Цю розмову ми почали зі згадки про дуби. 2016 року Михайлина Скорик-Шкарівська разом із сусідами боролася за збереження лісової ділянки в Ірпені, яку влада спробувала віддати під приватну забудову. Після річної кампанії ліс удалося відстояти й облаштувати там дитячий майданчик. Це була перша важлива перемога громади.
«Найскладніше працювати з тими, хто вимагає покращень, але не готовий узяти на себе відповідальність. Люди часто хочуть змін, але бояться, що їх обдурять або розчарують, особливо якщо мали негативний досвід раніше. Ми намагаємося об’єднати тих, хто готовий брати відповідальність», — каже депутатка Ірпінської міської ради Михайлина Скорик-Шкарівська.
Вона пройшла шлях від ініціаторки боротьби за збереження природи до лідерки відновлення зруйнованих громад. На цьому шляху було чимало викликів, які б зламали багатьох. Але не її. Кожен крок, від захисту дубів до координації міжнародної допомоги на Київщині, був частиною її нової місії — відбудови міст, що стали символами стійкості.
Наша розмова з Михайлиною — про шлях у політику, жіноче лідерство та виклики, з якими доводиться стикатися після повномасштабного вторгнення.
«Опинившись в опозиції, ми зіткнулися з серйозними викликами»
Якою була ваша перша виборча кампанія?
Вибори 2020 року стали справжнім викликом. Ми йшли від партії «Голос» і, всупереч прогнозам, отримали чотири мандати. Це був виклик, адже виборчий процес — це не тільки кампанія. Справжня боротьба починається під час підрахунку голосів. Адже на результати виборів можуть вплинути суб’єктивні рішення щодо зіпсованих бюлетенів. Це навчило мене бути пильною на всіх етапах виборчого процесу.
Які особливості місцевої політики ви відкрили для себе?
Наша фракція мала рівне гендерне представництво та амбітні плани щодо змін у місті. Проте, опинившись в опозиції, ми зіткнулися з серйозними викликами. Маючи право голосу, ми часто не мали реальної можливості впливати на ухвалення рішень. Це навчило нас шукати нові шляхи впливу в місцевій політиці.
«Завдяки моїй роботі в Бучу в 2022 році надійшло не менше, ніж один мільйон доларів на відбудову»
Як змінилося ставлення до вашої команди?
Спочатку, коли ми тільки заходили в міську раду, наші прихильники казали: «Ви класні, але непрохідні». Наші супротивники ж говорили: «Ви нічого не вмієте, ви несерйозні, з вами не можна працювати». Казали навіть, що я не тримаю слова.
Проте на сьогодні в нас є чотирирічний досвід роботи, де ми можемо показати результати. Наприклад, я можу документально підтвердити, що завдяки моїй роботі в Бучу 2022 року надійшло не менше, ніж один мільйон доларів США на відбудову. Насправді більше, але важко сказати, де закінчується твоя індивідуальна робота, а де починається колективна, адже муніципалітет – це завжди команда. Бо як би добре ти не провела переговори, якщо колеги не підготували документи чи не відправили листи вчасно, все може розвалитися.
«Найскладніше працювати з тими, хто вимагає покращень, але не готовий узяти на себе відповідальність»
З якими проблемами стикаєтеся при взаємодії з мешканцями?
Наведу приклад. Звертаються мешканці з конфліктом власності між трьома сторонами. Двоє з них просять допомоги, але без третьої сторони ситуацію не вирішити. Я пояснюю це, але замість того, щоб зібрати всіх трьох, у Facebook з’являється хейт: «Ми прийшли, а нам не допомогли». Такі ситуації — частина депутатської роботи. Депутати можуть кваліфіковано розібратися, проконсультувати, але якщо людина не виконує свою частину, підтримка не допоможе.
Як суспільство сприймає депутатів і депутаток?
У суспільстві культивується ненависть до них. Є думка, що, ставши депутатом, ти автоматично стаєш частиною влади й обов’язково брешеш. Люди не запитують, що робить кожен депутат чи депутатка, а лише вимагають швидких результатів. Якщо їхні запити не виконуються миттєво, депутат стає «поганим».
Читайте також: Наталія Гранчак: Від волонтерства до депутатства — заради змін у країні
Як залучати людей до активної роботи?
Найскладніше працювати з тими, хто вимагає покращень, але не готовий узяти на себе відповідальність. Люди часто хочуть змін, але бояться, що їх обдурять або розчарують, особливо якщо мали негативний досвід раніше. Ми намагаємося об’єднати тих, хто готовий брати відповідальність, навіть якщо вони бояться. Коли формували депутатський корпус, запрошували тих, хто вже щось робив і мав гарні результати. Деякі з них приєдналися, стали помічниками депутатів і вже набули нового досвіду.
«Повномасштабне вторгнення повністю змінило фокус моєї роботи»
Які особливості роботи на місцевому рівні порівняно з загальнодержавною політикою?
Місцева політика має свою специфіку. На відміну від Києва, тут багато рішень ухвалюють через неформальні домовленості, часто поза стінами міськради. Це створює додаткові виклики, особливо для опозиції. Навіть маючи підтримку громадян, впровадити свої ініціативи майже неможливо. Парадоксально, але від опозиції очікують дій як від влади, при цьому не надаючи відповідних інструментів.
Як ви поєднували роботу в Києві з депутатськими обов’язками?
Було важко. На початку депутатської діяльності я часто приходила на засідання ради, коли все вже було вирішено. Це дуже дратувало, оскільки фактично ти не маєш впливу на процес. Тому з листопада 2020 до лютого 2021 року, коли громадська діяльність менш активна, я почала відвідувати всі засідання комісій, де легалізуються домовленості, що формують порядок денний сесій. Згодом стало зрозуміло, що депутати, які працюють у раді або на комунальних підприємствах, завжди в курсі подій. Натомість ті, хто має іншу роботу, часто випадають із важливих інформаційних потоків, що ускладнює участь в ухваленні рішень. Цей досвід навчив мене, що ефективна політична робота вимагає постійної присутності на всіх етапах процесу.
Чому ви спочатку відмовилися від пропозиції стати заступницею мера, а потім змінили своє рішення?
Я відхилила пропозицію стати заступницею мера Бучі, вважаючи, що ця посада не відповідатиме моєму досвіду роботи в Києві. Але згодом усвідомила потенціал місцевого самоврядування, особливо в контексті децентралізації. Я побачила розрив між реформами на державному рівні та їх реалізацією на місцях. Це спонукало мене переглянути своє рішення і включитися в роботу на локальному рівні. І я вирішила, що робота в Бучі може бути цікавою. Запропонувала меру займатися цифровізацією, і він погодився. 10 травня 2021 року я почала працювати радницею міського голови. Це був важливий період, коли ми ініціювали нові цифрові проєкти, розробили й затвердили концепцію цифрового розвитку Бучанської громади на 2022-2025 роки. Щоправда, проголосували за неї депутати 24 лютого 2022 року.
Тож повномасштабне вторгнення повністю змінило фокус моєї роботи — з діджиталу на гуманітарну допомогу людям, підтримку спротиву та міжнародні комунікації після звільнення Бучі.
«Є проблема гендерної дискримінації»
Ви стикалися з тиском під час роботи?
У нас дуже агресивний регіон, тому тиск є завжди. Будь-яка робота завжди супроводжується тиском, і не має значення, що ти робиш і яка твоя позиція.
Це стосується лише жінок?
Це стосується не лише жінок, але відчутно, що на них тиск більший. Є проблема гендерної дискримінації. Часто чую від колег-чоловіків, що в мене, як у жінки, просто не вистачить часу на роботу. Коли ж я запитую, чому чоловікам передбачено водіїв і машини, а для мене, як для матері з дитиною, такого немає, відповіді не отримую. Це прояв чоловічого менеджменту, де жінкам доводиться вигризати те, що чоловіки отримують автоматично. Частими є й випадки знецінення роботи з боку, здавалося б, дружнього оточення.
Яка ситуація з жіночим лідерством у громадах Київщини?
Якщо подивитися на Київщину, то це має такий вигляд: із 14 окупованих повністю чи частково громад тільки одну очолювала жінка — Іванківську. Це Тетяна Свириденко. Рештою керували чоловіки. Така статистика свідчить, що в нас домінує чоловічий підхід у керівництві. І це має свої наслідки. Ми живемо в чоловічому світі з чоловічим стилем менеджменту. Він, на мою думку, впливає на те, що багато важливих процесів, які зазвичай вважають «жіночими», залишаються поза увагою. Якби жінки були більш залучені в управління громадами, підхід був би іншим.
Читайте також: Наталія Гранчак: Від волонтерства до депутатства — заради змін у країні
У чому полягає різниця між чоловічим та жіночим підходами до управління?
Чоловіки часто зосереджуються на зовнішніх аспектах – будівлях, обладнанні, інфраструктурі. Вони менше уваги приділяють людям, процесам, тим речам, що створюють атмосферу. От, наприклад, медицина — це не тільки сучасний кабінет і техніка. Це ще й ставлення, увага, турбота. А в чоловічому світі завершеним проєктом вважається, коли будівля відкрита, стрічку перерізано. Але чи почалася там робота? Це може залишатися поза увагою, адже головний акцент зроблено на об’єкті, а не на його функціонуванні.
«Із моєю історією потрапити на окуповані території — це ризик, як мінімум, одразу стати «обмінним фондом»
Як працював депутатський корпус у перші дні вторгнення?
24 лютого, коли мала відбутися планова бюджетна сесія, Ірпінська міська рада екстрено зібралася о 7-й ранку. Ми проголосували лише одне питання: надати міському голові право переспрямовувати весь бюджет на оборону міста.
Потім ми зустрілися з представниками квартальних комітетів та ОСББ, щоб обговорити можливі дії у випадку нападу ворога. Тоді ніхто не розумів масштабів майбутніх боїв, не уявляв, наскільки трагічними будуть наслідки. На жаль, тоді ми ще не усвідомлювали всіх викликів. Ніхто не міг передбачити рівень жорстокості окупантів, із яким ми зіткнулися, коли в Бучі та Ірпені впритул розстрілювали цивільних, мам із дітьми, не дозволяючи ховати тіла. Це була свідома тактика російської армії для контролю окупованих міст.
Як ви працювали під час початку великої війни?
Я виїхала з міста — це рішення було заздалегідь погоджено з міським головою. Ще на початку лютого я розуміла, що Росія готується до великої війни. Через те, що мій чоловік загинув в Іловайську під час АТО, було б надто ризиковано залишатися. До того ж, ще в 2017 році під час візиту до Білорусі мене попередили, що я в чорному списку Кремля й порекомендували не відвідувати країну. З моєю історією потрапити на окуповані території — це ризик, як мінімум, одразу стати «обмінним фондом». Це я розуміла добре. До речі, в Ірпені в березні була організована евакуація — вона стосувалася і мешканців, і депутатів.
Ще 25 лютого я вивезла 6-річного сина й родину з міста. І потім повернулася сама. Була в Бучі на роботі зранку 3 березня, і лише випадково пощастило не опинитися там, коли зайшли російські війська. Ірпінь я покинула 4 березня. А в середині місяця, коли ситуація стала критичною, ми виїхали з Київщини за кордон. Мій син залишився на три місяці в Німеччині, а я повернулася вже 12 квітня.
Попри це, я весь цей час була на зв’язку, координуючи гуманітарну роботу для Ірпеня та Бучі. Ми організували склади для зберігання продуктів та медикаментів. Після деокупації саме з цих складів поїхали в регіон перші вантажі з гуманітарною допомогою.
«На початках я координувала більшість комунікацій із міжнародними місіями»
Які ключові напрямки роботи ви розвивали після повернення?
Після повернення ми розгорнули масштабну гуманітарну роботу в Бучі. Особисто я допомагала правоохоронцям і родинам із ідентифікацією загиблих. Налагодили співпрацю з міжнародними організаціями — Червоним Хрестом, ЮНІСЕФ, Cesvi, Угорською екуменічною службою, Global Comact та іншими.
Улітку 2022 року я зосередилася на міжнародних проєктах із відновлення міста та допомоги постраждалим. І саме тоді, з 1 червня 2022, була призначена на посаду заступниці міського голови Бучі. В коло моїх обов’язків входили економічні питання, міжнародна політика, цифровізація, медіа та взаємодія з громадським сектором. Я зосередила свою діяльність на розвитку партнерських відносин та залученні фінансування для відбудови міста.
Як ваш досвід допоміг у роботі з міжнародними організаціями?
Моє вільне володіння англійською було великою перевагою — спершу я координувала більшість комунікацій із міжнародними місіями. Попередній досвід роботи з родинами загиблих із 2014 року також став у пригоді. Ми швидко налагодили систему офіційної документації — листів, запитів, договорів. Створили міжнародний відділ для організації закордонних відряджень і подальшої роботи.
Налагодили побратимські відносини з 16 містами, з яких 13 — закордонні. Підписали меморандуми з USAID, Berlin Economics, Ukraine Focus та іншими партнерами. Це дозволило залучати ресурси для відновлення міста. Ми поставили собі за завдання перетворити міжнародну увагу до Бучі в реальні проєкти відбудови та розвитку.
Від місцевого самоврядування до громадської діяльності
Чому ви обрали шлях громадської діяльності?
Мій досвід у журналістиці та місцевому самоврядуванні дав мені унікальну експертизу. З одного боку, розумію механізми роботи міської ради зсередини, з іншого — знаю специфіку депутатської діяльності та громадського сектору. Залишивши посаду заступниці міського голови Бучі, я вирішила застосувати ці знання для створення впливових центрів змін на рівні громад. Наша мета — посилювати муніципалітети та готувати ефективних управлінців серед активних громадян.
Які проєкти ви зараз реалізовуєте?
Ми маємо дві громадські організації: «Сміливий Ірпінь», де я директорка, та «Інститут сталого розвитку громад» (ISDC) у Бучі, де я є засновницею й експерткою з розвитку громад. Обидві команди мають досвід співпраці з міжнародними донорами. Якщо перша працює лише в Ірпені, то друга поширює бучанський досвід на Бучу, Ірпінь, Гостомель, Бородянку, Славутич та Фастів.
Наприклад, у межах ГО «Сміливий Ірпінь» ми роздали понад п’ять тисяч продуктових наборів по регіону, працюємо з родинами загиблих і водночас здійснюємо громадський моніторинг відбудованого. А в ISDC проводимо регіональні форуми та експертні зустрічі, де обговорюємо, як відбудовувати громади краще, ніж було, і де брати на це ресурси.
Із якими викликами ви стикаєтеся у своїй роботі?
Один із найбільших викликів — брак кваліфікованих фахівців, готових працювати на місцевому рівні через нижчі зарплати порівняно з Києвом. Ми зосередилися на підготовці проєктних менеджерів. Надаємо консультації щодо грантових заявок, цифрових інструментів, психологічної допомоги. Часто доводиться балансувати між громадською діяльністю та особистим життям, але я переконана: якщо хочете змін у місті, потрібно інвестувати свій час у це.
Наш досвід роботи під час війни виявився цінним не лише для місцевих громад. Ми вважаємо, що його варто проаналізувати та масштабувати кращі практики, адже місцеві команди працюють ефективніше за зовнішні організації. Ми консультуємо не лише наші, а й інші муніципалітети, надаємо експертну підтримку донорам, розвиваємо партнерства.
Хоча увага до Київщини згасла, потреби залишаються. Наприклад, в Ірпені є зруйновані об’єкти, які можна перетворити на нові школи, громадські та бізнес-простори. Наша команда, розуміючи роботу і донорів, і муніципалітетів, дбає, щоб у регіоні зʼявилися проєкти, яких раніше тут не реалізовували.
«Якщо ви поставили мету —важливо її досягти, незалежно від обставин»
Які зміни необхідно внести в законодавство про місцеве самоврядування?
Мені складно сказати однозначно, адже війна ще триває і багато реформ залишилися незавершеними, особливо реформа муніципального управління. Прогресивні муніципалітети самостійно впроваджують зміни, вводячи проєктних менеджерів, фахівців із грантової роботи, міжнародні відділи тощо. Але загалом управління в багатьох громадах залишилося старим і не відповідає вимогам часу.
Необхідна глибша співпраця між урядом та рівнем громад. Важливо знайти шляхи, які зменшать розрив між ініціаторами реформ та муніципалітетами, що їх реалізують. Часто центральні ініціативи не мають належних інструментів для впровадження на місцях. Як наслідок, реформи гальмують або їх свідомо блокують, тож люди бачать негатив замість очікуваних позитивних змін. Треба завершити реформу децентралізації та постійно підвищувати якість управління в громадах.
Які навички, на вашу думку, необхідні жінкам для успішної участі в політиці?
На початку мені дуже допоміг досвід знайомих депутатів і депутаток. Я вчилася в них, спостерігаючи за успіхами та помилками. Як перемогти на виборах із мінімальним ресурсом. Як вести переговори, коли ти в меншості чи в опозиції. У депутатській діяльності треба спілкуватися. Що більше ти взаємодієш із різними людьми в місті, то більше можливостей досягти результату.
Ще одна порада — спілкуватися з опонентами. Політика, особливо місцева, — це постійний діалог. Що більше комунікуєш, то більше можливостей для досягнення бажаного і спільних рішень.
Третє — це послідовність і наполегливість. Якщо ви поставили мету — важливо її досягти, незалежно від обставин. Ми зосередилися на захисті зелених зон і, попри бойові дії, продовжуємо з цим працювати. Багато наших ідей уже реалізовано: ми відстояли парки, сквери, лісопарки, закріпили це рішеннями ради. Це не швидкий процес, але важливо не зупинятися на півдорозі, бо це мотивує і команду, і прихильників.
«Коло підтримки — це запорука стійкості та успішності»
Як даєте собі раду з тягарем публічності?
Публічність — це дуже складний аспект, особливо в політиці. Це не та публічність, яку мають артисти чи зірки, яких люди переважно завжди люблять. У політиці ти частіше стикаєшся з критикою, з вимогами й навіть із ненавистю — ще до того, як устигла щось сказати чи зробити.
Поруч зі мною завжди були й ті, хто казав: «Ти робиш не у класичний спосіб, але дивись, це працює!». Важливо мати коло людей, які підбадьорюють та підтримують, навіть коли сумніваєшся в собі.
Публічна діяльність може зачіпати не лише тебе особисто, але й твою родину. Тому важливо, щоб рідні усвідомлювали ці ризики. Я завжди кажу, що власне коло підтримки — це запорука стійкості та успішності. Це ті люди, з якими ти можеш бути відкритою, з якими можна обговорити все відверто і які завжди будуть на твоєму боці.
Яке ваше коло підтримки? У ньому лише жінки, чи чоловіки теж є?
Є чоловіки, але жінки все-таки переважають. Ми довго шукали спосіб пояснити на місцевому рівні, що таке гендерна рівність, бо прямого запиту в людей на це немає. Часом стикаємося з негативною реакцією, коли піднімаємо питання жіночого лідерства. У нашій фракції ми дотримуємося принципу 50 на 50, і він працює. Важливі як чоловічий погляд, так і жіночий. Важливо не створювати виключно жіночий простір, а залучати всіх активних і діяльних.
Зараз в офісі «Сміливий Ірпінь» здебільшого працюють жінки, бо чоловіки або мобілізовані, або на військових навчаннях. Проте ми активно запрошуємо долучатися тих, хто повернувся з фронту, щоб урахувати їхній досвід. Це допомагає бачити ширшу картину. І це дуже цінно.
Ольга Тарантіна