«У нас є дітки, які пережили окупацію — вони бачили, як у хату заходять люди зі зброєю. Був хлопчик, якому на той час було 11 років. Він посивів», — говорить психологиня та методистка з освітніх питань Тетяна Рябущиць.
Вона ось уже чотири роки очолює Інклюзивно-ресурсний центр Бородянської селищної ради, що на Київщині. Під час повномасштабної війни та кількатижневої окупації центр дуже постраждав від російських військових, але силами керівниці й за підтримки волонтерів його вдалося швидко відновити й повернути до нього дітей, які потребують спеціальних освітніх послуг та допомоги. Зараз заклад знову є одним із центрів життя Бородянської громади, а його досвід відновлення передають іншим освітнім закладам, які постраждали під час війни.
Ми поговорили із Тетяною про пережиту окупацію, досвід розмінування та відновлення інклюзивно-ресурсного центру в Бородянці, про роль волонтерів у відбудові громад та цілої країни, про маленькі радощі, якими важливо підтримувати дітей, а також про перемогу, яка точно буде за нами.
Ми розуміли, що йдемо в інклюзію з достатньо великим багажем
Як починався ваш шлях у роботі з особливими дітьми?
Шлях розпочався не так давно. Кілька років тому наш район поділили на три територіальні громади, і в кожній громаді створювали Інклюзивно-ресурсний центр. У тих, які відділилися раніше, центри були створені у 2017 та 2018 році. Це перші інклюзивні центри в Київській області. Вони були мільйонниками, у них була база і вони достатньо гарно фінансувалися.
Наша громада відділилася пізніше, тому центр ми відкрили 19 грудня 2019 року. Він був вже менш оснащений, хоча ми вважалися центром громади, і на той час у нас було 144 дитини на обліку. Уже тоді ми розуміли, що йдемо в інклюзію з достатньо великим багажем, із яким потрібно працювати і включатися буквально на перших хвилинах.
До відкриття центру я працювала 12 років психологинею у закладі дошкільної освіти. Потім півроку — методисткою методичного центру відділу освіти. Згодом стала директоркою Інклюзивно-ресурсного центру.
Коли почалися бомбардування, у нас повилітали вікна
Який досвід став для вас ключовим, аби вистояти під час повномасштабної війни та продовжувати опікуватися центром?
На 24 лютого 2022 року у нашому центрі були призначені комплексні оцінки. До нас мали приїхати діти. Ми все відмінили. Потім відмінили заняття, але підтримували контакт із батьками, поки була можливість. Наші діти особливі, і вони по-особливому переживали кожну подію, яка траплялася у нас в громаді. Одні дітки з батьками виїхали відразу, хоч переїзд і став стресовим фактором для дитини. Інші дітки застали обстріли та бомбардування — для них це було психологічним стресом. Але у нас є такі дітки, які навіть пережили окупацію. Вони бачили, як у хату заходять люди зі зброєю. У нас є хлопчик, який досі розповідає, що у нього у хаті був обшук. Був хлопчик, якому на той час було 11 років. Він посивів. Тому що двічі до них заходили в будинок, двічі робили обшук, забирали телефони.
Ми тримали зв’язок з усіма, але не з усіма вийшло продовжити співпрацю. Дехто лишився за кордоном. Вони виїхали, їх гарно прийняли. Допомагали як психологічно, так і корекційно. Ми вдячні всій Україні і всьому світу за те, що наших діток приймали.
До кінця лютого ми тримали все на контролі. А вже у березні, коли почалися бомбардування, у нас повилітали вікна. Чотири авіабомби впали недалеко від нас. За час окупації — за березень минулого року — ми втратили зв’язок із мешканцями Бородянки і не знали, що саме відбувається.
На території інклюзивно-ресурсного центру був штаб окупантів
Як ви переживали перші тижні повномасштабної війни і час, коли ваша громада була в окупації?
Ми з сім’єю були недалеко. Тому коли настала тиша 31 березня і 1 квітня, у нас була паніка. Ми не розуміли, що відбувається. Не знали, до чого готуватися. Звикли, що літають літаки, працює артилерія. Ми навіть знали, хто, де і чим стріляє. А коли стало тихо, тоді стало страшно.
Страшно було за дітей, адже у мене дві доньки. Боялися, що в те село, де ми були, зайдуть російські військові. Тому що перші окупанти, які прийшли на початку березня, вибачалися, стукали в двері, пояснювали, що мають це робити. А потім уже приїжджали більш жорстокі.
Була єдина дорога, якою можна було виїхати. Це шлях серед лісу, ми його лишали вже на крайній випадок. Територіальна оборона нам повідомила, що російські війська вийшли. Єдине, що відразу оголосили комендантську годину і не дозволяли повертатися. Два дні ми вичекали, і 2 квітня приїхали в Бородянку. Побачили квартиру, побачили Інклюзивно-ресурсний центр, який зазнав значних руйнувань. 54 вікна були просто розтрощені. У нас повибивали двері. Ті, що не вилетіли від вибухової хвилі, російські окупанти просто розбивали ногами. Хоча в кожних дверях ми залишили ключі — двері були не зачинені, але окупанти вже увійшли в азарт.
На території центру був штаб — вони великими машинами привозили зброю і патрони. Також тут стояла реактивна система «Град». Але сама територія всередині приватного сектора. Тому суттєву відповідь наші військові не могли дати, бо розуміли, що вони стрілятимуть у той район, де проживають люди. Адже багато людей все-таки залишилися у Бородянці і пережили окупацію.
Ми потім максимально, чим могли, ми допомагали. Готували та передавали військовим їжу — були певні точки, де люди залишали в лісі готові страви. Так підтримували хлопців.
Попереднє «розмінування» проводили ми з чоловіком
Як ви відбудовували центр?
Ми спочатку не знали, чи можна до чогось торкатись, тому що ще не було розмінування. Фактично, попереднє «розмінування» проводили ми з чоловіком. Там, де бачили, що можемо ступати, ми ступали. В іншому ж випадку чоловік просив мене вийти на вулицю. Мовляв, у разі чого постраждає хтось один. Згодом уже приїхали фахівці. Усе піднімали, вигрібали. Почали із прибирання. Бо окупанти загадили туалети, кімнати.
Перші дні працювали лише сім’єю. Десь на третій день приїхала директорка школи із сусіднього села зі своїм чоловіком. Кожен папірець для нас був важливим. То був або висновок, або діагноз дитини. Ми розуміли, якщо зараз запустимо інших людей, то для них воно не буде таким значимим. Тому документи розбирали самі.
Читайте також: Візит депутаток у Польщу: обмін досвідом, партнерство та нові можливості
Потім до нас приїхали волонтери. Тоді ми зрозуміли, що Україна відновиться. До нас приїхала людина велосипедом за 30 кілометрів, щоб допомагати у відновленні. До нас приїхав чоловік із Одеси. Він був у нас два дні, допомагав прибирати. А потім, коли обстрілювали його мікрорайон в Одесі, поїхав і вивіз свою сім’ю в Полтаву. І знову повернувся до нас. Так ми зрозуміли, що нас буде сила.
Попри те, що волонтерські організації тільки створювалися, благодійні фонди тільки організовувалися. У нас було таке, що один благодійний фонд поклав нам плитку в туалеті. Інша благодійна волонтерська організація підтягнула стелю в одній кімнаті. У них не було достатньо коштів, щоб робити більше. І ви знаєте, дивлячись на нашу громаду, дивлячись на те, як відновилися заклади освіти, ми зрозуміли, що не можна просити і чекати глобально чогось, треба скрізь і потрошечки. Тоді буде результат.
Ми не мали нічого. У нас викрали всі дидактичні матеріали. У нас не було жодної оргтехніки. Не було з чим починати роботу з дітьми. Ми приймали іграшки, які були в використанні. Нам привезли папір — із однієї сторони там були акти на списання якоїсь організації. Ми приймали все.
На волонтерах і волонтерках тримається уся ситуація в Україні
Хто в цьому процесі відіграв ключову роль — місцева влада, міжнародні партнери, волонтери?
Був час, коли всі скупляли рушники чи постіль, бо окупанти багато всього покрали. І ми розуміли, що на фрукти батьки будуть витрачати кошти в останню чергу. Тому коли волонтери привезли фрукти, то до сьогоднішнього дня люди це згадують. І навіть кажуть, що й зараз не дозволили б собі ожину чи лохину. Статки наших сімей різні. Є такі, для кого то була перша лохина в житті їхніх дітей. Ми навіть учора згадували, як розподіляли фрукти на підлозі, по плиточках. Знали, скільки у нас дітей у громаді, і скільки квадратів плиток на підлозі. І кожна плиточка «відповідала» за дитину. Діти тоді дуже зраділи.
Як допомогла держава? Ще 12 квітня минулого року до нас приїхала Жанна Жоржівна (Жанна Осипенко, заступниця Київської обласної військово-цивільної адміністрації — ред.) Збирала інформацію, що нам потрібно. Попри те, що від місцевої адміністрації не залишилося нічого, навіть приміщення. Вони поселилися в єдиній школі, яка вціліла у Бородянці. Там було все — державна адміністрація, податкова, прокуратура, центр зайнятості. Усі організації, які працювали в Бородянці, в одному закладі. Тож від місцевої влади ми не особливо чогось очікували, бо розуміли, що вони практично в такому ж стані, як і ми.
Читайте також: Катерина Левченко: Неможливо відновити Україну, не врахувавши принцип гендерної рівності та інклюзії
Тим часом на волонтерах і волонтерках тримається уся ситуація в Україні. Саме вони допомагають у першу чергу. Усі ми стали певним чином волонтерами та волонтерками. Тому що не можна сподіватися, що все забезпечить держава. Ви знаєте, ми навіть вікна відновлювали за власні кошти, бо розуміли, що державі потрібно купувати патрони, знали, що на фронті найбільше цього не вистачає.
Ми прибирали разом із волонтерами зруйноване, стягували все, чим могли поділитися інші громади, шукали організації за кордоном, які допомагали нам закуповувати нове обладнання, допомагали індивідуально підходити до кожної дитини. Комусь треба було крісло колісне, комусь вітаміни, комусь ліки. І саме волонтери та волонтерки тут ставали в пригоді.
Немає коли вгору глянути
Чи контактуєте з іншими освітніми центрами задля обміну досвідом?
Так! Тут у нас є і досвід, і бажання. Коли приїздить благодійна організація і каже, що ми можемо допомогти в чомусь, то ми зідзвонюємося з іншими директорами освітніх і медичних закладів. Адже освіта і медицина — це те, що відновилося і запрацювало насамперед.
І ось ми знаємо, що їде одна благодійна організація — вони нам допомогли, але у них ще є запит, і вони можуть допомогти ще. І ми передаємо цю інформацію. Отак недавно «Добробат» звернулися, що в них є кошти із-за кордону для допомоги дітям із особливими потребами. Ми вже не потребували допомоги з ремонтом, тому надали адреси всіх закладів, де є діти з певними освітніми потребами. Наприклад, інтернату в Бородянці. І вони виходять тепер на контакт між собою і далі одне одному допомагають.
У нас є благодійний фонд із Києва «Світлий», який збирав кошти на відновлення садочка. Але поки гроші збиралися, зайшла турецька компанія і відновила садочок. Вийшло так, що гроші збирали для дітей, але їх ніяк не можна було використати в тому садочку. То ми знайшли інший садочок теж у Бородянській громаді, який потребував вікон, ремонту стелі та ліжок. І вони ці кошти з цільовим призначенням для дітей використали в іншому закладі.
Зараз ми не потребуємо чогось колосального. Ми вдячні всім, хто долучилися, вдячні за те, що ми вже маємо, що ми працюємо. Наразі у нас на черзі 86 дітей на обстеження. Такий нон-стоп, що немає коли вгору глянути. Тому що батьки з дітьми повернулися, вони потребують допомоги. Причому доводиться мати справу з психологічною травмою. Ми бачимо приклади, коли діти починають заїкатися, у них виникають фізіологічні проблеми тощо. Тобто стрес провокує те, чого не було раніше.
Найголовніше — щоб не опустилися руки
Якою ви бачите перемогу України? І яке побажання хочете сказати всім нам після перемоги?
Віримо, що перемога настане рано чи пізно. Молимося за кожного нашого хлопця і дівчат, які там. Найголовніше — щоб не опустилися руки.
Як би не було важко, до перемоги треба дійти, треба бути стійкими. І розуміти, що там, де не стріляли, теж була війна. Там, де стріляли і почалося відновлення, усе одно треба буде допомога. Але найбільша допомога буде тим, у кого війна ще триває. Я б дуже хотіла, щоб поступово відбувалося відновлення. Щоб регіони, які зазнали травми, теж були в ресурсі згодом допомагати тим регіонам, які наразі ще перебувають у складному становищі.
Спілкувалися Ірина Дробович та Ольга Лаппо
Розмова відбулася в межах волонтерського проєкту, що здійснюється Міжнародним благодійним Фондом «Відкрий Україну»