Кожен загиблий військовослужбовець — це величезна втрата для українського суспільства, а найбільше — для їхніх родин. Дружини чи партнерки військових і під час їхньої служби переймають багато обов’язків, а після їхньої смерті змушені давати раду новим викликам.
Ірина Поліщак створила проєкт «Почни!», що дає змогу відкрити в собі нові ресурси і продовжувати жити.
«Цей проєкт дав мені дуже важливе розуміння: дружин загиблих військовослужбовців варто інтегрувати в суспільні процеси. Це наш прямий обов’язок. Бо у них цінні ідеї та великий потенціал у рості і розвитку, незалежно від того, хто вони за освітою і що робили до того. Ми в жодному разі не маємо їх відмежовувати від суспільства», — каже Ірина.
Ми поговорили з нею про те, як проєкт підтримав жінок, як планували роботу і чому питання тих, хто проживає втрату, — глобальне.
«Вдови — тригерне слово, пропоную його оминати»
Ірина Поліщак багато років працює адвокаткою, тож уже має сформоване коло клієнтів. Каже, багато з них з початком повномасштабного вторгнення стали на захист країни. На жаль, деякі з них загинули і залишили своїм сім’ям незавершені справи. Саме з цим Ірина продовжила допомагати, спілкуючись із дружинами загиблих військовослужбовців:
«Я пропоную оминати слово «вдови», бо воно є колосально тригерним для жінок. Вдовою можна стати і не через війну, а загибель чоловіка на війні — це трагічна, але водночас і героїчна обставина, тому для цієї категорії жінок має бути окреме визначення», — розповідає Ірина Поліщак.
Читайте також: Крістіна Бут: Ми виберемося із колективної травми, зможемо її разом прожити і знайти вихід
Каже, помітила, що хоч держава гарантує право на безоплатну правову допомогу, жінки часто звертаються до неї, бо уже була вибудувана довіра. А також Ірина побачила, що комплексно з дружинами загиблих військових ніхто не працює. Немає програми підтримки, що включала б і психологічну допомогу, і те, як розпоряджатися коштами й вести справи. Адже не всі жінки до того мали бізнес, а могли бути домогосподарками, тож багато процесів були для них невідомими.
Так Ірина вирішила діяти і зробити те, що вона може: почати проєкт для підтримки жінок.
Економічна безпека для жінок, що втратили чоловіків на війні
Ірина обирала в команду тих людей, яким довіряє. Шість психологинь різних напрямків, кар’єрну консультантку, бізнес-радницю, адвокатку, фахівчинь із фінансів тощо. Фокусом обрали економічну безпеку. Адже жінки часто не знали, як правильно інвестувати отримані кошти, як їх розподілити тощо. Були і шахрайські схеми, тож Ірина вирішила створити спільноту, де можна було б розповісти жінкам про особисті фінанси, розвинути бізнесові навички тощо. А Український жіночий фонд підтримав проєкт «Почни!».
Ірина пригадує, що імейл про те, що проєкт підтримано, вона отримала на свій день народження, 13 вересня, 2023 року — і для неї це був особливо цінний подарунок:
«У такий буремний час ми шукаємо цінності власного існування. І от можливість поділитися знаннями для мене — це ще одна цінність».
Загалом проєкт «Почни!» складався з трьох блоків: про ментальне здоров’я, soft skills та hard skills (як започаткувати бізнес, зареєструвати торгову марку, куди інвестувати тощо). Щотижня в суботу жінки приходили на весь день на заняття.
Також для учасниць провели бізнес-акселератор. Але незвичний — у форматі карти мрій. А також їздили на спільний ретрит, де психологиня працювала з жінками над їхніми ціннісними орієнтирами.
Жінки не були самі на цьому шляху — їх підтримав Український жіночий фонд, «Коаліція 1325», соціально відповідальні бізнеси тощо.
Погляд зовні дає більшу перспективу
Дуже часто проєкти підтримки створюють люди, які самі пережили подібне, та у «Почни!» інша історія. Ірина каже, ніхто з її команди не має схожого досвіду втрати:
«Та це не означає, що ми не можемо розділити біль і допомогти. Так, ми, на жаль, не повернемо їхніх чоловіків. Ми, мабуть, не полегшимо страждання. Отець Ігор Бойко, з яким ми співпрацювали, сказав таку річ: «Насправді зцілити вони себе можуть тільки самі, ми можемо вказати лише шлях, показати можливості».
Ірина пригадує, коли вона працювала над захистом прав жінок і захистом від домашнього насильства, чомусь її колеги-чоловіки переважно думали, що жінка теж, напевно, постраждала від домашнього насильства, бо «чого ж воно мені болить»:
«Але насправді я можу мати оцей helicopter view — погляд ззовні. Головне — не переконувати, що твій погляд єдиноправильний. Ти просто можеш бачити це під іншим кутом. А я бачу, що можу бути ефективною і робити якісь корисні зміни. Так, людям болить із їхнього досвіду. Тож не принципово, чи я в спільноті таких людей чи ні. Мені це теж болить — просто це не моя особиста втрата», — ділиться Ірина.
«Не кажіть їм, що все буде добре»
Ірина впевнена, тим, хто втратив близьку людину, не варто говорити, що все налагодиться і все буде добре. І краще не нагнітати й пам’ятати про чужі кордони. А ще — розуміти, що тригери у всіх різні:
«На одній зустрічі з психологом з’ясувалося, що тригерним моментом може бути навіть розмова про безпечне місце, де ти почуваєш себе захищеною. Бо у багатьох наших жінок таким безпечним місцем є Марсове поле».
Або ж одна з учасниць засмутилася, коли побачила квіти, які стали тригером. Ірина каже, що навіть у таких моментах треба уникати зайвих розпитувань:
«Краще запитати: «Що я можу зробити для тебе?» Можливо зробити чаю, чи залишити її навпаки наодинці».
На заняттях з психологами жінки також вчаться просити про допомогу і не мірятися досвідом, бо всі проживають утрату по-своєму.
Звісно, особистими історіями жінок Ірина не ділиться, але каже:
«Напевно немає більшого горя, ніж війна. Більшого горя, ніж переживають ці жінки зараз, мабуть, теж не існує. Кожна історія сповнена і болю, і героїзму. Їхні чоловіки зробили подвиг. І те, що жінки починають кожен день спочатку — теж подвиг».
Наступний набір на програму буде
Зараз «Почни!» закінчився, але Ірина сподівається, що вдасться залучити фінансування на наступні хвилі проєкту. Вони з командою вже зробили висновки, що можна змінити і покращити. Наприклад, лише під час роботи проєкту зрозуміли, що варто відбирати жінок, що перебувають приблизно на одній стадії горювання. Адже, щоб мати змогу працювати над цінностями й бізнес-ідеями, варто прожити втрату. Ірина каже, було таке, що жінка відмовилася від участі через кілька занять, бо їй було все ще дуже боляче. Їй запропонували лише заняття з психологинею.
«Я вважаю проєкт успішним, бо одна з наших учасниць отримала грант від Львівської міської ради на розвиток бізнесу. Ще одна — продовжила бізнес чоловіка, а інша вирішила стати менеджеркою культурних проєктів», — ділиться Ірина.
Тож команда планує наступний набір, а Ірина задумується над тим, щоб спробувати новий формат — проводити заняття більш стисло і десь за містом, щоб жінки повністю поринули у навчання. Взяли б з собою дітей, з якими б займалася няня:
«Це щоб не розсіювати важливу інформацію. Щоб не потрібно було ввечері їхати додому готувати вечерю — про це вже подбали. Думаю, такий варіант буде ефективним».
Для Ірини та її команди цінно, що жінки приходили і вчилися:
«Бо цей проєкт не був про заробляння грошей, а про власну цінність. Що дуже важко зробити під час війни? Тримати будь-що під контролем. А цей проєкт дав можливість зрозуміти, що ми таки можемо щось змінити і позитивно впливати на чуже відродження і новий початок».
Глобальне питання: почати з локального рівня
Тема жінок, що втратили своїх чоловіків на війні, досі неоднозначно сприймається, каже Ірина. Але війна триває понад 10 років, тож потрібно системно підходити до цього:
«Часто суспільство думає, що життя дружин загиблих військових продовжувалося до того моменту, поки вони були дружинами. Але вони не мають бути в тіні своїх чоловіків: ні в шлюбі, ні після їхньої смерті. Вони мають бути видимими».
Лише волонтерською підтримкою не вдасться обійтися. Ірина впевнена, варто починати з локального рівня, впроваджувати регіональні програми на рівні міських рад, у областях. Жінка і сама працює над розробкою такої програми:
«На жаль, поки війна не закінчиться, кількість дружин загиблих військовослужбовців буде збільшуватися. І щоби повертати цих жінок до життя, будувати їм новий початок, ми маємо думати про глобальні програми підтримки, шукати засоби, навчати людей».
Леся Богдан