У гостях у програми «Жіночі обличчя лідерства з Оленою Єною» Ольга Стефанішина – віцепрем’єрка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України.
Ведуча програми – Олена Єна, директорка програми «Жінки-лідерки» Національного демократичного інституту.
У текстовому варіанті подаємо скорочену версію розмови.
Вітаю, пані Ольго! Дуже дякую за те, що знайшли в своєму графіку час поспілкуватися з нами. І одразу таке запитання – сьогодні в нас зйомка відбувається в суботу. Часто доводиться працювати на вихідних?
У суботу в мене гнучкий графік робочого дня. Я людина дуже системна і, маючи двоє дітей, не можу собі дозволити не мати хоч одного вихідного дня. Але намагаюся через тиждень мати робочі суботи, тому що накопичується багато питань.
Ви для багатьох є рольовою моделлю. А хто є такими рольовими моделями для вас?
Є кілька таких прикладів політиків або лідерів думок, які надихають мене, з якими я відчуваю певну близькість. Це Вінстон Черчілль і Маргарет Тетчер. Ми проходимо через дуже багато криз, випробувань, щодня політики мають ухвалювати дуже серйозні рішення, беручи на себе величезну відповідальність за долю країни. Крізь призму історії починаєш розуміти, якими навичками, знаннями та внутрішньою силою вони були наділені.
Також я дуже уважно стежу за діяльністю президентки Європейської комісії пані Урсули фон дер Ляєн. Ця людина є прикладом для натхнення. Тому що це приклад жінки, матері, політикині, яка попри те, що все життя балансувала між політичною кар’єрою і родиною, є президенткою найбільшого у світі уряду.
І я бачу, що вона дійсно сповідує принципи тієї єдності, яку ми бачимо в основі функціонування ЄС.
Я відчуваю жіночий почерк у багатьох рішеннях, які ухвалюються Європейським Союзом.
Мені надзвичайно приємно, що ви використовуєте фемінітиви. Ви самі представляєтеся як – віцепрем’єр чи віцепрем’єрка?
Віцепрем’єрка. Мені дуже подобається. Але це теж не зовсім граматично коректно. Бо за правилами українського правопису, я віцепрем’єр-міністерка.
Ви багато років займаєтеся європейською, євроатлантичною інтеграцією. З чого почався ваш особистий шлях на державну службу?
Почався з випадковості. Я одеситка, юристка за освітою. А всі одесити достатньо амбітні, енергійні люди, і я себе бачила не просто юристкою, а великою юристкою. Випадково потрапила на стажування в одну з державних структур. Це був 2007-й рік, підготовка до Бухарестського саміту, на якому ми мали отримувати перспективу членства в НАТО, були переговори щодо нової угоди. І мене надзвичайно надихнула команда. Це був Департамент адаптації законодавства. Я зрозуміла, що вау, у нас хтось системно працює над тим, щоб рухати країну в Європу. Мене надихнула тогочасна директорка цього департаменту. І фактично вона заангажувала мене рухатись із нею разом, разом із командою. Було усвідомлення того, що, отримавши такий шанс, я не можу нехтувати можливістю змінити щось у цій країні. Я тоді була дуже молода і вірила в долю, вважала, що, якщо доля мене привела випадково в це місце, я маю зробити максимум, щоб країна все ж таки рухалася правильно.
На ваш погляд, наскільки ми як суспільство, готові до ратифікації Стамбульської конвенції?
Суспільство висловлює різні думки щодо ратифікації конвенції. І я вдячна попередньому скликанню парламенту, і зокрема його активній жіночій частині, депутаткам, які проявили наполегливість і лідерство в тому, щоб схвалити імплементаційне законодавство до конвенції.
Читайте також: Тепер ти неконституційна: нові міфи про Стамбульську конвенцію
Фактично конвенція імплементується в Україні вже 2 роки. Жоден із механізмів по боротьбі з домашнім насильством, жодна з активностей поліції, інших правоохоронних органів, соціальних служб не наражалася на такий шквал критики, як питання ратифікації самої конвенції. Це означає, що механізми працюють ефективно, а уряд виконує свої зобов’язання.
Ми розробили закон про ратифікацію конвенції. Ми зобов’язані його направити на розгляд президента. Уряд проявив відкритість. Були проведені дискусії з усіма групами громадян, осіб, експертів, які мають абсолютно різні думки.
Ми розуміємо, що є певне напруження в суспільстві. Тому пропозиції щодо ратифікації містять певні застереження. Це теж ознака діалогу.
Але ключовим тут є усвідомлення того, що конвенція вже впроваджується і працює. Наприклад, вона передбачає ефективні механізми реагування, ефективні механізми захисту. Вони дійсно ефективні. Вони впроваджуються і мультиплікуються.
Україна офіційно приєдналася до «Партнерства Біарріц» за гендерну рівність. Що це означає для державної політики? Якими будуть перші кроки після приєднання?
Українцям важливо бути об’єднаними якоюсь ідеєю. Це щось більше, ніж просто політика. Це цінності. Це ідея, яка ототожнює нас із вільним світом. І рішення про приєднання України до цієї ініціативи означає, що нас розглядають як повноцінного партнера. Що нас визнали країною, яка може змінювати, може створювати змісти. У нас є ідея, є ціль.
Я несу відповідальність за те, щоб все це партнерство і натхнення перекласти в площину конкретних дій, конкретних заходів.
Читайте також: Партнерство Біарріц: спростування фейків, міфів та домислів
Кабмін затвердив план пріоритетних дій уряду, до якого вже включено завдання, напрацьовані міжнародною спільнотою і експертами. Це і стосовно розриву в заробітній платі. І стосовно реалізації законодавства щодо батьківської декретної відпустки. І стосовно безбар’єрного середовища. Великий блок, який стосується доступу до професії, до військових професій. Доступу до правосуддя. Ці всі питання є ціннісними. Вони ведуть нас до цієї цілі, до цього партнерства. Тому це важливе рішення, яке ще більше нас всіх об’єднало в цьому напрямку.
Я знаю, що одним із ваших найважливіших пріоритетів є мейнстрімінг гендерної політики в регіонах. Що в цьому напрямку робить офіс? Якими є ваші плани?
Регіональна політика є мейнстрімом по всіх напрямках моєї роботи. І це ознака прогресу. Я була достатньо скептична до того, як почала працювати з регіонами. Мені здавалось, що там дуже маленький відсоток обізнаності. Але це не так.
Багато роботи попереду. Багато що треба ще впровадити на рівні регіонів, але зараз я відчуваю, що вже є попит на впровадження регіональної політики в сфері гендерної рівності.
Насправді цей запит сформований в українському суспільстві. Тому що, як показують дослідження нашого інституту, 81% українців підтримує гендерну рівність, і для них це питання є дуже важливим. Але водночас ми всі знаємо, як важко комунікувати питання гендерної рівності.
Дійсно, питання комунікації дуже актуальне, тому я намагаюся залучити максимальне коло партнерства для того, щоб просувати ідеї, ініціативи і взагалі цінність і важливість утвердження рівності між чоловіками і жінками, незалежно від сфери і сектору. Я дуже вдячна міжнародним партнерам, дуже широкому колу експертів громадянського суспільства. Я відчуваю цю підтримку і партнерство. І тому розумію, що ці зусилля мають лише накопичуватись. Ми працюємо на стратегію комунікації у сфері гендерної рівності і вважаємо, що дуже багато має бути просвітницької роботи. У нас дуже різне суспільство. Є багато думок. Звичайно, не треба пояснювати експертам, які цим займаються, що таке питання рівності. Але є широке коло суспільства, яке має розуміти, що це важливо. І насамперед, я думаю, що цільовою аудиторією є жінки, які через стереотипи іноді просто не можуть вийти з зони знецінення.
Тому просвітницька і комунікаційна робота має концентруватись як на тому щоб роз’яснювати змісти, так і на тому, щоб підтримувати тих жінок, які є заручницями стереотипів і навіть, можливо, часом не усвідомлюють цього.
Хотілося б повернутися до сфери безпеки і оборони. Однією з основоположних цінностей НАТО є рівність жінок і чоловіків. Поясніть, як це пов’язано з гендерною політикою в Україні?
Є такий документ, який називається Резолюція безпеки ООН 1325. Це програма «Жінки, мир, безпека», у якій є кілька основоположних речей, зокрема визнання унікальної ролі жінки в миротворчому процесі, у врегулюванні конфліктів. Загалом це принципи, які сформовані на основі наукових досліджень, досвіду ООН участі у врегулюванні конфліктів.
Зокрема це й подолання стереотипів і гендерної нерівності у доступі до військової професії.
В Україні вже реалізовано перший план дій у рамках цієї резолюції. Зараз ведеться робота щодо напрацювання наступного плану. Мова йде про те, що жінки повинні мати доступ до військових професій, до навчання. І що має бути визнана, зрозуміла і напрацьована унікальна роль жінки у миротворенні. Це один із основоположних принципів інтеграції України в НАТО, і визнання України як демократичної, розвиненої країни.
Це можна порівняти з такими основоположними принципами, як верховенство права, права людини і питання гендерної рівності. Це ознака розвиненої країни.
Я знаю, що створюється Центр гендерних компетенцій. Ви могли б трішечки поділитися цією історією з нашими глядачами і слухачами?
Я дуже підтримую цю ініціативу. Треба сказати, що саме формулювання Центр гендерних компетенцій так чи інакше вже обговорювалося в різних урядах, але рушієм для того, щоб матеріалізувати цю ідею, стало отримання Україною статусу партнера розширених можливостей в рамках НАТО і розуміння того, що зараз ми маємо наповнити цей статус конкретним змістом.
Звичайно, спеціальні служби напрацьовують пропозиції щодо розширення військових співробітництв. Але ми зрозуміли, що Україна має унікальний досвід і проходить певний унікальний шлях, що дозволяє їй накопичити, оформити і впровадити ту експертизу, яку ми маємо в рамках боротьби проти російської агресії на сході України, накопичуючи досвід порушення прав людини в рамках анексії Криму. У нас є величезний досвід боротьби з гібридними загрозами.
Читайте також: Кому і навіщо потрібен Центр гендерних компетенцій у секторі безпеки й оборони?
Всі ці елементи мають значний гендерний компонент. Адже ми, трансформуючись, розбиваємо багато партіархальних стереотипів із часів Радянського Союзу. Це іноді дуже вузькі місця, непомітні. Традиції, які здаються непорушними.
Отже, ми плануємо ідентифікувати себе, як активного учасника програми розширених можливостей. Один із напрямків – створення Центру передового досвіду з питань гендерних компетенцій. Це центр, який буде сформований на основі стандартів НАТО.
Таких центрів є більше 20-ти на євроатлантичному просторі. І ми хочемо, щоб в Україні був такий центр.
Він буде накопичувати й аналізувати дані, нормативні акти, пропонувати рішення державним органам, правоохоронній системі, міжнародному співтовариству. Це дуже тривалий шлях, але я думаю, що це великий знак поваги тій активній частині суспільства, яка напрацювала і оформила великий масив аналітики, знань, які тепер мають бути застосовані.
Щоразу, коли відбувається поступ у просуванні гендерної політики в Україні, ми бачимо черговий стрибок протидії з боку антигендерних ініціатив. І от нещодавно в Верховній Раді був зареєстрований черговий законопроект. Здається, він спрямований на протидію пропаганді гомосексуалізму і трансгендеризму. На ваш погляд, як подібні речі можуть вплинути на євроінтеграційні процеси в Україні?
Ви правильно сказали, що це черговий законопроект. Наскільки я пам’ятаю, в останніх чотирьох скликаннях парламенту реєструвалися аналогічні документи. Тому що парламент є відображенням українського суспільства. Звичайно, народні обранці мають право реєструвати ці законопроекти, це їх ініціатива. Але треба сказати, що жоден із згаданих документів не був проголосований і не знайшов підтримки в парламенті.
Читайте також: Суд: Заклик до захисту «традиційних цінностей» є підбурюванням до дискримінації
В країнах Європи багато ухвалено законів і впроваджено практик з питань гендерної рівності. Кілька поколінь виросли у толерантному, відкритому середовищі.
А такі ініціативи свідчать про те, що ми себе не ототожнюємо з толерантним демократичним суспільством.
Я розумію, що за величезною кількістю важливих ініціатив стоїть важка, щоденна, багатогодинна робота. Скажіть, у чому ваша мотивація? У чому ваше натхнення?
Перше – усвідомлення того, що в цей момент часу, на цьому конкретному місці ти потрібна, ти володієш силою і розумінням того, як зробити правильно, як зробити успішно.
Друге – усвідомлення того, що ти дійсно не борешся з вітряками, і розумієш, що те, що ти робиш, – це правильно, це потрібно, і це рухається.
І третє – це відчуття відповідальності. Тому що, коли ти є політиком і займаєш відповідальну політичну посаду, за тобою стоїть команда людей, які, як і ти, в певний момент змінили своє життя, повірили в те, що ти робиш.
Повірили, що вони можуть бути корисні. Й іноді після 18-годинного робочого дня, коли я приїжджаю додому і розумію, що хочу спати, хочу у відпустку, бувають хвилинки демотивації, але я розумію, що я не маю на це права. Тому що те, що я роблю, – це більше, ніж я. Це цілий процес, команда і люди, які вірять.
Я відчуваю, що не можу дозволити собі слабкість, тому що це відчують велика кількість людей, які роблять те, що вони роблять кожного дня.
Крім родини, хто входить до кола вашої підтримки?
У моєму житті було багато ситуацій, коли я навіть не думала, що така кількість людей може мене підтримувати.
Тому від мене така порада: жодна жінка не має боятись говорити правду про те, що вона відчуває, просити про допомогу, залучати людей до цієї допомоги.
Ми іноді навіть не усвідомлюємо, як багато людей готові прийти на допомогу, підтримати. Які готові просто сказати добре слово або допомогти тим, чим вони можуть допомогти.
Завжди треба слухати тих, хто підтримує, а не тих, хто критикує. Бо тих, хто критикує, дуже багато, їх завжди вистачає.
Для жінки в сучасному світі це найбільша небезпека, бо наші суспільства звикли знецінювати роль жінки. Знецінювати жінку, як таку. Знецінювати все, що вона робить.
Ти маєш пройти етап знецінення і зміни сприйняття. І тому треба надихатися тими людьми, які підтримують, розуміють. І треба не боятися просити про цю підтримку.
Багато стереотипів і бар’єрів є у свідомості самих жінок. Особливо тих, які вагаються і не завжди швидко приймають рішення, наприклад, іти в політику або займатися активною громадською діяльністю. Яку б пораду ви дали жінкам, до чого їм готуватися? Як подолати невпевненість, яка інколи їх зупиняє?
Я б хотіла, щоб ми розуміли, з чого ця невпевненість формується. Якщо ми говоримо про регіональний рівень, ми стикаємося з тим, що немає великого бажання просувати жіноче лідерство. Відповідно, ті, хто жінку не підтримують, очікують, що будь-яка її ініціатива провалиться. Очікують, що жінка не буде успішною, що їй не вдасться… Це питання подолання стереотипів. І тому жінка, розуміючи, що вона може десь не зробити все на 100 або на 200%, розуміє, що її роль буде знецінена максимально. Тому багато жінок не наважуються…
Але неуспішним є лише той, хто нічого не робить.
Досвід усіх колег, успішних жінок, з якими я працюю, і взагалі людей, яким щось вдалося – виростити самотужки дітей або зробити щось по роботі, допомогти комусь іншому, – це люди, які встали, зробили, повірили і були активними.
Звичайно, якщо таку активність не проявляти, можливо, і зрушень великих не буде. Але запорука успішності – це активність і віра.
І розуміння, що етап знецінення – це не про тебе. Це про тих людей, які знецінюють тебе.
50%
