Про гендерні стереотипи, про еволюцію мобільних груп реагування на випадки домашнього насильства та про те, якої допомоги чекати від поліцейських, які приїздять на виклики, 50% поговорили з керівницею відділу моніторингу гендерних питань та координації протидії домашньому насильству Управління дотримання прав людини Національної поліції України Оленою Дашутіною.
Олена Дашутіна про себе:
Народилася на Поліссі у Рівненській області. Маю дві вищі освіти – економічну та юридичну. Заміжня та маю двох дітей. До поліції працювала регіональною менеджеркою у невеличкій будівельній фірмі. У 2015 році пройшла відбір у першій набір Нової поліції. Спочатку служила в автопатрулі на Подолі у Києві, згодом перейшла у відділ взаємодії з громадськістю Департаменту патрульної поліції, в якому один із напрямків була протидія домашньому насильству. Брала участь в організації навчання перших мобільних груп реагування на факти вчинення домашнього насильства. Згодом запропонували очолити відділ в Управлінні дотримання прав людини Національної поліції України з моніторингу питань гендерної рівності та протидії домашньому насильству.
Гендерна рівність для мене – це насамперед можливість розвиватися, виходячи з тих знань умінь, навичок та здібностей, які в мене є. Це відсутність обмежень в житті, принаймні тих штучних та необґрунтованих заборон та упереджень, з якими колись стикалися наші бабусі та матері. Я вважаю, що ми живемо у прекрасні часи та в країні, де кожен може стати сам ковалем чи ковалихою свого щастя незалежно від статі.
Олено, розкажіть, скільки жінок зараз у поліції і наскільки можна говорити про гендерну рівність у вашому відомстві?
На сьогоднішній день в поліції близько 20-30% жінок на службі, тому говорити про те, що в нас існує якась дискримінація, або в поліцію не приймають жінок – не доводиться.
Якщо розглянути, наприклад, матеріальне забезпечення, то в Національній поліції розроблено формений одяг для жінок, головні убори, взуття. Це не чоловіче взуття маленького розміру, а саме жіноче.
Щодо грошового утримання, то воно у поліцейських залежить від посади та звання. Наприклад, лейтенант поліції на посаді інспектора патрульної поліції або дільничного, незалежно від статі, матимуть однакові зарплати.
Коли починався набір до патрульної поліції, п’ять років тому, власне, тоді і робився акцент на запрошенні до служби жінок. Це було щось нове для української реальності – те, що жінки отримали змогу працювати безпосередньо в патрулі, обслуговуючи виклики лінії «102». Раніше жінки здебільшого працювали в слідчих підрозділах, дільничними, ювенальними інспекторами, а наприклад, в тодішньому ДАІ і в патрульно-постовій службі взагалі жінок були одиниці.
Як ви стали правоохоронцем, що підштовхнуло обрати цей фах?
– У мене не було історії на кшталт «пішла шляхом батьків чи родичів». І в дитинстві я не мріяла стати правоохоронцем, скоріше хотіла бути космонавтом. Аж ось одного дня побачила в новинах сюжет про нову поліцію із закликом до всіх охочих приєднуватися. Особливий акцент було зроблено на жінках, що зараз саме той час, коли їх особливо чекають у поліції. Тоді на хвилі патріотизму й подій на Майдані мені хотілося бути корисною чимось державі, тож я подумала – а чому б і ні? Хтось відстоює нас на Сході, і тут, в тилу, теж треба підстраховувати. Це був патріотичний порив – послужити своїй країні.
Читайте також: Катерина Павліченко: «Я збираюся провести в МВС гендерний аудит»
Які гендерні стереотипи вдалося побороти в Національній поліції, а які ще залишаються?
Я вважаю успіхом те, що в новій поліції змогли побороти стереотип, що жінка не може патрулювати вулиці. Коли я ще проходила навчання, то хлопці, що з нами навчалися, говорили, що все піар і нічого не буде – жінкам не дозволять вийти на патрулювання, що ми будемо сидіти в офісі, робити каву, займатися документами, друкувати папери, відповідати на листи. На той момент це була звична ситуація. Більшість чоловіків були в цьому переконані.
Тоді в нову патрульну поліцію набрали десь 25% жінок. Коли ми вийшли на перше патрулювання нарівні з патрульними-чоловіками, це було розривом шаблону. Зараз вже всі до цього ставляться спокійно, бо жінки за п’ять років продемонстрували, що вони можуть на такому самому рівні виконувати роботу, так само користуватися спецзасобами і так само застосовувати фізичну силу.
Звісно, все залежить від рівня підготовки. Є жінки більш фізично підготовлені, є менш. Але така ж ситуація і серед чоловіків.
Саме цей сталий стереотип вдалося побороти. Але трапляються ситуації, коли жінка просувається по службі, а її напарник або керівник аж надто «традиційних» поглядів. Десь ще залишається упереджене ставлення, коли ми, наприклад, порушуємо питання поїздки жінки в ООС, то іноді чуємо: «Я би не підписав відрядження, як я можу підписати, в неї ж діти, жінкам там не місце, вона не впорається». Але якщо аргументувати, то є розуміння. Все залежить від людини, від виховання і світогляду, тому якщо говорити про системність, то особливих перепон немає.
У мене не було такої проблеми, щоб мене не сприймали як рівну, хоча періодично звертала увагу, що жінок намагаються захищати. Не можу сказати, що стикалася з моментами несприйняття себе через те, що я жінка. Навпаки мої колеги та напарники завжди прислухалися до моїх порад. Усе-таки на той час у поліцію пішло багато прогресивних людей. Водночас під час навчання періодично деякі колеги казали, що не вірять у те, що жінок відправлять на вулиці у патруль. Чомусь усі думали, що ми будемо паперовою роботою в теплому офісі займатися. Я пішла в найперший набір, і ми тоді взагалі не знали, як будемо працювати, і яка вона буде – ця нова поліція. Але всі були сповнені ентузіазму зробити свій внесок у те, щоб ми жили у кращій країні.
Основна моя порада для жінок, котрі працюють чи хотіли би працювати у правоохоронній сфері, – це розуміння того, що ця професія не найлегша, тут дійсно багато хто працює за покликанням. На мою думку, в поліції є достатньо можливостей стати професіоналом, спробувати себе в різних напрямках роботи і зрештою знайти свою нішу. Я не бачу жодної причини, чому б не спробувати себе у цій сфері, якщо хочеться.
Розкажіть про оновлені групи реагування на домашнє насильство, що змінилося?
Пілотні мобільні групи для протидії домашньому насильству у новому форматі запрацювали в Україні ще у 2017 році. Тоді в окремих районах Києва, Одеси та Сєвєродонецька на виклики щодо домашнього насильства почали виїжджати не звичні патрульні, а працівники підрозділу, який попередньо скорочено назвали «Поліна» (проєкт «Поліція проти насильства»).
Сім місяців тому в Національній поліції запрацювали мобільні групи, головним завданням яких є допомога та захист потерпілих від домашнього насильства. Було створено 45 мобільний груп реагування на факти домашнього насильства по всій Україні.
Майже в кожній області у Національній поліції є тренінгові центри, на базі яких до карантину була розпочата підготовка поліцейських. Зараз через карантин ми переформатувалися і проводимо онлайн-навчання.
Читайте також: Анастасія Дєєва про «Відважні»: Коли ми створювали «Поліну», проблема ще не була настільки очевидною
Як у суспільстві змінилося розуміння ситуацій щодо домашнього насильства і реагування на них?
Глобального дослідження на цю тему ми не робили, але якщо виходити з тих статистичних даних, які в нас є, можу сказати, що коли ми заговорили про нові механізми, які можемо застосовувати, коли почали активно проводити інформаційні компанії, збільшився рівень довіри до поліції, збільшилася кількість звернень на номер 102.
За 5 місяців – від початку січня і до початку травня – надійшло 84 тисячі заяв та повідомлень. Було винесено 16,5 тисяч термінових заборонних приписів відносно кривдника. Це тільки ті факти, які підтвердилися, бо часом буває, що надходить заявка як домашнє насильство, але не завжди вона підтверджується.
Чи під час карантину збільшилася кількість звернень до поліції щодо домашнього насильства?
Я знаю, що багато організацій фіксували збільшення звернень. Ми з першого дня відслідковували ситуацію і кардинального збільшення не спостерігалося. Якщо порівняти з минулим роком, то збільшилася кількість звернень загалом.
Великий стрибок у кількості викликів зазвичай відбувається у вихідні дні (на 8 березня взагалі понад 2000 звернень поступило на номер 102), особливо, якщо це затяжні вихідні. Але в поліцію не завжди телефонують. Буває людина може зателефонувати кілька разів на гарячу лінію і при цьому жодного разу не зателефонувати в поліцію.
Читайте також: Ратифікація Стамбульської конвенції: Тепер гендер знищить сімʼю? Ні! Пояснюємо чому
У жінок є страх, що поліцейський приїде і поїде, а кривдник залишиться…
Найбільша проблема в тому, що жінка часто звертається в поліцію, щоб поліцейський приїхав і просто приструнив чоловіка. Поліцейський працює в рамках законодавства, застосовує певні механізми, які обмежують певні права. Наприклад, виносить терміновий заборонний припис, який містить заходи з обмеження на спілкування, заборону наближатися, зобов’язання залишити місце проживання…
А жінки часто не готові написати заяву, або навіть коли пишуть, то через певний час забирають. Але поліція – це державний орган, і наше завдання якісно відреагувати на випадок, зафіксувати його і передати справу далі до суду.
Поліцейський повинен кваліфікувати ситуацію, провести оцінку ризиків, зібрати пояснення, скласти адміністративний протокол, для передачі до суду, а суд вже вирішує до якої відповідальності притягнути кривдника. Поліцейський фіксує сам факт правопорушення. Також поліцейський зобов’язаний поінформувати постраждалу щодо інших служб, куди вона може звернутися.
Чи є міжнародні організації, які допомагають Україні боротися із домашнім насильством?
Так, ми тісно співпрацюємо із Консультативною місією європейського союзу, із Фондом народонаселення ООН, Канадською поліцейською місією, організацією «Жінки ООН» та іншими організаціями як на державному рівні так і на місцевому.
А загалом як ви оцінюєте гендерну ситуацію в Україні?
Вважаю, що ситуація змінюється, особливо суттєво у великих містах. Якщо говорити про маленькі населені пункти, то там зміни ще не такі помітні, але і там вони відчуваються. І в правоохоронних органах, і в силових структурах жінка сприймається як нормальне явище. Нікого більше не дивує бажання дівчинки стати поліцейською, пожежницею чи льотчицею, або піти на будь-яку іншу роботу, яка раніше вважалася суто чоловічою. Головне – це бажання себе реалізувати у цих професіях та мати відповідну фізичну та психічну підготовку.
Для довідки
Терміновий заборонний припис – спеціальний захід протидії домашньому насильству, що вживається уповноваженими підрозділами органів Національної поліції України як реагування на факт домашнього насильства та спрямований на негайне припинення домашнього насильства, усунення небезпеки для життя і здоров’я постраждалих осіб та недопущення продовження чи повторного вчинення такого насильства. (пп. 16 п. 1 ст. 1 розд. 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству»).
У статті 25 розділу 5 цього ж Закону зазначено, що «терміновий заборонний припис виноситься кривднику… у разі існування безпосередньої загрози життю чи здоров’ю постраждалої особи з метою негайного припинення домашнього насильства, недопущення його продовження чи повторного вчинення».
Читайте також: Протидія домашньому насильству: набув чинності важливий документ щодо винесення термінових заборонних приписів
Заходи, які може містити заборонний припис:
- зобов’язання залишити місце проживання (перебування) постраждалої особи;
- заборона на вхід та перебування в місці проживання (перебування) постраждалої особи;
- заборона в будь-який спосіб контактувати з постраждалою особою.
- Вирішуючи питання про винесення термінового заборонного припису, пріоритет патрульні надають безпеці постраждалої особи. Ця вимога поширюється також на місце спільного проживання (перебування) постраждалої особи та кривдника незалежно від їхніх майнових прав на відповідне житлове приміщення.
- Залишити житло той, хто чинить насильство, зобов’язаний одразу після винесення заборонного припису, в присутності працівників підрозділу. Причому навіть в період карантину ця вимога не змінилася.
Дар’я Бура, для 50%