До зацікавленості питаннями ґендерної рівності Олену Суслову привела 1989 року участь в Українській Гельсінській Спілці. Разом із колежанками Олена свого часу брала участь у відновленні київського осередку Союзу Українок, співголовою якого вона стала. Згодом обіймала посаду заступниці голови Всеукраїнської ГО «Союз Українок».
«Ми не знали тоді в деталях, який вигляд повинно мати те, куди ми рухаємося, — згадує Олена. — Ми шукали власну ідентичність, ідентичність нашої держави. Це була інша країна, Україна була державою, якої наче ще немає. Згадую, як на Конференції ООН у справах жінок 1995 року коли на запитання «Звідки ти?» звучало «Юкрейн» перепитували «Юганда?» І коли відновилася українська державність, країна теж була інакшою. Ми дуже багато поганого успадкували від Совєцького Союзу. І з цим поганим нам треба було розібратися, ідентифікувати в собі і подумати, як ми можемо будувати нове. Це стосується і жіночого руху, і нашої жіночої ідентичності, і шляху до цього».
Досвід перебування в Союзі українок мав і негативний наслідок для Олени.
«Я дуже щиро переймалася всім, що відбувалося. І у відповідь отримувала не тільки щиру ситуацію, а й зовсім іншу, — розповідає Олена. — Сучасною мовою можна сказати, що було просто цькування мене. Це призвело до того, що я потрапила в лікарню з геміпарезом. Тобто у свої 30 з невеличким років я була напівпаралізована. І, звісно, після виходу з лікарні я нікуди не збиралася більше вступати й нічого не збиралася більше робити.
Але в нашій однокімнатній квартирі посеред кімнати, лежала купа журналів «Наше життя», які за 20 років виходу цього журналу прислали нам із Союзу Українок Америки. Я дуже трепетно ставилася і ставлюся до друкованого слова. І думала, що з цим робити. І я знову увійшла в цю «річку». Хоча думала, що я з неї вийшла й більше ніколи не зайду.
Але я також розуміла, що не можу кинути напризволяще і друковане слово, і ту роботу, яку ми розпочали. І зрозуміла, що так звані масові організації — це повна фальсифікація і профанація. Чому? Тому що головним було звітування: у нас 10, у нас 100, у нас тисяча осіб в організації… А працювати не було кому. Ідеї, які подавалися, із тих тисяч мало хто хотіли втілювати. А потім питали — а чого це нічого у нас не зроблено? Хто в цьому винен? І що важливо, що мені дуже не подобається в цілому і зокрема в нашому феміністському русі, що дуже багато «партхозактиву».
Це була така совєцька форма, коли всі збиралися на форуми, численні конференції в красивих місцях і розповідали, як усе добре, хоча все не було добре. А запитати людей про проблеми, запропонувати рішення, подивитися, якщо воно не працює, то чому — нема коли. І це негативно впливає. Я зрозуміла, що не хочу більше масової організації, але й не могла покинути діяльність, яка стосується жіночих прав, жіночих можливостей, жіночої ідентичності».
Спочатку в організації треба створити більше сенсів
Так в Олени виникла ідея створення організації, в якій не буде гонитви за кількістю людей, а потрібно буде тільки працювати всім, кому цікаво і хто дивиться в один бік і в цьому напрямку. Так виник Інформаційно-консультативний жіночий центр.
«Така форма спрацювала, — підсумовує Олена. — Я дуже рада. Коли ми починали, то законодавство про об’єднання громадян не давало можливості створювати такі маленькі за кількістю людей організації. І тому треба було шукати шляхи для того, щоби люди, які будуть із тобою працювати, потім не ставили тобі палиці в колеса, заважаючи рухатися організації. Пізніше, коли приходили до нас у центр люди і пропонували допомогу, я казала: створюйте свою організацію, і я вам допоможу.
Спочатку в організації треба створити більше сенсів, а не ховатися всім за якимось покривалом загальних фраз, за яким, може, нічого й немає. Повністю оминути цього в громадському русі неможливо. І я бачу сьогодні організації, які існують за таким підходом «покривала». Але то їхні проблеми. Сьогодні у нас уже багато громадських організацій, багато цікавих ініціативних груп і окремих людей, які без організацій просувають свої ідеї».
«Будь-яка тенденція, особливо, якщо вона негативна, сама не замре»
В ІКЖЦ рішення щодо пріоритетів діяльності ухвалюють спільно.
«Це король французький казав, що Франція — це я. А я не можу сказати, що організація — це я, — усміхається Олена. — І коли я була на чолі організації, і зараз — все обговорює команда».
Олена має майже 30 років досвіду проведення тренінгів різної тематики, як ґендерної, так і іншої, необхідної громадським організаціям. Із 1995 року займається конфліктологією — вчилася в автора Transcend-методу Йогана Гальтунга, якого вважає геніальним у цій сфері. Ці знання використовує і в своїй діяльності.
«Усе, про що розповідаєш іншим, треба застосовувати до себе, — переконана Олена. — Важливо просто дивитися навколо себе, «на землю». І на землі помічати проблеми, записувати їх і тенденції. Будь-яка тенденція, особливо якщо вона негативна, сама не замре. Якщо вона з’явилася, вона буде розвиватися. Якщо ти цього не розумієш, якщо ти на це не дивишся, тоді ця маленька тенденція виросте у величезну і вдарить тебе по голові.
Як приклад — наша колективна неготовність як держави до вторгнення. Це такий дуже показовий приклад, який ніхто не може заперечити. Думали: та що там — зібралися сто тисяч чи сто п’ятдесят тисяч сусідів, постоять і підуть. Але так не могло бути. Якщо рушниця висить на стіні, то наприкінці або всередині вистави обов’язково вистрелить. Так і тут. Треба дивитися на те, що є».
«Одна з основних цінностей — якісно виконувати свою роботу»
Для того, щоб вирішувати проблеми, а не створювати видимість громадської діяльності, Олена вважає важливою навичкою правильну комунікацію з міжнародними донорами.
«Донори приходять у країну, розповідають, як вони бачать зі своїх країн наші проблеми, не слідкуючи за тенденціями, кажуть нам, які речі треба робити. І представники та представниці деяких організацій думають: якщо скажуть донорам, що це їм неактуально, то не отримають грошей. Вони беруть гроші, а потім дивишся на їхню роботу і думаєш «заберіть ті гроші і краще нічого не робіть», — говорить Олена. — Тому що особливо в ситуації, в якій перебуває зараз країна, такі окозамилювання тільки приносять депресії та зневіру тим людям, які не належать до бюрократії громадянського суспільства.
Читайте також: Світлана Ходакова: Синергія зусиль дає кращий результат
Протягом майже 30-річного життя нашої організації в нас були роки, коли ми не мали жодної копійки. Саме через отаке насильство донорів, які казали, що робити, а ми не вважали, що або ця тема актуальна, або шляхи досягнення адекватні.
Однією з основних цінностей нашої організації завжди було намагання якісно виконувати свою роботу. З донорами треба говорити, не боятися. Як серед донорів, так і серед громадського сектору, серед чиновників — є люди, а є бюрократи. Всюди є люди, які вміють слухати і можуть зреагувати, а є ті, які не слухають і зреагувати не зможуть. Треба говорити, треба показувати, чому те, що ти хочеш робити, потрібне — і людям, для яких донори декларують свою допомогу, і донорам, і країні. Часом це непросто, але це треба робити. Нам неодноразово відмовляли. Я тоді кажу: а ми ж все одно те, що запланували, будемо робити. Ми будемо шукати для цього інші засоби, а донор, який нас не підтримав, потім буде «плакати», тому що не зміг отримати такий прекрасний результат».
Подібна ситуація була із програмою «Уповноважувальна освіта», яку Олена свого часу починала для своєї доньки і для її подруг та друзів. А потім ця програма поширилася на 10 країн світу.
«Був такий час, що у нас не було фінансування, але уже в суспільстві була велика потреба в тренінгах, в інформації, — згадує Олена. — І один іноземний донор запропонував включити це в проєкт, у якому я тоді працювала. І це було дуже спокусливо, бо тоді мені не треба було б думати про гроші. Але я подумала про те, що ми їм віддамо наше «дитятко», вони розповідатимуть, що то їхнє, а потім одного дня вони підуть. І що ми будемо робити? Бо «дитятко» вже буде, наче, їхнє. Я прийшла і сказала: дякую, але ні. Жодного дня, жодної хвилини не шкодувала про це. Донор врешті таки пішов, як я і передбачала.
Сьогодні програма в повному обсязі не працює. Одна із причин цього — у нас є термінові завдання, поставлені війною в цілому і широкомасштабним вторгненням зокрема. Але ми так чи інак живемо на принципах уповноважувальної освіти. І ці речі все одно працюють. Ми вплітаємо цю програму в свою роботу в інших проєктах, і часом саме тому нас донори і обирають –— зокрема, на тренінгові програми. Тому що у нас є комплексний підхід до навчання, кого би ми не навчали. От сьогодні я проводила тренінг для прокурорів, а минулого тижня — для літньої школи, яку в Макарівському районі організовують для діток захисників і захисниць нашої країни. Це зовсім різні аудиторії, але елементи цієї програми працюють і там, і там».
На запитання, чи вірить у те, що колись у нашому суспільстві буде досягнуто повної ґендерної рівності, Олена відповідає так:
«Віра — це в церкву. Ми над цим працюємо. Я не використовую слово «віра», ми робимо. Як у вислові: роби все, що можеш, і будеш ближче до того, чого ти прагнеш. Я дуже щаслива, що в моєму житті — і це були неодноразові ситуації — відбувалося так, що результати були навіть такі, яких я не чекала. Мій чоловік завжди каже: «Це тобі від Бога подяка за те, що ти робиш». Є певні речі, які відомі всім, і я знаю, що вони або мною були започатковані, або підштовхнуті мною у відповідний час. І мене це дуже тішить, і дуже гріє. І дуже мені від цього добре, що справа йде».