Головна Статті Жінки у війську: як долають стереотипи в пострадянських країнах

Жінки у війську: як долають стереотипи в пострадянських країнах

10
628

Україна, Молдова та Вірменія – три пострадянські країни, які і після 30 років незалежності стикаються з проблемами дискримінації жінок у різних контекстах. Незважаючи на те, що закон захищає права всіх людей, жінки потерпають від дискримінації частіше, ніж чоловіки. Але поступово всі три країни долають багаторічні гендерні стереотипи. Як саме все відбувається у різних сферах? Про це в межах проєкту Women Investigative Journalists Network дізнавалися журналістки Альона Семко (Україна), Ліанна Петросян (Вірменія), Ірина Одобеску (Молдова). 

Пропонуємо до вашої уваги серію публікацій під назвою «Жінці не місце…» Перша частина буде про війну й про те, як жінки беруть участь у військових діях. 

Вікторія Дворецька (Україна): На перший бойовий виїзд я вирушила у багажнику

«Якщо поїдеш туди, додому можеш не повертатися», — так сказала Вікторії Дворецькій її мама, коли жінка повернулася з пораненням додому в 2014 році.

«Віко, навіщо воно тобі треба? Ти ж дівчинка… Тобі треба вдома бути», — говорила вона дочці, коли приїхала до військової частини на Донбасі в 2016 році.

Сьогодні Вікторія Дворецька — перша жінка-командирка Збройних Сил України, керівниця ветеранського відділу фонду «Повернись живим» і мама маленького Іванка. А її мати активно допомагає їй у вихованні онука.

21-річна Вікторія Дворецька брала участь у Революції Гідності в 2014 році, коли українці масово виступили проти режиму екс-президента Віктора Януковича та за євроінтеграцію. Віка разом із подругою носила на передову чай у бідонах (взимку на вулиці стояв страшний мороз). Під кулями дівчата пробиралися в найгарячіші точки, забуваючи про власну безпеку. За це одна з активісток назвала Вікторію «Дикою». Це прізвисько та стало її позивним на фронті.

Здавши сесію у Київському національному торговельно-економічному університеті та здобувши ступінь бакалавра за спеціальністю «Менеджер зовнішньоекономічної діяльності», вже наступного дня, 19 травня, дівчина вирушила на фронт. До добровольчого батальйону «Айдар» приїхала автобусом. Рідним та близьким сказала, що повезла дівчат на полігон. Про її поранення мамі повідомили телефоном із сільради.

Читайте також: “Леся Ганжа не боїться ствола і ножа”: як редакторка пішла у військо

До речі, на перший бойовий виїзд Вікторія вирушила в багажнику, щоб безперешкодно проїхати повз комбата, а потім пересісти до кузова машини.

— Але так було лише на перших точкових операціях. Потім проблем не виникало: хто хотів воювати — воював, — розповідає Вікторія Дворецька.

Бойові дії на території Донецької та Луганської областей змусили багатьох українців переосмислити місце жінки в армії та готовність країни до гендерної рівності у військових умовах.

Зокрема, до 2016 року жінки в українській армії мали право обіймати лише адміністративні посади: прачки, швачки, діловода, начальника лазні… Наприклад, Вікторія Дворецька спочатку вважалася діловодом тилу, а фактично була бійчинею. Восени їй надали звання молодшого сержанта і підвищили до посади начальниці польової лазні, хоча фактично вона працювала в морзі.

Декілька місяців дівчина робила те, від чого відмовлялися досвідчені чоловіки-військові — відправляла тіла загиблих із передової додому. Займаючись «двохсотими», вона збирала останки по полях, проводила впізнання тіл та спілкувалася з убитими горем родичами. Коли психологічне навантаження стало нестерпним, Вікторія почала проситися на фронт.

Дворецька пройшла перший пілотний курс підготовки офіцерів запасу на базі Національного університету оборони імені Черняховського та стала першою жінкою-командиркою Збройних Сил України. Крім того, вона була єдиною жінкою серед чотирьох командирів роти. При цьому, за її словами, навантаження та виплати між ними розподілялися однаково.

— Спочатку ми не отримували ні зарплат, ні бойових виплат, а десь у жовтні надійшли перші гроші. Ті жінки, які були на передовій, отримували такі ж надбавки, як і чоловіки. Різниці у сумах не було, – запевняє Вікторія.

Загалом на фронті Вікторія Дворецька пробула спочатку 15 місяців, а після поранення — 18. Військовій службі віддала 7 років.

Періодично повертаючись до цивільного життя, жінка усвідомила, що в українському суспільстві так і не сформувався образ ветеранки.

— У розумінні багатьох ветеран — це чоловік-захисник, – пояснює Вікторія. — А щодо жінок діють якісь радянські стереотипи, кліше. Наприклад, дехто вважає, що жінки туди їдуть, щоб вийти заміж або з кимось жити… А коли я почала працювати у фонді «Повернися живим», мені писали: «Жінка для того, щоб народжувати дітей. Із ким її дочка, поки вона тут?» 

У мене взагалі син, і яке право вони мають щось мені вказувати? Я думаю, буде добре, якщо наше суспільство вийде хоч би на позитивне сприйняття образу ветеранки.

Олена Білозерська (Україна): Мої перші роки війни пройшли у добробаті

Журналістка, блогерка, громадська діячка й офіцерка Збройних Сил України Олена Білозерська стала учасницею російсько-української війни з перших днів.

– Я десять років до початку війни, працюючи журналісткою, була одночасно членкинею воєнно-патріотичної організації, – розповідає Олена. — Нас регулярно вчили воювати, готували насамперед як партизан-диверсантів на випадок російської агресії та окупації. Ми знали, що коли почнеться війна, всі одразу поїдемо на фронт. Так і сталося.

Наприкінці квітня 2014 року Олена вже була на Донбасі, з червня 2014 року брала безпосередню участь у бойових діях. Три з половиною роки воювала снайперкою у добробаті – спочатку в добровольчому українському корпусі «Правий сектор», потім у Українській Добровольчій армії. Наприкінці 2017 року повернулася до Києва, закінчила офіцерські курси та підписала контракт із Збройними Силами. У 2018-2020 роках служила офіцеркою у морській піхоті на посаді командирки взводу самохідних артилерійських установок.

— Мої перші три з половиною роки війни пройшли у добробаті, там ні зарплат, ні оформлення, ні премій не було як таких – ні для чоловіків, ні для жінок. В армії ж у цей період дівчат, що воювали, оформляли на небойові посади – наприклад, швачками. Умови служби як для жінки в добробатах загалом були кращими, ніж в армії, тому що в армії на початку війни командири вольовим рішенням часто не допускали військовослужбовиць до участі у бойових діях. А в добробаті це було неможливо, бо командири розуміли, що якщо дівчина прийшла воювати, а їй не давати такої можливості, вона просто піде в інший підрозділ.

Читайте також: «Хто взяв меч, від меча й загине»: як світові політикині підтримують Україну

2016 року завдяки дівчатам із ініціативи «Невидимий батальйон» більшість бойових посад у ЗСУ відкрили для жінок і де-юре зрівняли їх у правах з чоловіками. Тому коли служила Олена, зарплати та премії у чоловіків та жінок на аналогічних посадах були однаковими, а сексизм залишався лише у головах окремих командирів. За час воєнних дій на Донбасі жінки досягли величезних змін.

— Більшість бойових посад, у тому числі і моя, стали доступними для жінок, – пояснила Олена. — У 2018 році були прийняті відповідні зміни до Статуту внутрішньої служби ЗСУ. Все це відкрило для жінок можливість професійного та кар’єрного зростання. Проте є й негативні моменти. В останні роки в армії шалено виріс документообіг. Штатні діловоди не справляються із засиллям нікому не потрібних паперів, і командири свідомо беруть на бойові посади (наприклад, кулеметників) жінок, які насправді працюють у штабах із папірцями. Тобто, за документами у нас є кулеметник, а насправді його немає, а є діловод. Це неправильно.

Якими досягненнями може похвалитися Україна?

  • У 2016 році створили Інститут гендерних програм (керівниця — Марія Берлінська), мета якого — захищати права та інтереси військовослужбовиць та ветеранок.
  • У 2016-2017 роках розробили стратегію «Невидимого батальйону», спрямовану на досягнення гендерної рівності у ЗСУ та МВС України. 

«Основна ідея стратегії полягає в тому, щоб жінки та чоловіки могли спокійно служити в секторі безпеки та оборони, а їхній відбір проходив за професійним критерієм, і щоб це був єдиний критерій. Щоб це не відбувалося за гендерними критеріями, а лише з огляду на те, чи є ти професіоналом/професіоналкою чи ні», — зазначила Марія Берлінська.

  • У січні 2016 року у Києві активістки провели «Марш «Невидимого батальйону», на якому виступили за рівні права та можливості жінок та чоловіків у ЗСУ.
  • Наказом Міністерства оборони України №292 від 3 червня 2016 року було внесено зміни до Тимчасового переліку штатних посад рядового, сержантського та старшинського складу. Цей список збільшено більш ніж на 100 бойових військових спеціальностей.
  • Образи жінок в АТО увійшли до календаря 2016 року «Невидимий батальйон», створеного агентством «Mex Advertising» з ініціативи Українського жіночого фонду та Міністерства інформаційної політики та підтримки ООН.
  • У 2017 році зняли український документальний кіноальманах про жінок на війні «Невидимий батальйон». Це шість історій, які розповіли три українські режисерки (Ірина Цілик, Світлана Ліщинська та Аліна Горлова). Другий документальний фільм, присвячений жінці на війні та проблемам реабілітації після АТО – «Явних проявів немає» режисерки Аліни Горлової, який отримав чотири нагороди на 15-му Міжнародному фестивалі документального кіно з прав людини «Docudays UA» у 2018 році.
  • У 2018 році був ухвалений Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок та чоловіків під час проходження військової служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях». Проте це лише перша перемога на шляху формування української армії за професійним принципом. Досі для жінок недоступна повноцінна служба у ДШУ, існує обмеження на офіцерських посадах, військовій освіті, як наслідок — у військовій кар’єрі.
  • У 2018 році відбувся перший «Зліт ветеранок», який започаткував формування Жіночого ветеранського руху.
  • При створенні Жіночого Ветеранського Руху діяв проект «Мандри ветеранок» – волонтерська ініціатива, завдяки якій понад 70 ветеранок із сім’ями отримали можливість відпочити у різних європейських країнах.

Про військовий облік для жінок

У грудні 2021 року вийшов наказ Міноборони про те, що українок ставитимуть на військовий облік. Нововведення торкнеться представниць понад 100 професій. Когось ця новина злякала, а когось не вразила.

— Це нічого не означає, пшик, — вважає Олена Білозерська. — Наскільки я відслідковувала цю проблему, влада вже «відмотує назад», як і буває. На практиці, на військовому обліку повинні бути і будуть ті жінки, чиї цивільні професії можуть бути реально корисними для армії, насамперед для фронту. Плюс доброволиці. Решті в армії робити нічого.

На думку ветеранки Вікторії Дворецької, жінкам треба більше знати про перспективи, які їм відкриває цей наказ.

— Спочатку потрібно підрахувати резерв жінок, які готові піти захищати країну: я думаю, що справді може бути покликано лише 20-25% українок, — вважає Вікторія. — А жінки повинні знати, що завдяки можливостям, що відкрилися, можна отримати вищу військову освіту і будувати кар’єру не обов’язково на бойових посадах — можна реалізуватися як юристка, журналістка або як військова медикиня. Ніхто насильно не мобілізуватиме жінок. Більше того, у нас достатньо законів, які захищають права жінок, материнства та дитинства. Наприклад, жінці важко буде піти до армії, якщо у неї троє дітей.

Читайте також: Військова агресія РФ: як міністерки оборони різних країн підтримують Україну

За даними Кадрового центру Збройних Сил України, за шість останніх років кількість жінок у ЗСУ зросла вдвічі (станом на грудень 2021 року зареєстровано 32 569 осіб), значно збільшилася кількість офіцерок та курсанток. Із початку війни статус учасниці бойових дій надали понад 16,7 тисячі військовослужбовиць. Серед головних чинників цього феномену — бойові дії на сході України та суттєві зрушення у законодавстві.

Таким чином, завдяки активності ветеранок та активісток, останніми роками українки отримали більше прав у професійній сфері. Як мінімум, присутність жінки на передовій сьогодні вже нікого не дивує. А це досить промовистий показник.

Олена Безман (Молдова): На першому розмінуванні у мене не тремтіли руки

Олена Безман служить в армії та є єдиною жінкою-саперкою і начальницею інженерної служби у Молдові. Має звання старшої лейтенантки та служить у відділі озброєння Генерального штабу, у третій мотострілецькій бригаді «Дачія» у місті Кагулі. Перший день в армії був незабутнім:

— Добрий день, я хочу служити в армії.

— Дівчинко, тобі треба вчитися.

— Я маю вищу освіту.

— А скільки тобі років?

— Мені 26.

Після закінчення факультету міжнародних економічних відносин Державного Аграрного Університету Олена вирішила пов’язати своє життя з армією. Жила неподалік військової частини і з дитинства захоплювалася сміливістю солдатів. Після десяти років військової служби стала офіцеркою. І це за часів, коли жінки в армії працювали лише на кухні чи медсестрами.

Олена Безман — це жінка, яка одягає бронекостюм, що важить так само, як і вона. І разом із групою, що керується нею, відправляється на розмінування. Вважає, що твердість характеру та перфекціонізм були закладені в дитинстві, коли мати постійно повторювала їй, що роботу потрібно виконувати або чудово, або зовсім не братися до неї. Недбало виконана робота неприйнятна в сім’ї Олени Безман, тож їй вдалося швидко завоювати визнання та повагу товаришів по службі.

— На першому розмінуванні мого начальника шокувало те, що в мене не тремтіли руки, і я була дуже спокійна. Після цього мене все частіше стали брати на розмінування, і згодом я стала начальницею групи. Думаю, що мій бойовий характер допоміг мені не зламатися, — каже Олена Безман. — Після того, як виграла Кубок Міністра та посіла третє місце на змаганнях країн СНД, ставлення товаришів по службі до мене змінилося. Вони побачили, що в мене є бажання та цілеспрямованість.

Жінка зізнається, що спочатку все було складно. «Це ж армія!» Цю фразу вона повторює щоразу, коли в неї щось запитують про гендерну рівність. Мовляв, армія —  це про суворість та порядок.

— Начальник інженерної служби не може з’явитися на роботу з волоссям, пофарбованим у зелений колір, наприклад. Це не добре та не погано. Це означає, що абсолютно все має відповідати нормам моралі, і я вважаю, що це правильно, —  зазначає Олена Безман.

Рідним Олена не особливо розповідає про трудові будні, знаючи, що мати не в захваті від її небезпечної роботи.

В Молдові не всі розуміють присутність жінок в безпекових установах. Це зайвий раз свідчить про стереотипи щодо нездатності жінок впоратися із такими навантаженнями. Це підтверджують дані аналізу, виконаного у 2019 році Центром «Партнерство для розвитку».

У 2019 році близько чверті населення Республіки Молдова вважало, що в установах із забезпечення безпеки мають працювати лише чоловіки. Ці стереотипи більш виражені стосовно таких установ як Генеральний Інспекторат із надзвичайних ситуацій – 40,8% та армії – 32,7%. На протилежному полюсі – митна служба та поліція, які, на думку 15% населення, є прийнятним місцем роботи тільки для чоловіків.

У тому ж 2019 році в Республіці Молдова створили Асоціацію жінок Національної Армії. Все це після того, як Молдова затвердила Національну програму з реалізації резолюції № 1325 Ради безпеки ООН про жінок, мир та безпеку на 2018-2021 роки, а також Інституційний план дій щодо її реалізації в Національній Армії.

Цей важливий крок Республіки Молдова доводить, що процес інтеграції жінок у сектор безпеки та оборони є незворотнім та успішним», — сказала голова асоціації Олена Царелунге.

Відповідно до законодавства Республіки Молдова, жінки не можуть проходити обов’язкову військову службу, а служать лише за контрактом.

У Молдові існує профільний вищий навчальний заклад — Військова Академія Збройних Сил «Олександру Чел Бун», у якій із 2012 року можуть навчатися і жінки. Це стало можливим завдяки втручанню громадянського суспільства та вимогам жінок. Це рішення було прийнято, зокрема, з метою викорінення гендерних забобонів та забезпечення законного права жінок на освіту, незалежно від сфери професійної підготовки.

У 2016 році лише семеро жінок обрали Військову Академію для здобуття вищої освіти. Відтоді до вишу було зараховано 57 жінок. Сьогодні у Військовій академії 23% від загальної кількості студентів – жінки.

У Міноборони Молдови 57,4% службовців – жінки. Військовослужбовиці становлять лише 20,4%. У Молдові найменше жінок (19%)  мають звання сержантів/солдат.

Тигрануї Арцах (Вірменія): Я пройшла дистанцію 300 метрів під бомбами і навіть не пам’ятаю, як

У Збройних Силах Вірменії служать близько 12% жінок. Переважно вони зайняті на адміністративних, медичних та логістичних посадах.

У суспільстві вважається, що стереотип «армія не місце для жінок» зруйнований у Вірменії.

Тигрануї Арцах (ім’я героїні змінено) — 30-річна дівчина, яка пропрацювала 5 років у сільській школі військовичкою, брала участь у Третій Арцахській війні 2020 року, була двічі поранена. Друге поранення було настільки важким, що змушена була припинити участь у бойових діях.

— Я завжди мріяла служити в армії. Коли вибирала професію, думала, що жінка не матиме змоги здобути військову освіту, тому обрала професію воєнрука. Потім, коли дізналася, що до військово-навчальних закладів Республіки Вірменія можуть вступати  дівчата, виявилося, що мій вік не відповідає віку вступників (приймають до 23 років, а мені вже було 25).

У 2014-2015 навчальному році розпочався прийом дівчат у такі військові вузи, як авіаційний інститут імені маршала Арменака Ханперянця та інститут імені Вазгена Саркісяна. Прийом на 2020-2021 навчальний рік до військового училища імені Монте Мелконяна також був відкритий для жінок: до 10 класу вступили 8 дівчаток, що становить 9,6% від усіх учнів.

У прийомі до військово-навчальних закладів можуть брати участь громадяни віком до 18 років, а також громадяни віком до 23 років, які підлягають призову на військову службу, військовослужбовці, громадяни, які перебувають на обліку в запасі та жінки.

Курсантки, які навчаються у військових інститутах, а також випускниці, що перебувають у відрядженнях у військові частини, повністю забезпечуються керівництвом та командним складом, а також про них дбають у процесі адаптації у військовому колективі.

— Неважливо, жінка ви чи чоловік, у вас мають бути знання щодо застосування зброї, особливо коли ви живете у конфліктному регіоні, подібному до нашого, — вважає Тигрануї Арцах. — Ще до початку війни, коли я говорила, що всі жінки та чоловіки повинні вміти користуватися зброєю, з мене насміхалися. І те, що сталося з цивільним населенням Гадрута під час війни 2020 року, ще раз підтвердило, що я мала рацію. 

Для Тигрануї неприйнятно, коли під час війни військовослужбовиць не відправляють на передову, шкодуючи їх.

— Ми не повинні розділяти жінок та чоловіків, — каже вона. — Якщо людина вибрала цю професію, то вона має служити до кінця, незалежно від того, мирна це ситуація чи військова. Хто сказав, що чоловік має піти на війну та віддати життя за Батьківщину, а жінка – ні? Батьківщина дорівнює всім.

У мирний час Тигрануї займалася спортом, що суспільство теж сприймало з усмішкою: Вам нічим зайнятися? – питали вони її. Але фізичні навички знадобилися дівчині під час війни – коли солдати були в засідці і їм доводилося бігти, Тигрануї не була тягарем для своїх товаришів по службі.

У студентські роки Тигрануї грала за волейбольну команду Арцаха /2008-2011/, брала участь у 5-х Всевірменських іграх, 40-х Всевірменських іграх у Тегерані. У 2019 році брала участь у мас-рестлінгу і без підготовки стала чемпіонкою Вірменії у ваговій категорії 65 кг серед дівчат.

Під час війни брала участь у змаганнях, які проводила компанія Art of Survival – військово-патріотична неурядова організація, метою якої є створення більш працездатного населення в Республіці Вірменія та Республіці Арцах. Також долучилася до «Великого Тиграну» — це добровольчий полк, сформований 1989 року з урахуванням добровольчих загонів.

— Якби не вірменські стереотипи, то жінки легко обрали б військову справу. Звичайно, жінка має бути матір’ю, але тоді, коли настане час, а не примусово.

На думку Тигрануї, присутність жінки на війні змушує чоловіків бути сміливими.

— Хто не боїться? Різні люди по-різному реагують під час бомбардування: хтось плаче, хтось біжить. Я ж мовчки стояла і думала, що якщо мій час настав, то це неминуче. Була нагода, коли я пройшла дистанцію 300 метрів під бомбами і навіть не пам’ятаю, як. Головне — я виконала наказ командира, — згадує дівчина.

Тигрануї була єдиною жінкою у всій команді. Після другого поранення її доставили до військового шпиталю з важкими осколковими ранами:

— Пам’ятаю, коли стався вибух, наче хуртовина, туман, пил… Тоді загинуло шестеро людей. Я вже думала, що все закінчено, моя година настала. Відчула травму збоку, голова паморочилася, я впала. Спробувала підвестися і в цей момент перед моїми очима постала священна гора Дізапайт і блакитне небо — так близько до мене. Я вже бачила тіла постраждалих біля машини, не хотіла дивитись у той бік, бо це були близькі мені люди, щоб залишитися живою, я не оберталася назад. Намагалася піднятися п’ять разів, але марно.

Минуло чимало часу, коли мене таки доправили до лікарні непритомною з важким пораненням. Я все говорила: «Я тиждень не приймала ванну, не знімайте з мене одяг, не знімайте мої військові чоботи». Війна не питає вас, чи голодні ви, чи брудні чи хочете пити. Вона не може чекати. Але ви повинні знайти свій спосіб вижити.

Тигрануї мріє жити у тій Вірменії, де не буде гендерних стереотипів, а якщо знову буде війна, вона вирушить на фронт, щоб виконати свій обов’язок перед Батьківщиною.

Матеріал підготовлений у межах та на кошти проекту Women Investigative Journalists Network. 

Авторки: Альона Семко (Україна), Ліанна Петросян (Вірменія), Ірина Одобеску (Молдова)

Більше публікацій
Більше публікацій 50vidsotkiv.org.ua
Більше публікацій Статті