Складно зараз усім. Впоратися з втратами, страхом, сумом, втомою. Кожна та кожен шукає підтримку і опору: людей, які допоможуть, практики, які створять відчуття безпеки. І все більше і більше з нас знаходять цю підтримку в доторку до глечика з орнаментом рідного регіону, пісні, яку співала бабуся в дитнстві, і яка досі звучить у голові, коли сумно чи страшно, приготуванні усією родиною борщу.
Нематеріальна культурна спадщина — це те, що робить нас унікальними
Кожна нація має свої традиції, ритуали, знання та майстерність, які передаються від покоління до покоління. Ці елементи — не просто історичні залишки минулого. А жива тканина культурного досвіду, який формує наші уявлення про світ, нашу ідентичність та створюють відчуття безпеки. І саме нематеріальна культурна спадщина усе яскравіше проявляється як інструмент підтримки нашого ментального здоров’я та виліковування душ.
Нематеріальна культурна спадщина — це звичаї, форми показу та вираження, навички, знання, усна творчість, ритуали, способи святкування, традиційні ремесла, які визнані спільнотами, групами та окремими особами як частина їхньої культурної спадщини. Це те, що робить нас унікальними, передається з покоління в покоління, що формує нашу ідентичність.
Читайте також: Школам пропонують провести урок до 140-річчя жіночого руху
Із одного боку, нематеріальна культурна спадщина все частіше опиняється під загрозою. Стає усе менше носіїв старовинних ремесел, наприклад. У глобальному світі без кордонів люди часто втрачають зв’язок зі своїм корінням. Глобалізація та технологічний прогрес призвели до того, що багато елементів культурної спадщини стають забутими. Наприклад, нації втрачають традиції, які об’єднують людей під час свят або важливих життєвих подій, таких, як весілля чи народження дитини.
Але в Україні все інакше. У нас відбувається небачений до цього ренесанс частково забутих практик, які об’єднують народ, регіон, місто, родину, підтримують нашу віру і створюють відчуття безпеки.
Авдіївська каша
Громадська організація «Місто-сад» за підтримки УКФ реалізувала проект «ДУША» і дослідила, як в Україні відроджується ідея наскрізної сили нематеріальної культурної спадщини, яка стає дедалі виразнішою. Її ніби активує відчуття втрати і бажання вижити, які є невід’ємною складовою війни.
Наведу приклад — традиція приготування авдіївської каші.
17 лютого 2024 року Росія остаточно захопила Авдіївку, місто «вічного вогню», за героїчною обороною якого слідкувала вся країна. Але навіть серед вогню війни мерехтить промінь життя. І одним із цих променів стало відродження традиції приготування авдіївської каші — святкової та поминальної страви.
За переказами місцевих господинь, традиція існує з кінця XIX сторіччя і передається від покоління до покоління на рівні родин. Але актуалізувалася вона саме під час війни. За лідерства Тетяни Переверзевої, завідувачки Авдіївського народного музею історії, у вересні 2019 року до обласного переліку було включено елемент НКС «Традиція приготування авдіївської каші» або «Авдіївська каша». З 2018 року каша активно популяризується в місцевій громаді через проведення кулінарних майстер-класів та поширення рецептів приготування цієї страви.
Читайте також: Три твори, в яких Олекса Стороженко руйнує стереотипи
У межах самої Авдіївки страва стала саме під час війни популярною в мікрорайоні Східний, звідки історично починалося заселення промислового міста. Авдіївська каша є елементом як ритуальної, так і святкової родинної кухні. Як ритуальну страву (а не замінник куті) її вживають на поминальних трапезах. На святкових застіллях таку кашу подають наприкінці як десерт.
Тепер жителі окупованої Авдіївки зберігають і поширюють цю традицію, завдяки їй створюють зв’язок зі своїм містом, його відчуття і смак, підтримують віру в повернення додому.
Війна несе багато горя, але бажання перемогти і вижити як нація пробуджують відчуття спільноти, відроджують традиції, які об’єднують, підтримують ментальне здоров’я, лікують душу. Такий інстинкт самозбереження, що може звучати як пісня.
Євгенія Кулеба, депутатка Київської міської ради, засновниця ГО «Місто-сад»