«Іванків — це не просто місце на мапі, це моя відповідальність», — говорить очільниця Іванківської селищної громади Тетяна Свириденко.
Свій трудовий шлях розпочала вихователькою в дитячому садку. Її енергія, відданість справі та вміння працювати з людьми стали основою для професійного розвитку. Швидко рухалася кар’єрними сходами, обіймаючи ключові посади, де формувала освітню та культурну політику громади.
Так успіх у роботі з людьми привів її на новий рівень відповідальності. Завідувачка районним методичним відділом культури, а потім освіти, керівниця відділу з персоналу в бізнес-компанії, перша заступниця голови Іванківської районної державної адміністрації, в. о. голови Іванківської РДА. Вона навчилася поєднувати стратегічне мислення з увагою до потреб людей. Цей багатогранний досвід допоміг стати лідеркою, яка впевнено веде свою громаду вперед.
Однак найбільше випробування чекало на Тетяну Свириденко 2022 року, коли Київщина опинилася під російською окупацією. Усвідомлюючи всі ризики, Тетяна залишилася серед своїх людей, переховувалася 36 днів, поки українські військові не звільнили громаду.
«Змінювати щось можна лише тоді, коли не боїшся відповідальності»
«Політика ввійшла в моє життя цілком закономірно», — ділиться Тетяна Свириденко. Восени 2004 року їй запропонували працювати членкинею ТВК територіального виборчого округу № 97 на період президентських виборів.
«Отримала попередження, що підтримка Ющенка може коштувати місця роботи, але це мене не зупинило», — згадує вона.
Після шестимісячної виборчої кампанії Тетяна стала на облік у Центрі зайнятості. У серпні 2005 року отримала пропозицію очолити районний методичний кабінет відділу освіти Іванківської районної держадміністрації. Там стала ініціаторкою мовних програм для учнів шкіл, які щороку впродовж двох місяців жили в сім’ях Іспанії, а для їхнього навчання залучали викладачів іспанської мови. Це дало відчутні результати: перемоги дітей на обласних і Всеукраїнських олімпіадах та підйом Іванківщини до п’ятого рівня в освітньому рейтингу області.
Політика стала для Тетяни шляхом до реальних результатів, які впливають на життя людей. На її думку, діяти — це про зміни, а змінювати щось можна лише тоді, коли не боїшся відповідальності.
У 2006 році Тетяну Свириденко вперше обрали до Іванківської районної ради. Відтоді вона була депутаткою трьох скликань поспіль. А 2016 року отримала пропозицію стати першою заступницею голови Іванківської райдержадміністрації.
«Голова був упевнений, що я впораюся. «Я бачу, як депутати сприймають ваші ідеї, як змінюється атмосфера в залі», — казав він», — згадує посадовиця.
Для призначення Тетяна успішно пройшла конкурс у Київській ОДА. У першому турі тестування за 23 хвилини відповіла правильно на 37 із 40 запитань.
«Під час співбесіди мене розпитували про найдрібніші деталі. Наприклад, я одразу назвала точну кількість лікарняних ліжок — 116. Це було просто, адже я досконало знала стан громади», — згадує політикиня.
У лютому 2019 року вона виконувала обов’язки голови Іванківської районної державної адміністрації. А в грудні 2020 її обрали на посаду Іванківського селищного голови.
«Чоловіки не вважали мене конкуренткою, а після виборів просто сказали, що я їх «взула»
На запитання про перемогу на виборах голови громади Тетяна Свириденко відповідає впевнено — весь її трудовий шлях став підготовкою до цього. Посадовиця має ґрунтовну освіту: педагогічний фах, диплом Києво-Могилянської академії за спеціальністю «Управління людськими ресурсами» та магістратуру Національної академії державного управління за напрямом «Публічне управління та адміністрування». Роки роботи у сфері культури та освіти дали неоціненний досвід.
«Навчилася працювати з аудиторіями різного масштабу, адже часом увагу 30 людей складніше утримати, ніж 120», — каже вона.
Коли 2016 року їй запропонували йти на посаду заступниці голови райдержадміністрації, зрозуміла: бізнес-управління та публічне управління — різні речі. Тому вступила до Національної академії державного управління, щоб отримати необхідні знання для ухвалення адміністративних і політично виважених рішень.
Зв’язок із громадою став одним із ключових факторів успіху.
«Я народилася тут і знаю свою громаду. Роки співпраці допомогли вибудувати міцні стосунки з працівниками різних галузей, а довіра стала вирішальною під час виборів», — наголошує Тетяна.
На вибори пішла від партії «Європейська солідарність», хоча не була її членкинею. Як перша заступниця голови адміністрації змогла об’єднати команду начальників відділів, які стали частиною її виборчого штабу. Серед 10 претендентів, із яких 8 були чоловіками, Тетяна Свириденко перемогла з відривом у 565 голосів –– навіть попри важкий COVID-19, який завадив їй активно проводити агітацію.
«Тиску не було. Чоловіки не вважали мене конкуренткою, а після виборів просто сказали, що я їх «взула», — усміхається Тетяна.
2021 року вона закінчила Вищу школу менеджменту охорони праці в Катовіце (Польща) за спеціальністю «Менеджмент, управління проєктами». І впевнена, що ця освіта була необхідною для роботи на цій посаді.
Коли жінки керують громадою
В Іванківській селищній раді серед 26 депутатів — 11 жінок, і це не випадковість.
«На Поліссі здавна жінки були сильнішими за чоловіків», — говорить Тетяна Свириденко. Вона стала першою в історії жінкою, що обійняла посаду голови Іванківської селищної громади. Зараз під її керівництвом 81 населений пункт. Ключові посади в команді теж обіймають професіоналки. Відділи культури та освіти, службу в справах дітей та сім’ї, центр соціальних служб, медицини, казначейства — скрізь на чолі жінки.
«Так історично склалося», — констатує Тетяна Свириденко.
До обрання головою громади вона три з половиною роки працювала заступницею голови райдержадміністрації. За цей час згуртувала навколо себе команду, де всі знають свою справу. Її управлінська філософія проста, як поліські пейзажі — максимальна ефективність, взаємна підтримка і вміння дякувати. А для тих, хто не виправдовує довіри, у неї є жартівливий, але промовистий девіз: «Шапка — двері».
«У громаді мене знають усі», — каже посадовиця. І це не просто слова — це результат років щоденної праці, уваги до кожного куточка громади, до кожної людської долі. Її авторитет народився не в кабінетах, а серед людей, яким вона служить щодня.
Про партійну систему та місцеву владу
Головною проблемою місцевого самоврядування Тетяна Свириденко називає недосконалість виборчої системи. На прикладі своєї громади вона розповідає, як депутат, який набрав лише 4 голоси, потрапив до ради через партійний список. На її думку, це неправильно та суперечить логіці:
«Я не розумію, чому така важлива прив’язка до певної політичної партії. Мешканці громади мають обирати людину, в якій вони впевнені, а не політичний прапор. Адже в жодній передвиборчій брошурі не написано, що партія діятиме проти народу. І не треба забувати, що це люди потрібні партії, а не навпаки».
До складу Іванківської селищної ради ввійшло п’ять політичних сил із різною кількістю представників.
«Перші пів року я просила депутатів залишити партійні прапори за межами сесійної зали та працювати виключно на благо громади», — згадує Тетяна. Коли опозиція виступала проти ініціатив, голова громади готова була розглянути альтернативні рішення.
«Але вони не знали, що казати. Просто були проти», — розповідає Тетяна.
Ситуація після деокупації кардинально змінила стан речей.
«Депутати й депутатки зрозуміли, що головне не прапор, а вчинки», — каже політикиня, наголошуючи, що прозора комунікація та робота комісій із представниками різних політичних сил — запорука успішних рішень.
«Це моя громада, і я не могла її покинути»
Іванківська громада опинилася під ударом російських військ 24 лютого. Тетяна згадує: не очікувала, що окупанти підуть на Київ через зону відчуження:
«Їхня техніка безупинно сунула окружною дорогою — це був найкоротший шлях до столиці. Ніхто не знав, як діяти, військові й поліція відступили в перший день окупації. Я залишилася, бо це моя громада й моя відповідальність».
Порадилися з командою і вирішили зібрати трудові книжки, особові справи й печатки та закопати їх у приватному секторі, якомога далі від власних осель.
«Окупанти кілька разів вішали свої прапори, але вранці знову майоріли українські. Я знаю, хто це робив, — каже пані Тетяна, — все було організовано».
Читайте також: Ольга Феленко: Лідерський досвід допомагає мені в багатьох складних ситуаціях
Активні громадяни передавали в Київ точні координати розташування ворога. Після цього по ворожій техніці «прилітало». 6 березня росіяни підірвали мобільні вежі й знеструмили населений пункт. Того ж дня вони почали шукати голову громади.
«Заїхали у двір до жінки, в якої двоє дітей, розпитували про мене. А вона голосно відповідала, що в нас голова громади — не жінка, а чоловік. Так голосно, щоб сусіди почули. А ті якраз вийшли до могили сина —Олега Шкоденка, учасника АТО, якого окупанти застрелили 25 лютого 2022 року, коли він просто їхав на велосипеді. Батьки поховали його просто в дворі, бо проситися до кладовища в росіян не захотіли.
Почувши розмову, чоловік примчав до моєї знайомої, адже не знав, де мене знайти. Виглядаю у вікно, аж біжить по морозу пані Валентина – в халаті, поверх якого куртка, та в капцях на босу ногу. Біжить і кричить: «Тікайте з хати, швидко тікайте! Нічого не беріть, отак, як є, виходьте!»
Ми з чоловіком накинули куртки й вийшли. Дійшли до повороту, а російські машини тим часом під’їхали до нашого будинку…
Приїздили тричі на день кожного дня, погрожували сусідам. Ніхто не зрадив», — згадує голова події тієї весни.
Рішення, які рятували життя
Коли громада опинилася в повній окупації, найскладніше було через невизначеність і відсутність підтримки.
«Ми лишилися сам на сам із ворогом. Вирішили припинити роботу всіх закладів та організацій громади. Всі, окрім працівників лікарні, хлібозаводу, магазинів і аптек, мали залишатися вдома», — розповідає Тетяна.
Одним із найгостріших моментів стало 27 лютого. Місцеві мисливці одного з сіл громади планували зупинити колону окупантів.
«Вони хотіли валити дерева на трасу, по якій сунули орки, навіть горючу суміш приготували. Я вмовила їх цього не робити. Так, могли підбити один чи два танки, але наслідки були б катастрофічними. Це поставило б під загрозу все село».
Попри окупацію, життя в громаді не зупинилося. Хлібозавод працював безупинно, випікали до 600 хлібин на добу. У перші дні окупації його розвозили самотужки. Згодом місцеві жителі самостійно ходили по хліб, займали чергу зранку, записуючи номерки на руці.
Підприємці не залишилися осторонь: ділилися дріжджами, борошном — хто чим міг.
У перші дні окупації аптеки та магазини працювали лише кілька годин на день, забезпечуючи найнеобхіднішим. Власниця продуктового магазину залишила ключі й попросила роздати всі продукти людям, а після цього зачинити магазин і написати, що він порожній. Тетяна разом із місцевими мешканцями виконала її прохання.
Злагоджена робота лікарів, підприємців, працівників екстреної медичної допомоги, екстрених служб і простих жителів дозволила не лише вижити, а й зберегти людяність.
«Найголовніше — це віра одне в одного. Саме ці спільні дії та підтримка стали запорукою нашого порятунку».
«За нас ніхто нічого не робитиме»
Деокупація виявилася не менш складним випробуванням, ніж саме вторгнення.
«Із багатьма з тих, кого я раніше поважала, зараз, крім «добрий день» і «до побачення», більше немає про що спілкуватися, — зізнається голова громади. — Водночас з’явилися нові люди, які підставили плече у важкі часи».
Після звільнення громади люди одразу взялися до роботи.
«На початку квітня ми, як одна команда, прибрали весь бруд, залишений окупантами. І досі працюємо разом. Можливо, я стала жорсткішою та вимогливішою, але розумію: тільки самоорганізація та спільні зусилля допоможуть нашій громаді подолати труднощі», — каже Тетяна.
В Іванківській громаді 81 населений пункт, всі вони об’єднані в 20 старостинських округів. Там, де немає старост, працюють діловоди. Уже в перші тижні після деокупації створили детальну базу даних руйнувань. Виявилося, що понад 2500 об’єктів зазнали руйнувань різного ступеня, з яких 2385 об’єктів житлового фонду, зокрема 481 будинок було знищено повністю, а 178 — потребували капітального ремонту. Найбільших втрат зазнали Кухарі, Підгайне, Заруддя. А село Захарівка окупанти знищили повністю.
Одним із найважливіших рішень стало врегулювання питання з 16 церквами московського патріархату.
«Їх не можна було лишати, бо вони б руйнували громаду зсередини», — пояснює голова.
За підтримки генерал-лейтенанта Олександра Павлюка, який на той час очолював Київську ОВА, це питання вирішили протягом року, не чекаючи на відповідний закон Верховної Ради. Були й протести, але 30 протестувальників проти 300 прихильників змін нічого не змогли вдіяти. Важливою була також суттєва підтримка начальника поліції та військового комісара.
«Але роботи ще багато. Нема коли розслаблятися і скиглити», — підсумовує очільниця громади.
«Не просимо грошей — просимо дах над головою»
Іванківська громада ніколи не була самодостатньою у фінансовому плані.
«Фінансової незалежності не було історично, адже з 1986 року це зони гарантованого добровільного відселення та посиленого радіоекологічного контролю через наслідки аварії на ЧАЕС», — розповідає Тетяна Cвириденко. Проте війна змусила швидко вчитися шукати нові можливості.
Уже 4 квітня 2022 року команда об’їхала найвіддаленіші села, зафіксувала руйнування й почала звертатися до міжнародних організацій. Створили презентаційні матеріали різними мовами.
«Самотужки стукали в усі двері. Було важко просити, але іншого виходу не було», — ділиться голова громади.
«Ми демонстрували міжнародній спільноті, що Україна не лише потребує допомоги, а може бути надійним стратегічним партнером. Кожен наш крок був спрямований на те, щоб показати: ми здатні трансформуватися, вчитися та ефективно використовувати міжнародну підтримку. Першим відгукнувся швейцарець Мартін Хубер. У перші місяці після деокупації він допоміг побудувати п’ять тимчасових будинків для людей, які повністю втратили житло. Зараз завдяки міжнародним організаціям та українській будівельній компанії «Діваріо» в громаді вже 107 таких осель. І все тому, що ми не просили грошей, а лише дах над головою для людей. Коли Хубер сказав, що швейцарцям важко надавати кошти для України, бо «тут тільки ліс вирізають», я запропонувала висаджувати дерева. Ми засадили вже 13 гектарів. Це довгострокова перспектива, але вона показує, що ми здатні думати наперед», — розповідає Тетяна.
Читайте також: Олена Швидка: Наша невеличка громада пізнала всі жахи війни
Завдяки відкритості й готовності працювати цілодобово громада залучила кошти для низки проєктів.
«Ми довели, що готові приймати нові умови, вчитися й рухатися вперед. Це і є ключ до відновлення та визнання України як надійного міжнародного партнера», — підсумовує голова громади.
Культурна спадщина як дороговказ для майбутнього громади
Коли росіяни 25 лютого знищили історико-краєзнавчий музей, здавалося, що унікальну колекцію картин відомої української художниці Марії Примаченко втрачено назавжди. Однак місцеві жителі врятували картини. Згодом, коли міністр культури особисто приїхав з вимогою перевезти їх до Києва, голова громади Тетяна Свириденко відповіла категорично: «Ні!»
«Це найбільше надбання нашої громади. Якщо віддам картини, музею більше не буде. Але якщо збережу, залишиться шанс на його відновлення. Проте спершу треба подбати про дах над головою для людей, а вже потім думати про музей», — пояснює Тетяна Свириденко.
Особливо боляче було спостерігати за тим, як горів музей, на створення якого громада витратила 17 мільйонів гривень, зібраних поступово, по крихтах. Лише два роки тому завершили реконструкцію, а поруч звели новий сучасний ЦНАП. Усе це було знищене в одну мить. Тільки згодом Тетяна зрозуміла, що відео пожежі, яке вона виклала 25 лютого, могло спричинити небезпеку, привертаючи увагу окупантів.
За словами посадовиці, для громади культурна спадщина — ключ до розвитку. Кожне село має свою унікальну історію: у Воропаївці поколіннями плетуть кошики з лози, у Приборську займаються виготовленням керамічних виробів із гончарної глини, в Обуховичах бережуть пам’ять про Ганну Верес — майстриню ткацтва, мають музей. Інша перлина краю — Медвино з його сафарі-парком, де мешкають олені, зубри, верблюди, бізони, буйволи, лами та багато інших тварин.
«Ми думали, як розворушити громаду та привернути увагу суспільства. І зрозуміли, що туризм став для нас не лише шансом зберегти культурну спадщину, а й дороговказом до майбутнього процвітання».
Жіноча стратегія: між відповідальністю та викликами
Підсумовуючи свій шлях у політиці, Тетяна Свириденко ділиться ключовими уроками, здобутими на посаді голови громади.
«Найголовніше — підтримка родини. Без неї навіть не варто розпочинати політичну кар’єру. Моя політична та громадська діяльність була б неможливою без тилу, який забезпечує чоловік. Його підтримка дозволяє мені повною мірою присвячувати себе розвитку громади та допомозі іншим.
Після того, як мене нагородили орденом княгині Ольги, розпочалася справжня інформаційна атака. З’явилася навіть петиція про те, щоб позбавити мене нагороди.
Опоненти намагалися мене дискредитувати: одні звинувачували в тому, що я не була в Іванкові під час окупації, а інші, що мала вийти назустріч окупантам. Але я чітко розуміла: якби вийшла, стала б розмінною монетою. Це була перша громада на їхньому шляху, і їм потрібна була печатка та людина, яка замінить український прапор на їхню ганчірку. Були й інші свідчення — люди писали, що бачили, як ми з чоловіком розносили хліб, ліки, продукти… Проте зазвичай такі голоси залишаються непочутими», — каже Тетяна Свириденко.
І з болем констатує, що найбільше від інформаційної атаки страждали її діти.
«Вони навіть просили пообіцяти більше не йти в політику. Це важливий урок — твоє політичне життя стосується не лише тебе, а й усієї родини. Це не просто робота, а випробування для всієї сім’ї».
За словами Тетяни Свириденко, жінкам у політиці доводиться працювати значно більше, ніж чоловікам:
«Те, що чоловікам дається легко, нам треба вибудовувати та відстоювати. Водночас є унікальні жіночі якості — неймовірна інтуїція та здатність з легкістю розв’язувати складні питання, повз які чоловіки можуть просто пройти.
Відповідальність — ключ до довіри громади, а життєвий досвід є безцінним. Навіть маючи прогресивні ідеї, потрібно «поваритися» у справі, здобути практику та зрозуміти всі її тонкощі.
І найголовніше — вірте в себе, навіть коли здається, що весь світ проти. Саме ця віра здатна змінити не лише ваше життя, але й життя тих, хто вам довіряє».
Ольга Тарантіна