«Я хочу стати політиком, а не залишитися журналістом у владі», – наголошує народна депутатка Ольга Василевська-Смаглюк, яка раніше була журналісткою телеканалу «1+1».
Ми спілкуємося пізно ввечері, вона втомлена після насиченого дня роботи в комітеті. Проте відповідає на питання розлого і, як нам здається, щиро.
В інтерв’ю 50% політикиня з-поміж іншого розповіла, як їй працюється у Верховній Раді, чому їй здається, що президент Володимир Зеленський її недолюблює, чому ратифікація Стамбульської конвенції дуже важлива, але «потрібно дати раду іншим викликам», і що робити, коли тобі вручають… коровай.
Про Верховну Раду: «Нині апогей бруду в політиці»
Ольго, вам було нестрашно йти на вибори?
Страшно. Мала два побоювання: чи зможу впоратися – все-таки це нова робота, щільний потік нової інформації, нові обов’язки… Плюс я боялася того, що називають «політичною кулісою» – інтриг, скандалів, підступів…
Ці побоювання справдилися?
На жаль, так. І коли справдилися, то я сказала собі: ти знала, на що йшла. Все ж таки я 15 років у політичній журналістиці – починала працювати ще у Раді VII скликання.
Це були часи Ющенка-Януковича, я була політичним оглядачем у газеті «Дело». А в 2011-му перейшла на «1+1» в розслідувальну журналістику, тож у Раді бувала рідше.
Минуле скликання я взагалі майже пропустила – моя молодша дочка часто хворіла, тож я зосередилася на data-журналістиці та OSINT-технологіях, бо часто доводилося працювати з дому.
Що кинулося у вічі після перерви?
Інша якість народних депутатів – якість депутатського корпусу з кожним скликанням погіршується. Я ж іще пам’ятаю Раду, коли секретарок і водіїв серед народних депутатів було значно менше, ніж зараз.
Іван Заєць, Олександр Лавринович, Іван Плющ, покійний уже, – це були зовсім іншого рівня політики. Плющ, до речі, дуже полегшив життя і собі, й депутатам, коли зробив, що спочатку обговорюються законопроекти, а потім голосуються.
Це було дуже правильно, тому що ми от зараз обговорюємо законопроект – і відразу змушені голосувати, а тут трибуна блокується – і все… А якщо ми тільки його обговорюємо, то ніхто нічого не блокує, усі можуть спокійно висловитися, а всі рішення ухвалюються наступного дня. Це також дає змогу «переспати» з важливими голосуваннями, а не зопалу тиснути на кнопки.
Зараз такий режим голосування, що деякі самі не знають, за що голосують. Наприклад, голосували питання щодо моєї тимчасової слідчої комісії по каналах Медведчука. Один депутат не встиг зрозуміти, яке зараз питання на голосуванні – і натиснув кнопку «за», хоча хотів голосувати «проти» – у нього свої зв’язки з Медведчуком. Він мені зателефонував і перепитав, яким питанням було моє ТСК. Я кажу, так от щойно проголосували. А він: блін, я не зрозумів і проголосував «за».
У процедурі голосування реально важко розібратися. Навіть неможливо вийти в туалет, бо раптом буде важливе голосування, а ти пропустиш.
Неуважність – неуважністю, але є ж ще багато підкилимної парламентської активності…
Постійно ведеться підкилимна гра, і я з цим стикнулася в роботі над своїм законопроектом «Про Бюро фінансових розслідувань». Це історія гідна детективу. Якось, якщо приймуть БФР, розкажу.
А ще в парламенті бувають суперечки за законопроекти, коли один комітет забирає в іншого «цікавий», в сенсі «інтересний», той у якому є певна зацікавленість певних осіб…
Або: нещодавно за моєю спиною як керівника робочої групи з певного законопроєкту ініціювали альтернативну робочу групу, про існування якої я дізналася по факту.
Або: по закону «Про бюро фінансових розслідувань» у мене були історії про те, що інший комітет хотів монополізувати зміни до Кримінального Кодексу і протистояв нам. Хоча зміни стосувались економічних злочинів.
Ви були готові до такого, коли йшли на вибори?
І так, і ні. Я розуміла суть, але не знала нюансів. Поки ти не у владі, тобі не все показують. Показують «Джокерів», проституток, смс-ки, бійки. Але реальні інтриги є глибшими. Про них не говорять ще й тому, що в них завжди мимохідь замазано кількох нормальних людей, яких дуже не хочеться підставляти. Так це працює.
Мені здається, що нині апогей бруду в політиці. «Джокери», анонімні зливи… Рівень підступу зашкалює, деструкція не дає працювати. Іде повна дискредитація політики і влади. Можливо, це робиться, щоб дійти до певного рівня, коли воно все вибухне….
Повне перезавантаження?
Так, тому що не можна існувати в такому режимі, коли всі одне одного поливають брудом. Рано чи пізно людям це має остогиднути, вони почнуть крім видовищ вимагати реальних справ.
Про «Слугу народу»: «Я виступаю на всіх засіданнях фракції, критикую»
Давайте відверто, «Слуга народу» – це популістська партія, яка виникла у відповідь на запит шоу замість політики. І ви, будучи частиною цієї політичної сили, оцінюєте, що все ж таки видовищ уже забагато?
Видовища – видовищами, а популізм – це інше, це те, що хочуть чути люди. Це різні речі. Усі заяви орієнтуються на те, що люди хочуть чути, але по факту ми бачимо, що це не зовсім збігається із реальними діями влади. Наприклад, усі хотіли референдум по землі, але зараз про це мова взагалі не йде, і закону про референдум немає. Повний дисонанс.
Якщо ми говоримо, що в нас лібертаріанська партія, люди диктують нам, що робити і наше завдання – не втручатися в їхнє життя, то ми передовсім мали прийняти закон про референдум по землі, а не закон про напівпровідники.
Я відверто про це кажу, тому що я є частиною цієї владної команди.
При цьому я йшла по мажоритарці і давала конкретні обіцянки конкретним виборцям. Я щоденно переглядаю, що я там наобіцяла, щоб чітко рухатися, не відхилятися від обіцяного, але я хочу, щоб і моя політсила так само відповідально ставилася до обіцянок.
Щодо «правди життя». Де є більше можливостей дізнатися про те, що насправді відбувається – займаючись журналістськими розслідуваннями чи перебуваючи в політиці?
І журналіст, і політик бачать майже одне і те ж, але це «майже» іноді на 180 градусів перевертає будь-яку ситуацію. Цікаво, звісно, тут бути, але дуже дратує, що ти автоматично є учасником усіх тих процесів, які тобі не зовсім подобаються. І якщо ти журналіст, то тобі не потрібно за них відповідати, можеш сказати, що от він такий-сякий, а коли ти – це він, тоді вже набагато важче.
Наприклад?
Наприклад, я ж не винна в тому, що Яременко переписується із жінками. Або те, що Іванісов – відсидів за зґвалтування і нібито заплатив 300 тисяч доларів за депутатський мандат. Але я є частиною цієї політсили. І люди мене з цим трешем ідентифікують.
Є ще дуже багато того, що суперечить моїй натурі. Але я є частиною цього процесу, і треба з цим змиритися задля того, щоб в рамках своїх повноважень встигнути зробити те, що можу.
Читайте також: «Рівні можливості»: Замовлення сексуальних послуг в Раді – ігнорування етики та виборців
Окремий депутат фракції «Слуга народу» має чи не має вплив на кадрову політику партії?
Може, й має. Принаймні я виступаю на всіх засіданнях фракції, критикую. Президент мене за це, мабуть, недолюблює, вважає тією, хто руйнує його уявлення про внутрішню єдність нашої фракції, але я вважаю своїм обов’язком донести до його відома, до відома керівництва фракції своє бачення ситуації або неадекватності тих чи інших рішень. Я це роблю, щоб очистити свою совість. Ясно, що я не понесу це в народ. Але тут, всередині команди, я вважаю своїм обов’язком бути чесною з колегами.
У минулі Ради теж заходили журналісти. Заходили з партією, а потім починали говорити «ні, так не годиться». Зараз ви кажете те саме. Досвід наших колег-попередників говорить про те, що в політиці не дуже охочі слухати критику. Чи не відчуваєте ви себе вигнанцем у власній фракції?
Ні, не відчуваю. Тому що є критика внутрішня, а є зовнішня. Поки що я відчуваю розуміння з боку Разумкова. Є якісь процеси, які я обговорюю лише з ним і не виношу назовні.
Тобто в СН визнається демократичне обговорення і некомпліментарна критика?
Поки що так, тому що, наскільки я пригадую, ті попередники-журналісти, які пішли у владу, або скомпрометували себе незаконним збагаченням, або участю в якихось неприйнятних схемах. Я знаю, що я на це ніколи не піду. І я хочу стати політиком, а не залишитися журналістом у владі.
А в чому різниця?
Політика – це мистецтво компромісу. А журналістика – це безкомпромісність у всьому.
Компромісу?
Звісно. Я не відкрию ніякого секрету, якщо скажу, що якщо колега очікує, що я підтримую його законопроект, у відповідь я очікую, що він підтримає мій. Мені дуже подобається Саша Устінова з «Голосу». Ми з нею організували ТСК по Медведчуку, але в нас були жорсткі протистояння з приводу законопроекту «Про бюро фінансових розслідувань».
Вона хотіла відрізати з повноважень СБУ не тільки економіку, а й «руки», «ноги», «закрити їм рота», а ще краще – «відрубати голову». Серед ініціатив Устінової були – скоротити штатну чисельність співробітників СБУ через ліквідацію відділу «К», а також забрати в СБУ право на боротьбу з оргзлочинністю. Але ми з нею проговорили, що мій закон про економіку, а про «руки-ноги-голову» – це, будь ласка, в окремий законопроект про Службу безпеки України.
Завжди можна знайти спільну мову з людиною, яка тебе чує й далі хоче з тобою взаємодіяти. Звісно, є люди, які показали себе настільки погано, що я ніколи не піду з ними домовлятися. Парламент – це класна школа життя, це джунглі, через які треба вміти продертися.
Ким ви почуваєтеся у цих джунглях?
Першовідкривачем. Але я не одна, в мене є моя команда. Це двоє людей, які пройшли зі мною виборчу кампанію, і я знаю, що завжди можу на них покластися, що вони не підведуть. І ще до нас приєдналася Віта Полянська, яка займається законопроєктною роботою. Це єдині люди, яким я в роботі можу довіряти. Ніяких більше розмов із кимось чи чаювань не можу собі дозволити.
А раніше – чаювали? Чи завжди були закритою?
Ні, не була. Я дуже скучила за телеканалом «1+1». В мене там є одна мудра подруга, з якою ми не бачилися після виборів, тільки іноді переписуємося. Як мені не вистачає спілкування з нею…
А є люди, яких ви втратили через те, що пішли в «Слугу народу»?
Ні. Дружба – така велика цінність, що від неї не відмовляються через те, до якої партії хто пішов… У мене є дуже близькі сусіди, із якими ми дружимо сім’ями. Сусід мені говорить: «Олю, в мене є докори сумління через те, що я тобі сказав іти в політику, бо я бачу, як тобі складно». Він, між іншим, за моїми оцінками, «порохобот», але йому й мені вистачає здорового глузду не сваритися через це.
Чому депутати Вишгородської райради збирають підписи про те, щоб відкликати вас із посади народного депутата?
За їхніми словами, через закон про вільний ринок землі, бо я за нього проголосувала. Але, на мою думку, дії депутатів райради – це не більше, аніж піар перед місцевими виборами. І ось чому.
Я голосувала «за» відкриття ринку тільки при умові, що до другого читання закон буде суттєво доопрацьовано. Якщо не буде враховано ті правки, які ми подали, я не буду голосувати. Ці правки стосуються насамперед захисту інтересів наших громадян та недопущення монополізації при відкритті ринку. Більше того, я не виключаю кровопролиття за цю землю, адже у нас два мільйони (!) спірних кадастрових номерів.
І що дуже сумно – ніхто з Держгеокадастру не поніс кримінальної відповідальності за це.
Я буду наполягати, щоб закон про вільний ринок землі вступив у дію тоді, коли в нас буде реєстр земель і статус кожної ділянки буде визначено. Тільки тоді ми можемо відкривати ринок. Тільки тоді я буду голосувати «за». А це насправді означає ніколи.
Про гендер: «У мене ніколи не було сестринської підтримки, а тепер є»
Коли ви йшли в Раду, то говорили, що у вашій фракції не буде гендерних проблем. Ці сподівання виправдалася?
Дивіться, у нас є «Зе! Жінки»… У мене, щоправда, нема часу, але дівчата зустрічаються, їх доволі багато. У «Зе!Жінках» було обговорення з приводу висловлювання про «тупу вівцю». І всі думали, як відповісти Бужанському.
Читайте також: Про «тупих овець», «я тобі не дорогенька», агресію і розділене суспільство
І що? Зрештою вирішили не перевиховувати?
Мені здається, що Максим це робив із якихось своїх міркувань. Можу сказати про себе: щодо мене ніхто з колег нічого такого собі не дозволяв. Можливо, тому що я можу за себе постояти.
Як?
Я ніколи не лізла за словом у кишеню. Ніколи не давала себе образити. Можу і ляпас дати. Можливо, тому, що я належу до національної меншини – я єврейка. І знаю «ціну» перебування в меншості.
Тобто був дискримінаційний досвід, який вас загартував?
Так. І я навчаю своїх дочок (у мене дві дівчинки – чотирьох і п’яти років), що вони іншої національності, і це предмет гордості, а не скутості. Вони живуть в Україні, шанують українську мову, українську державу, але вони є представницями іншого віросповідання, і в нас немає ніяких проблем із тим, щоб вільно сповідувати релігію, до якої ми належимо. Я за це дуже ціную Україну, бо тут створені для цього всі умови.
Якщо ми вже заговорили про релігію. Рада минулого скликання не змогла ратифікувати Стамбульську конвенцію з-поміж іншого ще й тому, що був шалений спротив Ради церков. На вашу думку, як будуть далі розвиватися події?
Мені б хотілося, щоб це питання було проголосовано, але проблема в тому, що Рада цього скликання поки що завантажена тим, що загрузає в брудних скандалах, а при цьому намагається прийняти дуже важливі законопроєкти, частина з яких є вимогою Міжнародного валютного фонду. А ще у грудні-січні ми постанемо перед проблемою прийняття нового чи подовженням дії старого закону «Про особливий статус…», і мені б дуже хотілося, щоб це пройшло мирно, бодай без кровопролить.
Стамбульська конвенція знову не на часі?
Вона-то на часі, але нам так само потрібно дати раду іншим викликам, які є. От у мене зараз два законопроекти – «Про Бюро фінансових розслідувань» і «Про боротьбу з легалізацією (відмиванням) доходів…», які теж є частиною документів, що потрібні для імплементації європейських норм у наше законодавство. (Останній прийняли в п’ятницю, напередодні публікації інтерв’ю, – ред.) Оскільки це наші зобов’язання перед Європою, то Міністерство фінансів дуже просить нас відповідально до цього поставитися, а ми отримали 1400 поправок… Тому в мене, чесно скажу, нема часу навіть подумати про Стамбульську конвенцію. На жаль.
Читайте також: Стамбульська конвенція та боротьба з сексизмом: перші кроки народних депутаток
Є такий стереотип, що жінки найчастіше працюють у соціальному чи культурному комітеті, займаються гуманітарною політикою. Ви пішли в фінансовий комітет. Чим зумовлений такий вибір, і чи не викликало це якогось спротиву у фракції?..
Насправді дуже печально, що комітет із питань соціальної політики нам взагалі було важко зібрати, хоча він дуже відповідальний. Але зараз соціальна політика в нашій державі перетворюється, на жаль, на придаток до фінансової політики, бо всі соціальні запити мають відповідати бюджетові. Те саме можна сказати й про культуру.
Що стосується мене, то я маю другу вищу освіту з фінансів, зараз навчаюся в аспірантурі. Але, якщо чесно, то на мене дуже великий вплив мала поїздка на тренінг Bellingcat у Берлін.
Це було торік, коли я ще була журналісткою. Там зі мною навчались дві британки, які займаються бізнес-розвідкою. Спілкування із ними настільки вплинуло на мене, що я вирішила свою роботу в плані розслідувань вибудовувати на основі Big Data та OSINT-технологіях.
До речі, у нас в країні напрочуд сильний фінансовий моніторинг – Державна служба фінансового моніторингу. Вона є членом Групи з розробки фінансових заходів протидії відмиванню коштів (FATF), виконує всі директиви Спеціального комітету Ради Європи з питань взаємної оцінки заходів протидії відмиванню коштів (MONEYVAL).
Якщо говорити про те, що би я хотіла робити після каденції, так це й далі працювати у цьому секторі. Якщо вийду живою й здоровою з цього парламенту.
Ольго, давайте повернемося до питання, як ви вибирали комітет…
Насправді я вагалася, думала – може бюджетний комітет. Це теж цікаво, але це більш… сезонна робота. Ще чим я керувалася – мені дуже сподобався керівник нашого комітету. Данило Гетманцев. Він мені здався дуже професійним, інтелігентним і демократичним.
А що залежить для вас як депутатки, яка працює в комітеті, від того, наскільки компетентний голова?
Від голови багато що залежить. В інших комітетах, і я це бачу, трапляється, що голова комітету тягне на себе ковдру, гребе усі законопроекти під себе. Без голови курка яйця не несе. Таким обов’язково треба всюди взяти участь й поставити скрізь свій підпис. У нас не так. Наприклад, закон «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення». Це закон урядовий, він спустився до нас від Гончарука. Гетманцев міг залишити його собі, але він розподілив його на наш підкомітет цілком демократично – хто хоче цим займатися, давайте займатися…
Крім вас, багато ще жінок у фінансовому комітеті?
У нас є Ольга Бєлькова. Крута! Я ніколи не вірила в жіночу солідарність, у мене ніколи не було сестринської підтримки, а тепер є. Бєлькова для мене саме така людина, хоча, можливо, вона про це й не знає. Вона коли бачить, що я близько до серця щось беру, відводить мене вбік і каже: «Олю, я теж це пережила, наді мною літали дрони, коли я приймала законопроєкт про НКРЕКП…».
Вона просто підказує, як правильно вчинити в тій чи іншій ситуації, але робить це ненав’язливо, інтелігентно, і саме тоді, коли я цього потребую. На всіх комітетах вона завжди скаже «я дуже поважаю вашу думку, але…», і вона дуже чітко аргументує. Помітно, що в неї шалений досвід роботи у Верховній Раді, вона ніколи не приймає близько до серця те, що тут відбувається, і вміє зловити цей момент, коли вона потрібна. Тобто я можу проходити повз, а вона: «Іди сюди, думаю, що тобі потрібно зробити так і так, і це буде краще для тебе в тому і в тому».
В українській владі є три жінки, на яких я орієнтуюся. Це Ольга Бєлькова, Оксана Маркарова і Тетяна Слюз. В Оксани Маркарової, міністерки фінансів, я вчуся терпінню. Вона дуже професійна, але при цьому в неї дуже мало часу. Не знаю, як вона встигає, але вона завжди знайде годину й терпляче з тобою обговорить все-все-все, поп’є з тобою чаю і не буде видно, що ти її обтяжуєш своїм спілкуванням.
Читайте також: Оксана Маркарова: «Коли чоловіку пропонують керівну посаду, він же не думає: «Ок, а хто завезе дітей у школу?…»
Тетяна Ярославівна Слюз – голова Держказначейства, крім того, що ця людина найглибше серед усіх знається на бюджетному процесі, вона ще просто унікальна, завжди у вишитих сорочках, справжня патріотка. Це дуже сильна жінка.
Політика вас змінила?
Дуже сильно. Мені навіть чоловік каже: «Ти вже не та, що була». У мене відкрилися очі на те, як усе буває і як усе працює. Я знаю, що нікому не можна вірити, тільки собі і найближчому колу. Що треба мати стержень. Треба завжди думати, що буде після завершення каденції, щоб не втратити орієнтири. Досвід, який я тут отримала за кілька місяців, «на волі» я би здобувала десятки років.
Для вас це важливо, чи краще було б не мати цього досвіду, «розбачити» все це?
Ні, це важливо. І крім цього це допомогло розібратися із власними пріоритетами.
Що для вас пріоритет?
Найголовніший? Діти, звісно. Два дні на тиждень я нічого не планую, в суботу-неділю зустрічі намагаюся не призначати, тільки діти. Вони у мене ще занадто малі й вони мене потребують. І я їх потребую.
Ще головне: щось зробити для України, не втратити себе, не втратити самоповагу…
Якщо я вже тут, то маю використати цей шанс для того, щоб допомогти своїм дітям жити в цій країні.
І ще – подбати про країну, не дати поділити.
Про мажоритарку: «Що робити з короваєм?»
Ольго, ви йшли по мажоритарці. А можете оцінити, що краще: йти в списку чи боротися на мажоритарному округу?
Затишніше в списку, звичайно. Робота на окрузі важка, ще й дивлячись на якому окрузі. Наприклад, виборчий округ десь у Києві, наприклад, на Троєщині чи Оболоні. Народний депутат провів собі один день депутатського тижня у приймальні – і може гуляти. А мені треба за цей тиждень об’їхати шість районів – Буча, Славутич, Бородянка, Вишгород, Іванків, Поліський район. Це важко. А тим, хто по списку, взагалі не треба нічого такого робити, вони на тиждень їздять, як каже спікер ВР, у закордонні виборчі округи.
Звісно, я трішки заздрю, але з іншого боку, за мною стоять люди, їхні потреби, і якщо я проводжу прийом, а мені кажуть, що ми не вважаємо за потрібне, щоб ви голосували за закон про вільний ринок землі або за скасування пайової участі, або за скасування акцизу на бензин, я маю ці інтереси відстоювати. Якщо усім було по барабану, чи буде чи не буде скасована пайова участь, то мені і ще 150 народним обранцям по мажоритарці це було небайдуже, тому що нам треба їхати в округи і виправдовуватися. Отака кухня…
Читайте також: Жінки на виборах: виборчі фонди кандидаток на 20% менші, ніж фонди кандидатів
Але ж тепер не буде мажоритарки…
Андрій Богдан на одному з засідань фракції так і сказав: «А чого ви паритеся, ми ж скасували мажоритарку».
Ми самі проголосували за зміни до Конституції й наступне скликання – це вже буде 300 депутатів, без мажоритарки. Тепер в мене є відповідальність, але немає жодних інструментів цю відповідальність реалізувати. Є народні депутати, які взагалі не бувають на окрузі.
Я їжджу. Вчора була і завтра поїду. Крім того, що це відповідальність за свої обіцянки, це й спосіб не відриватися від землі, від реалій.
Знаєте, мені дуже важко далася виборча кампанія, тому що ти ще не стала депутаткою, а вже всім винна. Зробити дитячий майданчик, поремонтувати дах на вулиці Електрозаводській у Бучі, там дорогу, там школу, туди автобус, винна хворій дитині…
Були сльози, були істерики, і це продовжується, мені телефонують, приходять на прийоми. Є люди притомні, а є різні. Ну і людського горя дуже багато. Їм нема кому з цими своїми проблемами іти.
От приходить бабуся й каже, що їй треба 8 тисяч на операцію. А я кажу: «Давайте я подзвоню в департамент охорони здоров’я, і вам цю операцію зроблять безкоштовно». «Ні, дайте мені 8 тисяч». Вона не думає робити цю операцію, вона на ці вісім тисяч буде жити цілий рік! Це просто неймовірно важко.
Окрім цього, часто люди звертаються по ліки і по допомогу через онкохвороби. На моєму окрузі таких людей дуже багато – Чорнобиль поруч. Ми дуже багато робимо разом із моєю подругою Зоєю Максимовою, вона психолог, займається виїзною паліативною допомогою.
Я ходжу й систематично вибиваю гроші, падаю на вуха губернатору про школи, прошу на ремонти, на воду…
На яку воду?
На чисту. Наприклад, в Іванкові немає очисних споруд. Усе йде в річку. Ви знали про це? Вони так завжди жили, це катастрофа.
У Поліському районі удобрюють землю з вертольотів, розкидають добрива, від яких люди задихаються, діти ходять зелені…
У Бородянці є завод, який скидає якісь алюмінієві відходи на городи людям.
Якби я була журналістом, я б у житті цього не знала. Тільки депутат-мажоритарник це може знати.
І я дивлюся, як дівчата-списочниці приходять після позапарламентського тижня – вони відпочили, виспалися, вони гарні після відвідин салонів, а я в цей час мотаюся по Поліссю, сиджу у холодному приміщенні й приймаю людей.
Мажоритарка – це може й анахронізм, але для того, щоб не відриватися від землі, мажоритарка корисна…
Дівчата, до речі, не знаєте, що робити з короваєм? Днями мені піднесли коровай, а я не знала, чи треба його цілувати, чи ні. Є речі, які я не знаю. Делікатні дуже. От вона пекла всю ніч цей коровай, і думала, що я його маю поцілувати, а я не поцілувала…
То що – у Київській області в нас зустрічають депутатку з короваєм?
Так, от учора вручили. А якось потрапила на свято в Поліссі, і всі мені наливали. Всі хотіли, щоб я з ними випила. Я кажу, що за кермом.
А що вони всі дивуються, що в мене машині 10 років і водія нема.
Тим, хто йде в політику, треба бути готовими, що їм будуть брехати?
Брешуть кожного дня і кожну хвилину. Це вважається нормальним. Це буденність. Я брехні не очікую від рідних людей, а від усіх інших – просто не сприймаю близько до серця.
Наприклад, під час виборчої кампанії батько моєї знайомої прислав мені в штаб «крота», який зливав інформацію конкуренту.
Тобто якщо бути чесними, то и мали би казати так: «Дорогі жінки, йдіть у політику. Там вас будуть обдурювати…»
Ну і що? Жінки повинні йти в політику, тому що в них більша соціальна відповідальність. Вони більше відповідають за те, що вони роблять. Якби я була чоловіком, мабуть, я б менше звертала увагу на чиїсь сльози, благання і на те, що я відповідаю за тих людей, які мене обрали. Мені так здається.
Ви досі здавалися гендерно нейтральною, а тут раптом під кінець інтерв’ю – жінкам треба йти, бо вони більш соціально відповідальні…
Мені так здається, тому що я більш соціально відповідальна, ніж мій чоловік. Він теж соціально відповідальний. Бо ще образиться на мене – він просто зараз вдома вкладає дітей спати, поки я вам даю інтерв’ю. Але мені здається, що більше емпатії та соціальної відповідальності все ж у жінок.
Я подумаю ще над цим.
Мені здається, що мене дуже змінило народження дітей. Раніше я була ще та шибайголова, перла напролом завжди і скрізь. А зараз розумію, що багато речей, які я робила в журналістиці, були небезпечні. І що своїм дітям я потрібна більше, ніж будь-кому, а тому мені не можна робити якихось необачних вчинків, які можуть поставити під удар мене і водночас і їх.
Дуже важко, коли після якихось інтерв’ю і я, і чоловік отримуємо погрози у Фейсбуці. Зараз людей переповняє агресія і ненависть…
Читайте також: Працювати над резюме і не боятися просити про допомогу: як жінкам будувати політичну кар’єру
Чоловік вас підтримав, коли ви сказали, що йдете у Верховну Раду?
Я з ним радилася, запитала, як ти на це дивишся. Він мені сказав: «Звісно, йди, тобі це потрібно, ти можеш, ти сильна, ти наймудріша, найрозумніша». Насправді, те, як мудро мій чоловік поставився до того, що відбувається, заслуговує на окрему розмову. Я запальна, він завжди мені каже: «Заспокойся, подумай, не поспішай», а коли в мене важкий день: «Ти наймудріша, запам’ятай це, ти подумаєш і все правильно зробиш». Інший би, мабуть, психував і казав: «Нащо воно тобі, сиди удома». Мій чоловік старший за мене на 14 років. Він дуже мудрий, не кожен може витримати жінку, яка наїлася тут лайна, а потім спустошена приходить додому.
Але і я все роблю, озираючись на те, що в мене є діти, що я це роблю частково і заради них, що вони повинні жити в гарній країні, повинні пишатися своєю мамою. І це для мене якась сатисфакція за той час, що я витратила не на них, а на щось інше.
З іншого боку, якби я сиділа у фартушку вдома, я б ніколи не була щасливою мамою. Це не моє. І для них щаслива мама на роботі важливіше, ніж нещасна – вдома й у фартушку.
Леся Ганжа, Вікторія Кобиляцька, 50%