«Лідерський досвід допомагає мені в багатьох складних ситуаціях. Я завжди була активною, завжди боролася за справедливість. Намагаюся ніколи не падати духом. Донька каже: «Ти навіть у поганому знайдеш щось хороше», – розповідає вимушена переселенка з Рубіжного на Луганщині, керівниця гуманітарного хабу «Нове життя» в Тернополі, голова правління громадської організації «Майбутнє України м. Рубіжне» Ольга Феленко.
У березні 2022 року вона з родиною переїхала до Тернополя. Деякий час почувалася пригніченою та розгубленою, адже втратила все. У рідному місті залишилося житло та бізнес, який будувала понад 20 років. Однак Ольга завжди була лідеркою, і відколи почалася війна в Україні, мала активну громадянську позицію, не змогла сидіти, склавши руки. У Тернополі до неї почали тягнутися жителі Рубіжного та сусідніх міст на Луганщині, які також опинилися тут через війну. Вони знали Ольгу Феленко, адже стежили за її дописами в соцмережах і прагнули її допомоги, хоча на той час вона й сама потребувала підтримки.
У вересні 2022 року Ольга Феленко ініціювала створення гуманітарного хабу «Нове життя» в Тернополі, який допоміг уже понад трьом тисячам вимушених переселенок і переселенців із різних областей України. У хабі люди, які через війну переїхали на Тернопільщину, можуть отримати гуманітарну допомогу від закордонних благодійників та фондів. Також тут можна скористатися юридичними та психологічними послугами. Тут організовують різноманітні культурні заходи і тренінги для дітей та дорослих, допомагають ЗСУ та тернополянам, які цього потребують. Багато людей, які через війну переїхали до Тернополя, приходять у хаб як додому, адже більшість живуть у гуртожитках і прагнуть спілкування та затишку.
Ми поспілкувалися з Ольгою Феленко про її життя до і після повномасштабної війни, про те, що мотивує і додає їй сил у теперішній роботі, а також про те, як лідерські якості стають у пригоді у складних ситуаціях.
«Ми ховалися від окупантів, жили в страху, але, на щастя, через три місяці місто звільнили»
До повномасштабної війни Ольга Феленко понад 20 років була успішною підприємицею в Рубіжному, де розвинула мережу магазинів товарів для дому. Каже, що до 2014 року займалася лише бізнесом, однак усе змінила тимчасова окупація міста. Саме тоді почала придивлятися до того, що відбувається, адже помітила, що місцева влада зайняла досить незрозумілу позицію.
«Ми ховалися від окупантів, жили в страху, але, на щастя, через три місяці – в липні 2014-го місто звільнили. Однак ще до звільнення, у травні, я дивлюся, у нас зняли український прапор і на його місце вчепили георгіївську стрічку. Телефоную черговому в міськраду й запитую, що в нас відбувається, а він: «Ми нічого пояснювати не будемо, мер сказав, що так буде краще для всіх, так спокійніше». Я кажу: «Кому спокійніше? Мені неспокійно». Потім їду на роботу, сідаю в таксі, а в усіх таксистів російські прапори. Прямо так: учора їхали — була Україна, а сьогодні прокинулись, і вже все змінилося. І тут я задумалася, почала телефонувати своїм знайомим-депутатам і запитувати, що в нашому місті відбувається. Всі сказали, що так буде краще, щоб ніхто не постраждав. Я була шокована».
Тоді Ольга Феленко почала гуртуватися з друзями, підприємцями з ринку, і обговорювати ситуацію. Дехто з місцевих тоді змушений був виїхати, особливо активісти.
«Я на той час ще свою позицію особливо не проявляла, бо постійно працювала і мені було не до того. Однак щойно місто звільнили в липні, ми, група підприємців, одразу пішли в міськраду, і відтоді почалася наша діяльність. І вже до речі, в квітні-травні 2014-го, коли наші військові тільки почали вибивати окупантів, ми з підприємцями з ринку збирали допомогу — хтось просив сала, хтось шкарпетки. Чого кому бракувало, ми скидалися грошима і відвозили».
Усе змінилося після 2014 року
Із 2014 року Ольга Феленко почала активно ходити на всі проукраїнські акції в Рубіжному, стала цікавитися тим, що відбувається в місті, допомагала армії.
«Я зібрала навколо себе однодумців та однодумиць і в 2015 році створила громадську організацію «Майбутнє України м. Рубіжне». Після цього неодноразово стикалася з переслідуваннями за мою діяльність. Якось мені підпалили магазин за мої виступи проти мера Сергія Хортіва, який займав проросійську позицію й залишався непокараним. Однак таке враження, що це бачила лише я».
2015 року Хортіва знову обрали міським головою Рубіжного, і він продовжував свою антиукраїнську діяльність аж до 2022 року. На початку повномасштабної війни перейшов на бік російських окупантів, зазначає Ольга Феленко.
Боротьба за український прапор у Рубіжному
«У 2016 році в місті знову зникли всі українські прапори. Якщо після звільнення в 2014-му їдеш вулицею і бачиш прапор усюди – на магазинах, на вокзалі, на прокуратурі, то тут в один момент усі вони зникли. У 2017-2018 роках взагалі по місту не було жодного стяга, навіть на міськраді. Коли ми звернули на це увагу, то прапор повісили, але дуже потріпаний. Це якось насторожило. Великий прапор висів на будинку культури, його зняли й замінили написом «З Новим роком». Після свята його зняли, а прапор на місце вже не повернули. Я підходила і до начальника поліції, і до депутатів, до мера також зверталася, а він відповідав, що нема на це грошей. І ніхто не пояснив, куди поділи попередні прапори, які познімали»
Увесь цей час Ольга Феленко не мовчала, активно виступала за зміни в місті, боролася проти корупціонерів, відстоювала український прапор.
«Одного разу на зустрічі з губернатором Борисом Тукою я кажу: «У нас пропали прапори, це нормально? Бо мене це бентежить. Адже коли в 2014 році зникли українські прапори, з’явилися ЛНРвіські». Він каже: «Та ви що? Звісно, це дуже важливо, прапором мітять територію». Після нашої розмови він вплинув, і в місто повернулися синьо-жовті прапори», — пригадує Ольга.
Вона також очолювала громадську раду при міськраді. Це дорадчий орган, який хотіли створити як «кишеньковий», як такий, що нічого не вирішує. Однак коли туди потрапила Ольга Феленко, вона почала вимагати вирішення важливих для міста питань:
«Щоб школи не закривали і щоб місто процвітало. Я відбулася як підприємиця, мені нічого не було потрібно від влади, я хотіла допомагати людям».
Усі проблеми жінка описувала в групі в фейсбуці, яку назвала «Файне Рубіжне», надихнувшись назвою «Файне місто Тернопіль». Тоді ще не знала, що через певний період часу там житиме.
«Ніхто з наших не міг цього запам’ятати, тож називали нашу групу «Файна Юкрайна». У цій групі ми піднімали соціальні питання, публікували фото та відео про життя міста та його проблеми. На початку повномасштабної війни в 2022 році міський голова перейшов на бік сепаратистів, адже весь цей час він просто чекав їх, а місто кинув напризволяще. Люди взагалі не розуміли, що робити, куди йти, які магазини чи аптеки працюють… І завдяки цій групі, на яку, як з’ясувалося, були підписані не лише жителі Рубіжного, а й Попасної, Сєвєродонецька, Лисичанська, ми публікували різну інформацію».
Вискочили з дому, в чому були
На початку повномасштабної війни Ольга з родиною була у своєму будинку, що за два кілометри від центру міста, куди ще не встигли зайти росіяни. Тоді там стояв український блокпост.
«Я не знаю, на що ми надіялися, але я не здавалася. Думала, треба людей підтримати, тож написала в фейсбуці: «Рубіжне – це Україна!» І мені почали надходити погрози, мовляв, «ми тебе знайдемо». Я вірила, що ось стоять наші хлопці, ось наші блокпости, вони нас захистять. Ми не збиралися нікуди йти. Навколо обстріли, сусідні будинки зносило, але я чомусь була впевнена, що до нас не прилетить. Тепер розумію людей, які не хочуть виїжджати, бо мозок просто відмовляється це усвідомлювати. Не те, що ми трималися за дім, ми просто не розуміли, куди їхати… Ховалися в підвалах, надіялися, запаслися продуктами. У нас уже два тижні не було світла, води, але ми не здавалися й чекали дива».
Тоді Ользі зателефонував друг. Він проживав у центрі, який уже захопили окупанти. Чоловік розповів, що змучився сидіти в підвалах, їсти-пити нема чого.
«Я запропонувала приїхати до нас. Він каже: «Іду на той бік, заберу машину, гроші та документи». Повертається через 15 хвилин: «Ольго, на сусідній вулиці кадирівці перевіряють паспорти, вже нема українського блокпоста, все…» Ми зібралися за 10 хвилин. Це було 15 березня. Вискочили з дому практично в чому були. Вирішили їхати в Тернопіль, куди нас запрошували. Кадирівці через 10 хвилин могли бути в нас, і я розуміла: якщо прийдуть, то від моєї сім’ї може нічого не залишитися. Вони такі звірства чинили в нашому місті…Ми виїхали непідготовлені, практично без грошей, бо всі заощадження на той час вклали в товар, що традиційно роблять підприємці на період зимових свят. А за те, що лишилося, накупили продуктів, бо планували вистояти, поки нас визволять», — каже Ольга.
«Думали, що їдемо на два тижні»
Із Рубіжного родина виїжджала під обстрілами.
«Уже жодного нашого блокпоста не було, а росіяни ще не встигли поставити свої. Інакше ми б не виїхали. Наша машина від обстрілів була вся б попелі, наче піском обсипана. І так ми доїхали до Тернополя. На кожному блокпості було видно, звідки ми їдемо. Дорога була дуже важка, і взагалі важко покидати дім. Ми думали, що їдемо на два тижні, не розуміли, що не зможемо повернутися. Потім були впевнені, що це на два місяці. Ми поселилися в гуртожитку й часто запитували: «Скажіть, ми восени повернемося?» А нас заспокоювали: «Не переживайте, повернетесь». Однак коли минув рік, я почала говорити з нашими переселенцями, що треба адаптуватися, треба влаштовувати своє життя тут або їхати за кордон, а не жити мріями. Я мала все, а зараз живу в гуртожитку. Але я дякую й за гуртожиток, бо мої діти живі. Все було — і шок, і сльози, і зараз вони є, але стараємося не падати духом».
Перші дні в Тернополі жінка ходила дуже пригнічена. Адже втратила все своє майно.
«Якось ми стояли в черзі за гуманітарною допомогою. Підходять одні, інші люди з Лисичанська, Сєверодонецька і кажуть: «А ми вас упізнали, у вас група «Файне Рубіжне», ми ваші підписники». Ми почали спілкуватися, і я себе опанувала. У квітні 2022-го донька влаштувалася на роботу, і нам стало трохи легше. Люди, які до мене підходили, були такі ж, як і я, адже залишилися без нічого. І я задумалася над тим, як би нам об’єднатися».
«Нам привезли все, бо ми не мали нічого»
Спершу Ольга Феленко волонтерила, де була можливість. А одного разу їй цілком випадково вдалося отримати гуманітарну допомогу для переселенців, які проживали в її гуртожитку.
«Телефонує мені знайомий бізнесмен зі Львова і запитує: «Скільки вас там людей? Я кажу: «В гуртожитку 300». Він запитав, що нам потрібно, і через два дні телефонує: «До вас їде бус із допомогою, можете зустріти?» А де ж я зустріну? Ми в гуртожитку, у нас немає ні складів, нічого. А він каже: «Ну дивіться, бо якщо зараз відмовитесь, то продовження не буде». Я думаю, що робити, бо це ж треба розвантажувати все, а це чуже місто, де я нікого не знаю, я ж не в себе вдома. Це був вересень 2022 року. Я телефоную завідувачу гуртожитку, кажу, що нам везуть гуманітарку, і я її за день роздам. Він дозволив розвантажити все в коридорі. Нам привезли продукти: олію, макарони, тушківки, соки, мандарини, вершки, а також новий одяг, посуд. Це все було дуже потрібне для нас, бо ми взагалі нічого не мали».
Допомогти розвантажувати зголосилися 5-6 родин із Харкова, Краматорська та інших міст, продовжує Ольга Феленко. Хоч і везли все з умовою – для жителів Луганської області.
«Я телефоную благодійнику й кажу: «Люди розвантажували, як я їм нічого не дам?» Він погодився. Роздали луганським, а це ж гуртожиток, усі ходять, дивляться, діти заглядають на солодощі. Тоді я попросила дозволу розподіляти все під мою відповідальність, бо по-іншому не могла. І так за тиждень ми роздали все для 300 людей. Я все зафіксувала на фото та відео, відзвітувала».
Хаб «Нове життя»
Так виник хаб «Нове життя». Через тиждень ця громадська організація, з якою хаб співпрацює й досі, повідомила, що ще привезе допомогу. Цього разу знову довелося просити прихистку в гуртожитку. Однак коли допомогу роздали, стало зрозуміло, що для цього потрібне приміщення.
«Я сказала всім, щоб шукали. І через два дні наші люди знайшли два приміщення безоплатно. Одне в місцевій школі №28, інше – у торговому центрі».
Сторінка гуманітарного хабу дуже активна в фейсбуці. Тут звітують про роботу, проведені події. А люди, які потребують допомоги, передають інформацію про хаб одні одним. Організація намагається допомогти вимушеним переселенкам і переселенцям із різних міст України.
«Коли нам почало надходити багато гуманітарної допомоги, я сказала: «Або підтримуємо всіх, або інакше я не можу». У результаті ми вирішили, що передусім допомагаємо людям із Луганської і Донецької областей, а те, що залишається, ділимо між усіма іншими. Ми створили 11 гугл-форм на різні категорії, де фіксуємо всі цифри. Крім переселенців, допомагаємо захисникам і тернополянам, які опинилися у складних життєвих обставинах. У нас на сьогодні зареєстровано 1200 родин, здебільшого з Тернополя, а також є й із районів», — розповідає Ольга Феленко.
«Думаю, багато з нас тут знайдуть другий дім»
Нині хаб «Нове життя» має склад та приміщення для проведення зустрічей, консультацій та різних заходів, яке безкоштовно надала міська рада. Добитися цього теж коштувало значних зусиль. Адже коли організації довелося звільнити попередні приміщення у школі та в торговому центрі, Ольга Феленко звернулася до міської і обласної влади, але спершу їй усюди відмовили.
«І я вирішила ще раз подати звернення, описавши в ньому, що ми зробили за рік. Усе підтверджували грамоти, подяки, публікації на фейсбуці, де в нас є і фото, і прямі ефіри. Серед наших волонтерок і волонтерів є вчителі, лікарі, юристи, програмісти. І вони розробили для презентації схеми, де всі категорії, яких ми підтримуємо, виділені кольорами: скільки дітей, скільки дорослих, скільки людей із інвалідністю, у кого рідні воюють… А також скільком людям і в якому відсотковому співвідношенні ми допомагаємо. На той час це було 3800 людей. Ми зробили кольорові ксерокопії цієї візуалізації, зібрали підписи й подали наше звернення в міськраду, облраду і ОВА».
Щоб документи не відклали в далеку шухляду, Ольга Феленко все котролювала. І врешті крига скресла. Її звернення, завізоване мером, передали в управління комунального майна міста, і вже через кілька днів знайшли приміщення. Однак воно потребувало ремонту, який переселенці та переселенки зробили власними силами.
«Протікав дах, тож нам його перекрили. А все, що тут є, – це наші зусилля. Ремонт зробили 30 наших людей, на фарбу ми скидалися власними коштами, дещо нам допомогли. Тут не було нічого, навіть стільця. Ремонт ми зробили дуже швидко. Адже тоді якраз співпрацювали з організацією «Олені святого Миколая», яка здійснила мрії 40 наших дітей. Вони привезли все, що діти просили у своїх листах: планшети, телефони, велосипеди, електрогітару. І в них була умова, що має бути цивільне приміщення з опаленням, адже вони приїжджають зі своєю командою, проводять зйомки, їм потрібно потім про все звітувати. І ось коли вони приїхали, ми якраз зробили ремонт усередині».
Також довелося поштукатурити фасад приміщення, адже він був у дуже поганому стані. На фасаді одразу повісили синьо-жовтий прапор, який Ольга Феленко придбала ледь не за останні гроші.
«Коли ми поїхали в супермаркет по матеріали, я побачила прапор із кованим тризубом — такий красивий! Розумію, що грошей немає, тож пройшла повз. Потім повернулася і телефоную доньці. А вона далекобійниця, і коли дуже сутужно, скидає нам донати. Кажу їй, що тут такий прапор, що наче аж проситься на вхід. Донька надіслала мені тих 1800 гривень, і ми купили прапор. Потім скинулися на вивіску. І вже зовсім інший вигляд!»
Хаб «Нове життя» офіційно відкрили 22 лютого 2023 року. Він об’єднав переселенок і переселенців із різних областей, багато хто з них тут волонтерить. Вони допомагають видавати гуманітарну допомогу, записувати все, фіксувати на фото та відео.
«Я вже думаю, що багато з нас знайдуть другий дім у Тернополі», – підсумовує Ольга Феленко.
Євгенія Цебрій