Головна Статті Українські дипломатки — про виклики професії та гендерну рівність. Частина 2

Українські дипломатки — про виклики професії та гендерну рівність. Частина 2

0
1,220
українські дипломатки

Що означає бути жінкою на дипломатичній службі? Чи складно поєднувати сім’ю та кар’єру, коли робота потребує відряджень, які можуть тривати роками? Чи правда, що дипломатки не мають вихідних? Про все це й багато іншого виданню Vogue UA розповіли українські дипломатки, які працюють у системі МЗС України. 

Ольга Діброва, 43 роки. Амбасадорка України у Фінляндії

Ольга Діброва

«У дитинстві мама прочитала мені, п’ятирічній, статтю з історіями про жінок-дипломаток, і я була вражена. Звісно, не дуже розумілася тоді, що то за робота, але вже мріяла йти цим шляхом. У випускному класі виграла конкурс на навчання за кордоном — за програмою, яку спонсорував Конгрес США. До речі, у Сполучених Штатах я стала єдиною представницею України, яка була присутньою на зустрічі з тодішнім президентом Клінтоном. Тож з дитинства мені вдавалися міжнародні справи, як бачите.

Перші 10 років я не виходила з МЗС — так багато роботи було. У Міністерство мене запросили завдяки моїм знанням турецької й англійської мов, я починала з департаменту двостороннього співробітництва й опікувалася відносинами між Україною й Туреччиною. Навантаження було велике, але й робота дуже цікава. Плюс відчуття місії: ти робиш корисну річ для країни. Думаю, щоб працювати дипломатом, треба певною мірою бути альтруїстом — віддаватися справі, яку ти вважаєш високою.

Я мала дві ротації — спершу працювала в Посольстві України в Туреччині як аташе, а потім як керівниця політичної секції і прессекретарка. Дипломатичне життя надзвичайно захопливе. Як вчать патріархи української дипломатії, «дипломати – це контакти, контакти, контакти». Не може дипломат просто читати пресу і з неї складати враження про країну. Його життя — постійне спілкування, відкритість до людей і величезна зацікавленість у всьому на світі.

Я майже п’ять років керую службою державного протоколу в МЗС. Пересічний читач подумає, що служба держпротоколу – це люди, які радять президентові чи прем’єр-міністру, як себе поводити на офіційних зустрічах, як одягатися, як краватку зав’язати. Насправді це не так. Основна наша задача — підготовка візитів керівництва іноземних держав до України. А друга — забезпечення перебування іноземного дипломатичного корпусу (тобто послів, працівників посольств та представників міжнародних організацій) у Києві. Я бачила багато міжнародних делегацій, і мене завжди цікавила сутність дипломатичного дрес-коду. Колись я думала, що він суворо кодифікований і намагалася дізнатися у іноземних колег, чи є в їхніх країнах тренінги, як має виглядати, поводитися дипломат. Вони мені відповіли: «Ні, цьому мають у родині навчити».

Як вчать патріархи української дипломатії, «дипломати – це контакти, контакти, контакти»

Сьогодні є тренд на спрощення дрес-коду — я бачила міністрів і в джинсах. Щодо мене особисто, то на офіційні зустрічі я не можу, наприклад, взути туфлі з відкритим носком. Це не заборонено, але не можу. Я тривалий час працювала офіційним перекладачем на зустрічах українських президентів з главами інших держав, тож звикла як до суворого дрес-коду, так і до того, що постійно потрапляєш у кадр. Я віддаю перевагу класичному чорному. Але разом з тим мені до душі жіночність, тому обираю сукні та спідниці. Якщо ж це костюм із V-подібним вирізом, завжди вдягаю топ, щоб прикрити декольте.

Мій чоловік теж дипломат, зараз працює за кордоном. Він консул із економічніх питань у Генеральному консульстві України у Стамбулі. Познайомилися ми якраз під час мого відрядження до Туреччини. Досвід сімейного життя у нас поки невеликий – тільки один рік, але чесно зізнаюся, що жити і працювати в різних країнах – дуже важко. У наших подальших кар’єрних планах ми вирішили бути разом. Які це плани, ми поки не розголошуємо, але скоро ви дізнаєтесь. Гадаю, як пара на дипломатичній службі ми зробимо для України більше, ніж зробила би я одна».

Лариса Герасько, 46 років. Директорка Департаменту міжнародного права МЗС

Лариса Герасько

«Моя робота дуже турбулентна: більшість того, чим я опікуюсь, так чи інакше пов’язане з драматичними подіями. Наприклад, я очолила департамент у 2014 році, коли в Україні почалася війна. Тоді в нас було надзвичайно багато роботи: ми аналізували міжнародно-правові документи, які можна було б задіяти, щоб притягнути Росію до відповідальності за скоєні злочини. Я фактично головний юридичний радник з міжнародного права, і тому маю реагувати на все, що відбувається у країні та світі.

Я входжу до складу української делегації, яка бере участь у переговорах з Іраном у зв’язку зі збиттям 8 січня 2020 року українського літака. Після трагедії іранській стороні було висловлено нашу позицію щодо збиття літака та загибелі людей та притягнення до відповідальності Ірану. Потім була сформована делегація від України для ведення перемовин. Процес отримання компенсацій родинами жертв та притягнення Ірану до відповідальності, на жаль, може тривати роками. У серпні ми провели тільки перший раунд перемовин із іранською стороною.

Скільки б років ти не працювала зі складними темами, ти не черствієш — до трагедій не можна звикнути. Багато років роботи на дипломатичній службі, звісно, дають мені можливість оцінювати новини, які відбуваються в світі, під іншим «дипломатичним» кутом.  На будь-які процеси ми маємо реагувати професійно, з правової точки зору. Емоції – потім. І щодо трагедії з українським літаком — це жахлива подія, але для юриста одночасно і цікавий кейс. Будь-який юрист-міжнародник скаже вам, що працювати над такою справою – професійний  виклик. Така робота, зізнаюся чесно, — драйв для мене.

Скільки б років ти не працювала зі складними темами, ти не черствієш. Але, звісно, коли читаєш новини, дивишся на них під іншим, «дипломатичним» кутом

Коли у 2014 році почалася війна і я очолила департамент, то взагалі не мала відпустки більше року. При цьому робота закінчувалася не раніше півночі, часом тривала і до другої-третьої ночі, а зранку о 8.30 треба було знов виходити на роботу, включаючи суботи, а іноді й неділі. Не знаю, як я це витримала: події розвивалися стрімко, досвіду подібного я не мала, і кожного дня були нові виклики.  Я пам’ятаю перемовини з австралійською і голландською делегацією у 2014 році після збиття літака МН17. Ми з юридичною групою зайшли в кімнату для перемовин в обід, а вийшли з неї о третій ночі — коли підписали договір про направлення контингенту австралійців на місце подій. Також перемовини були наступного дня з голандськими колегами. Це були дуже тяжкі перемовини, але важливі для усього світу. Як відволікатися від такого напруження на роботі? Просто. Подорожі, гарна музика, відвідування виставки чи театру, зустрічі з друзями за келихом вина… Прості речі, які нагадують, що світ не обмежується роботою, навіть такою улюбленою та цікавою, як моя.

Останні чотири роки, до початку 2020-го, я була генеральним консулом України в Чикаго. Там потужна українська громада, тож роботи було багато. Ми організовували бізнес форуми, брали участь у великих  інвестиційних конференціях, займалися культурною дипломатією, організовували мистецькі заходи. Два роки тому провели виставку української графіки ХХ століття – я з радістю згадую це. Цікава виставка, зорієнтована насамперед не на українців, а на американців, які цікавляться мистецтвом. Я юрист, але для мене це був надзвичайно амбітний та цікавий виклик: хотілося показати Америці українську культуру та мистецтво.

Я багато думала про те, які першочергові задачі стоять перед консулом. Коли працювала в Чикаго, зрозуміла, що консул — певною мірою продюсер України у світі, її агент. Чикаго — активне місто, тамтешні політики дуже публічні, я теж намагалися бути такою, хоча такого досвіду до призначення не мала. Коли працюєш консулом у Чикаго, це значить, що у п’ятницю ввечері маєш запрошення мінімум на три-чотири івенти, які мусиш відвідати. Так само в суботу і в неділю — тож я намагалася встигати скрізь. Це насправді творча робота, а для мене як для юриста ще й виклик, і часом я сумую за своїм насиченим консульським життям».

Марина Михайленко, 45 років. Директорка Департаменту ЄС і НАТО

Марина Михайленко

«Можливо, я вас здивую, але мені не було складно під час жодних моїх закордонних відряджень (Марина працювала загалом 8 років у Посольстві України в Італії – ред.). Мені пощастило з професією: вона повністю відповідає моїй сутності. Мене дуже цікавить все, що стосується інших культур та зустрічей з людьми – я легко йду на контакт і обожнюю відкривати нове.

Робота за кордоном – це медаль на два боки. З одного боку, постійно пам’ятаєш, що ти обличчя країни. Також є неписане правило, що твій робочий час — ненормований. Але разом з тим, у тебе безліч бонусів – наприклад, занурення у нову культуру. Мене робота надихнула на написання дисертації зі всесвітньої історії – працюючи в Італії, я знайшла цінні джерела, яких в Україні немає.

За 23 роки на дипломатичній службі я звикла до відряджень дуже високого рівня. Наприклад, у 2015 році я була у складі української делегації на 70-й ювілейній Генеральній асамблеї ООН. Збираюсь у такі відрядження зазвичай швидко. Головне — підготувати всі необхідні документи та тези до виступів, а речі я складаю за пару годин.

Я люблю брати у відрядження національний одяг. Коли йдеш на прийом, то у запрошенні завжди вказаний дрес-код: може бути вечірній, коктейльний, але обов’язково до цього додається «або національне вбрання». Якщо на будь-який прийом вдягаєш вишиванку – це стовідсотково привертає увагу. Одяг для дипломатів набуває і певного символічного сенсу. Коли українські делегації мають дійсно важкі перемовини, в тому числі в рамках нормандського формату, то часом спеціально вдягаються так, щоб були національні кольори у вбранні, або вдягають брошки у вигляді герба.

Якщо на будь-який прийом вдягаєш вишиванку – це стовідсотково привертає увагу.

За останні шість років у МЗС багато чого змінилося. Я пам’ятаю ще ті часи, коли МЗС, на жаль, була організацією з чоловічим обличчям. Наприклад, на високій посаді у кінці 1990-х можу пригадати тільки одну жінку – Тетяну Іжевську, нашу колишню пані посла у Ватикані. Але і вона була керівником так званого «жіночого управління», культурного і гуманітарного напрямку. В ті часи вважалося, що культурою займаються тільки жінки. До слова, якщо жінка виїжджала за кордон і вагітніла, було абсолютно виключено, що вона зможе там народжувати. Навіть якщо у її планах було вийти на роботу буквально одразу після пологів, як у європейських країнах, це не діяло. Жінка вагітніла — відрядження припиняли та повертали її в Україну.

Зараз відбулися позитивні зміни, зокрема і в гендерних питаннях, але сама робота в нас така – причому це стосується і жінок, і чоловіків – що треба, на жаль, чимось жертвувати. Наприклад, коли ми їдемо в тривале відрядження, то дуже складно вирішити, як бути з власним чоловіком або жінкою — чи зможуть вони працевлаштуватися за кордоном. Не так багато країн, з якими маємо угоду про працевлаштування родичів дипломатів, і це проблема, тому що кожен член родини хоче реалізовуватися. На щастя, ми з чоловіком займаємося однією справою (чоловік Марини – колишній міністр закордонних справ Павло Клімкін – ред.), у нас спільні інтереси та цілі. Ми дві особистості, які завжди реалізовувалися паралельно й підтримували одне одного — мені поталанило й тут».

Дар’я Слободяник, Vogue UA

Фото: Dima Honcharov

Більше публікацій
Більше публікацій 50%
Більше публікацій Статті