Феєричний маніфест секретаря Ради Нацбезпеки Олександра Турчинова, в якому змішались в одну живописну купу неомарксизм, захист традиційних цінностей, ґендер-флюїди, катастрофічне скорочення населення як загроза національній безпеці та фактичне заперечення конвенції Ради Європи проти насилля щодо жінок і домашнього насилля, за неповний тиждень не лише встиг створити яскравий шлейф мемів. Він продемонстрував, як далеко і досі є Україна від політично декларованих європейських цінностей.
Розмірковуючи про Маркса і появу марксизму в Європі 19 століття, Тоні Джадт і Тімоті Снайдер у щойно перекладеній українською мовою книзі «Роздуми про ХХ століття», говорять про появу етичної пустки на місці бога, позиції якого спочатку похитнув Дарвін і фактично нівелювали наступні покоління від середини 19 століття. «Народжені у тому середовищі ліберали, — каже Джадт, — визнавали, що їхній світ — це світ без віри, а тому світ без підґрунтя». Як можна діяти, коли немає на що спиратись, коли добро і зло більше не прописані чітко в одній обов’язковій для всіх книзі? І як можна домовитись між собою про нове підґрунтя, коли бог мертвий?
Західна, або радше не-православна Європа, дала собі раду зі смертю бога і пройшла різні стадії пошуків цього підґрунтя впродовж останніх 200 років, спочатку відділивши все своє різноманіття церков від держави, а тоді, ціною двох світових воєн, сформулювавши нове підґрунтя у форматі так званих «європейських цінностей». Звісно, вони не є ані абсолютними, ані незмінним, утім, мають своє міцне осердя — рівність усіх людей перед законом і демократичні свободи. Європарламент визначає європейські цінності як повагу до людської гідності та прав людини, свободу, демократію, рівність і верховенство права.
Східна Європа має свої особливі стосунки і з просвітництвом, і з раціоналізмом, і зі світовими війнами, і з європейськими цінностями. Упродовж 20 століття богоборництво було так міцно узурповано комуністичними режимами, що все, що було заборонено, давало підґрунтя для опору і отримувало особливий статус, включно і з релігією, і з церквою.
У добу незалежності Україна, подібно до своїх найближчих і східних, і західних сусідів, увійшла не з європейськими цінностями на уявному прапорі, а з неоліберальними реформами і тріумфальним поверненням церкви (конкретно в українському випадку — церков) у ролі морального авторитета. У часи найбільшої соціальної та політичної непевності церква виявилась чи не єдиним суспільним інститутом, здатним забезпечити не лише уявну стабільність, а й так пошукувані «моральні підґрунтя» — і у філософському, і у цілком прямому і дієвому сенсі, коли можна було успішно, хоч і недешево, отримувати відпущення гріхів, аби спокійно іти і грішити собі далі.
Утім, за гамбурзьким рахунком, до 2013 року Україні не доводилось стикатись із реальним європейським вибором і роль церков та проповідуваних ними «традиційних цінностей» тихо тліла собі на марґінесах суспільного життя, час від часу прориваючись у дивовижних формах на кшталт, приміром, Національної комісії захисту суспільної моралі.
Євромайдан, парадоксальним чином, приніс, водночас, і європейські цінності, і посилення морального авторитету церкви. Систему мало почати коротити одразу, але війна відтермінувала невідворотний момент вибору, коли треба було або зняти хрестик, або ж так чи так натягти на себе нижню білизну.
Станом на сьогодні соціологи говорять про цілковите переважання проєвропейських настроїв у суспільстві — від 49 до 58%, — і, водночас, про те, що серед чотирьох суспільних інститутів, які мають найбільшу довіру, є, поруч із волонтерством і армією, і церква. З чого можна зробити дещо сумний висновок про те, що європейські цінності лишаються для суспільства красивою абстракцією, яку не знати як перетворити на «моральне підґрунтя», тобто на мотивацію до конкретної дії. Це така собі віртуальна система координат, в яку дуже хочеться вірити, але поки вона запрацює, краще підстрахуватись звичними хабарями, домовленостями, і, водночас, хоч якось захистити дітей традиційними цінностями «як би чого не вийшло».
Звісно, церква — чи, знову-таки, церкви — не єдиний чинник консервативного загострення у суспільстві. Не єдиний, але ключовий, бо лише вона здатна ефективно заповнити порожнечу, утворену браком соціальної справедливості та безпеки, тобто фактичним провалом основних функцій держави.
Демарш Турчинова, відомого своєю приналежністю до доволі консервативної євангельської церкви християн-баптистів, проти страшного ґендеру як втілення всіх фантомних болів і дитячих страхів суспільства — це не лише термінологічна каша та політичний і ціннісний пінг-понг між президентом і головою РНБО. Це нехай дуже емоційна й маніпулятивна, але все ж політична артикуляція, а відтак і легітимація, не просто консервативного, а чітко антиєвропейського порядку денного на рівні чинної влади.
І, насправді, вже не важливо ані те, що причиною цього стала конвенція Ради Європи про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству, тобто документ, який Україна відповідно до своїх європейських амбіцій та зобов’язань мусить ратифікувати (ще від 2011 року). Ані те, що суть цієї конвенції є захист будь-якої людини від насильства вдома (лише минулого року поліція отримала понад 110 тисяч заяв від жертв домашнього насильства). І якщо цей захист суперечить будь-яким «традиційним цінностям», то напевно час якнайсильніше замислитись над тим, навіщо ці цінності потрібні. Ані те, що поняття «ґендеру» загрожує інституту сім’ї приблизно так само, як уявлюваний Турчиновим «неомарксизм» — так очікуваному томосу.
Важливим є те, що ця заява від одного з ключових політиків створила прецедент публічної підтримки низці консервативних, а, зокрема, і марґінальних угруповань (на кшталт того ж таки «Катехону», про російське коріння якого медіа писали вже давно). Ба більше, публічні напади на Урядову уповноважену з питань гендерної політики Катерину Левченко, радикальні заяви різноманітних правих об’єднань, позиція Ради церков (знову-таки, напередодні томосу, коли переважна більшість політичної та медіа спільноти дружно дмухають на водичку, рахуючи дні до 6 січня) — це доволі чіткий і масивний суспільний, політичний і медійний сигнал: європейські цінності на хліб не намастити, а свій рідний безпечний печерний консерватизм все ж ближчий до тіла.
Дуже просто вишукувати уявну руку Кремля у протестах “жовтих жилетів” або таврувати «рускім міром» власних російськомовних громадян. Але чомусь так непросто виявляється побачити доволі просту річ: кордони «руского міра» — тобто системи не просто консервативної, а засадничо авторитарної та антигуманної й антигуманістичної — пролягають не в межах мовних чи адміністративних кордонів чи експансивних стратегій. Ці кордони — ціннісні й пролягають вони впевнено вздовж кордонів цінностей демократичних, європейських, гуманістичних. Тих, в яких гідність, свобода і права кожної окремої людини завжди будуть важливішими за уявні чи уявлювані «традиційні цінності».
Катерина Ботанова, для 50%