Піти у владу – і піти з неї, – це стало предметом розмови сайту 50% та Олени Трегуб, яка прийшла в українську владу на хвилі Майдану.
Заради реформ Олена повернулася з-за кордону, де жила останні 10 років – навчалася в Центрально-Європейському Університеті в Угорщині, потім працювала в офісі ООН в Нью-Йорку, викладала у США.
У Міністерстві економічного розвитку Абрамавічуса Олена Трегуб стала директором департаменту, відповідальним за координацію міжнародної допомоги.
Абромавичус заявив про свою відставку 3 лютого 2016 року. Трегуб було звільнено з посади у червні 2017-го року – вона була останньою з директорів команди реформаторів, хто залишив міністерство.
Нещодавно Окружний адміністративний суд Києва поновив Олену Трегуб на посаді, проте попереду ще апеляція.
Попри звільнення і важкі уроки зіткнення зі старою системою, Олена вважає свій похід у владу позитивним досвідом. Вона переконана, що навіть спроба реформувати країну була варто того, щоб докорінно змінити своє життя.
… Розмову ми починаємо з першого Майдану: Олена розповідає, як працювала аналітиком в одному з проектів штабу Ющенка, а потім поїхала вчитися закордон.
– Які уроки ви відзначали після першого Майдану в 2004-му і які лишаються актуальними досі?
– Головний урок – це те, що та активна частина громадянського суспільства, яка фактично допомогла помаранчевим лідерам прийти до влади, після Майдану розійшлася до своїх комп’ютерів, поклавши усю відповідальність за перетворення в країні на політичних лідерів.
Але в Україні немає такої політичної еліти, на яку би було можна повністю покластися. Тому громадянське суспільство має активно працювати не тільки на виборах, а й між виборами. Потрібно, щоб активні люди йшли в політику і владу, не боячись, що там «все куплено» і «все брудно»…
Саме тому, коли трапився другий Майдан, я зрозуміла, що не можу залишатися осторонь і лишатися в Америці…
– Я читала у вашому блозі, що у вас навіть почалися передчасні пологи…
– Так, бо за подіями на Майдані неможливо було спостерігати без емоцій… Але все нормально. Моїй «дитині Майдану» вже 4 роки.
…Тоді я зрозуміла, що Україна отримала другий шанс.
На той момент я не тільки народжувала, я ще й мала по роботі переїжджати з Вашингтона до Лондона, але у зв’язку з Майданом: я зрозуміла, що таки спробую повернутися і зробити свій внесок в розвиток України, а не залишуся за кордоном спостерігати, як у нас все погано.
Знаєте, хоч би де ми жили, у нас ніхто не забере відчуття того, що ми звідси. Ти можеш жити у кращих суспільствах, але весь час пам’ятатимеш, що приїхав сюди з країни, де злидні, несправедливість і корупція… Не знаю, кому як, але мені важливо знати, що я зробила для своєї країни все, що могла. Якщо не вийде, міркувала я тоді, повернуся за кордон. Принаймні в мене не буде ніяких докорів сумління, що я тільки дивилася і пересилала гроші.
Потрібно, щоб людина інвестувала в свою країну саму себе – свої знання, мозок, здібності і час.
В нещодавньому інтерв’ю Сату Кахконен, директорка Світового банку у справах України, Білорусі та Молдови, сказала, що за такого росту ВВП Україні знадобиться 100 років, щоб наздогнати Польщу. Так от навіщо чекати 100 років, якщо можна переїхати до Польщі вже зараз? Тож коли ти приїжджаєш із глобального світу в Україну, то розумієш, що їдеш у протилежному напрямку. До того ж коли людина довго живе за кордоном, то в Україну переїжджати просто страшно.
– Чому?
– Бо тут життя непередбачуване.
Коли живеш за кордоном, ти знаєш своє життя наперед. Ти вкладаєш гроші у фондовий ринок і знаєш, що в тебе буде добавка до пенсії, у тебе є страховка – це значить, що тебе лікуватимуть в хорошій лікарні, і так по всіх пунктах – там твоє життя видно на 50 років наперед.
А в Україні ти щодня не знаєш, як складуться обставини твого життя. І це до дрібниць.
Я прожила в Америці 10 років – там навіть ціна зубної пасти не змінилася.
А тут, коли я приїхала, долар був по 8, потім став 40, потім впав до 25. Це такі значні коливання, які позбавляють людину ґрунту під ногами, і, скажу вам, українці –дуже сильні люди, тому що витримують такі великі психологічні навантаження.
– Яким чином ця непевність життя в Україні впливає на роботу владних інституцій?
– Коли я починала працювати, то непевність була грандіозною – уявіть, ми приходили в міністерство, але не знали, чи будемо взагалі працювати.
Був кінець 2014-го -початок 2015-го року, всі очікували на дефолт. Абромавічус навіть команду не набирав, казав так: подивимося, як ми переживемо дефолт.
Ми працювали тоді дуже важко, по ночах і по суботах-неділях, мої діти тоді блукали по Кабміну, бо це була єдина можливість побачитися з ними. Але якби ми знали, що до кінця 2016-го року вікно можливостей захлопнеться, то ми би працювали ще більше.
Мінекономіки було найбільш реформованим міністерством: ми звільнили 30-40% старих кадрів. Але час показав, що ми мали діяти швидше і радикальніше в кадрових змінах. Тому що зараз саме через цих людей почала відновлюватися система.
– Як?
– Старі кадри, які лишилися у міністерстві, допомогли з часом повернутися тим, кого звільнив Абромавічус. Ідеться про тих людей, які працюють на державній службі, але не є незалежними, виконують доручення «зверху», часто – отримуючи за це додаткову винагороду. Це так звана система «смотрящіх», які співпрацюють з іншими відомствами – Адміністрацією Президента, ГПУ, СБУ…
Також система вміє вправно жонглювати правами і правилами.
От візьмімо мій випадок.
Мене звільнили з посади директора департаменту – офіційно – у зв’язку з реорганізацією. Проте, за законом, мені мали запропонувати рівнозначну посаду в іншому департаменті. Але в поясненнях суду директор секретаріату пояснив, що мене не перевели на альтернативну посаду, бо в мене не було допуску до державної таємниці.
Проте я подала запит в Мінекономіки і з’ясувала, що іншу людину двічі переводили з посади директора департаменту на інший департамент без будь-якого допуску. Бо він є «другом», а я – ні. І це типовий приклад того, що іноземці називають: play with the rules, but not by the rules.
От саме таких людей ми і намагалися звільнити: які в межах циркулярів вправно проводять свої інтереси.
– Наскільки сильним є «інститут смотрящіх» ? І хто кого переміг – ви його чи вони нас?
– На сьогодні вони нас.
Дивіться, міністерство можна було умовно поділити на червону, жовту і зелену зони. Червона – це та, де дуже високі корупційні ризики. Саме за «червоні зони» і точиться основна боротьба.
А, наприклад, зелена зона – це та, де розробляють стратегічні документи, там, будь ласка, хай працюють реформатори.
Знаєте, в міністерстві найрозумнішими людьми вважаються , як правило, найкорумпованіші люди. Їх поважають, вони мають авторитет.
Некорумпованих людей в міністерстві дуже багато, і це в основному жінки, так звана середня ланка міністерств. Там дуже маленькі зарплати, немає справедливого кар’єрного росту. Чоловіки, якщо вони приходять працювати в бюрократичну систему, як правило, прагнуть якомога швидше доступитися до ресурсів, а жінки частіше мовчки працюють і сидять там по 20 років, ні на що не претендуючи, окрім зарплатні.
Представники «чиновницької касти» всі одне одного знають, дзвонять до тої ж АП чи Кабміну: «Як ваше здоров’ячко?», «Що ваша доця?»…
…І от ці люди приходили до нас і говорили: «Ліпше нас не звільняйте, ми вам покажемо, як працює система, а без нас ви просто не розберетеся». І їх лишали. І вони справді були дуже корисними, але щойно нас «пішли», як велика частина з них повернулися до свого звичного modus operandi.
Міністерство – це особлива екосистема, де я відчувала себе чужаком. І, звісно, спочатку не збагнула, як вона працює. Наприклад, скоротила людину, яку вважала неефективною. А потім з’ясувалося, де працює її тато… Система не передбачає того, що ти відправляєш слабкого працівника на вихід, бо одразу включається в роботу вся мережа: тато, мама, дядя, тьотя, плюс куми і земляки.
Але що страшно: ця середня ланка, хоча і вміє вирішувати проблеми бюрократично, але абсолютно не здатна вирішувати їх інтелектуально. Потреба в інтелектуальному рішенні паралізує її.
– Коли ви відчули, що розпочався реванш?
– Дивіться, в мене була цілодобова робота, а зарплата була, приблизно, 8 – 10 тисяч грн. Плюс премії-бонуси, але бонуси щомісяця різні. І ми знову говоримо про українську непевність. Тому що коли був міністр Абромавічус – я заробляла багато бонусів, коли став Кубів – стала заробляти мало бонусів, хоча працювала так само.
Я не була членом політичної команди нового міністра, тому на наш департамент не виділяли коштів і цих бонусів не мала не тільки я, а й мої працівники.
Система періоду 2017 року виглядала так: якщо департамент очолює кум, земляк, однокурсник, друг, член команди міністра, то цей департамент може отримувати більше бонусів. Про яку незалежність і професійність державної служби може йтися у такій системі? Зараз держслужбовці, набрані на посади, фінансовані за рахунок бюджетної підтримки ЄС, у 10 пілотних міністерствах, до яких Мінекономіки не потрапило, отримують достойні стабільні зарплати і не залежать від премій. Проте ця програма ЄС лише на три роки. Чи є життєздатною ця спроба запровадити нову систему у довготерміновій перспективі?..
…Коли пішов Абромавічус, я якраз зробила Openaid, переписала Постанову 153 про надання технічної допомоги… Ми намагалися прийняти закон «Про міжнародну допомогу». Все це робилося, і мені здавалося, що ще трохи – і я все дороблю.
Але я чітко пам’ятаю момент, коли сиджу на переговорах з заступником міністра іншого міністерства, щось аргументую, а він дивиться в телефон, де Абромавічус дає прес-конференцію про відставку, і говорить: «Та про що ми розмовляємо! В тебе вже міністра немає». Встає і йде.
– Олено, ви виграли суд, зрозуміло, що далі буде апеляція, але, припустімо, що і суд другої інстанції вас підтримає. Чи є сенс повертатися в Мінекономіки? Чи один у полі воїн?
– У владу є сенс заходити у складі великої команди, націленої на реформи. Сенсу воювати самій немає. Але мене цікавить, в якому стані зараз перебуває система Openaid і, взагалі, моя реформа. Адже те, чим я і моя команда займалися, це реформа координації міжнародної допомоги. Ми намагалися спростити вимоги до реєстрації карток технічної допомоги, щоб це не було корупційною годівницею, створити систему, яка буде прозоро відслідковувати ефективність витрачання міжнародних грошей.
Я намагалася добитися координації між усіма органами влади, щоб ті півтора мільярди доларів грантової допомоги на рік, які отримує країна, було використано ефективно, щоб ми могли чітко сформулювати пріоритети фінансування. Бо до цього був повний хаос: яке міністерство першим добіжить, те й отримає гроші. Також багато проектів дублювалося… Великі суми витрачалися на якихось консультантів, які невідомо кого і де консультували.
Ось це все і хотілося змінити. Я намагалася це зробити на технократичному рівні – запровадити електронну систему, протоколи, які регламентують прийняття рішень. Проте якщо немає політичної волі, то всі технократичні зміни не працюють.
Моя головна мета – це повернутися в міністерство і подивитися, що лишилося з моїх напрацювань. Бо побачити це ззовні ніяким чином неможливо. Сайт OpenAid, наприклад, перестав оновлюватись і розвиватись із дня мого звільнення, тобто з червня 2017-го. Його друга фаза, а саме електронна реєстрація карток грантів, так і небула реалізована, незважаючи на те, що я на це залучила гроші донорів. Я просила керівництво міністерства мене залишити у процесі, щоб я змогла допомогти, адже розуміла, що це потрібно для України.
Проте, незважаючи на мої дзвінки і листи, мене ні разу не запросили порадитись про наступні кроки – ні по сайту, ні по реформі координації міжнародної допомоги. Тому я не розумію і не знаю, що відбулось і відбувається після мого звільнення.
Коли я звільнялася, то написала офіційного великого листа прем’єр-міністру Гройсману та першому віце-прем’єр-міністру Кубіву про те, що Україна із ліквідацією мого департаменту втратить спроможність координувати допомогу: гранти й кредити.
Ефективною міжнародна допомога є тоді, коли вона надається у рамках секторального підходу. Часто прийняття певних законів є частиною кредитних зобов’язань країни. Наприклад, під кредит Світового банку Україна взяла на себе зобов’язання прийняти 17 законів. Це дуже серйозний тиск на те, щоб таки запустити певні реформи. У той же час для того, щоб ці реформи просувати додається технічна допомога, тобто наймаються консультанти. Також державі надається бюджетна підтримка, щоб вона могла платити зарплати і оплачувати певні роботи. Тоді процес іде. Але щоб такі секторальні програми формувати, має бути серйозна координація процесів.
Перед звільненням я розписала дорожню карту тих процесів, які ми розпочали і які треба продовжувати. Це детальний документ на 20 сторінках, де що лежить, що необхідно доробити… І от я хочу повернутися в міністерство, щоб звіритися з цією дорожною картою.
Я розумію, що, напевно, я там працювати не буду, але мені не байдуже, на що я витратила два з половиною роки свого життя.
Це була дуже складна робота: я і не заробляла нормально, і не могла жити своїм життям, я мала весь час вартувати державні гроші. Варто мені було кудись поїхати бодай на пару днів, як у мене намагалися відібрати частину повноважень.
На мене не те, що тисли, але весь час натякали. Натякали, що мені варто зайнятися своїми дітьми, що я сприймаю як приховану погрозу. А коли я фактично зупинила потік грошей, який ішов до однієї корумпованої родини, то мені сказали, що коли я псую людям життя, то це дуже погано для моєї карми.
…Я казала, що сама себе не поважатиму, якщо звільнюся. Бо я знаю, що потрапила у владу тільки тому, що був Майдан і загинули люди. Інакше таку людину, як я, ніколи б не взяли на посаду, що передбачає контроль над ресурсами.
– Зараз ви працюєте в НАКО. В чому для вас різниця між роботою в громадському секторі і в державному?
– Тут мені, по-перше, ніхто не погрожує і я оточена однодумцями, людьми зі схожими цінностями.
По-друге, тут є можливість впливати на процеси ззовні, а це часом ефективніше, ніж вплив зсередини. Особливо якщо ти лишаєшся одна всередині системи.
– Наш сайт заохочує жінок іти у владу, але ваш досвід не надто оптимістичний. До чого варто бути готовим тим, хто так само, як і ви, готовий піти у владні органи?
– Для мене це дуже цінний досвід і корисний для мого професійного розвитку. Я не могла собі навіть уявити, що зможу мати такий вплив на державному рівні. Людина ззовні була допущена до розподілу ресурсів, розпорядження величезними грошима… Це було. Я працювала незалежно – і це теж важливо. Зараз навіть суд став на мій бік. Я зараз можу в розмові з вами відверто обговорювати цей досвід, що теж означає, що в країні є демократія. Для мене це насправді success story.
Леся Ганжа, 50%
Фото з Facebook-сторінки Олени Трегуб