральній площі у Корюківці, як поїдемо у Крим із нашими активістками. Наші люди теж змінилися. Бачила, як родини, які жили тільки заради себе, почали допомагати ліками і харчами іншим, хто цього дуже потребував, ділилися останнім. Я пишаюся, що живу серед цих людей, і що я українка.
Оксана Мосузенко