Лідерка. Хто це? Яка вона? Мусить бути від природи наділена якостями, яких бракує іншим, не-лідеркам? Чи ці якості живуть у кожній із нас і пробуджуються в стресових ситуаціях? Чи кожна може вести за собою? Можна бути лідеркою лише в одній сфері, а в інших поступатися першістю? Чи лідерство — як печатка Господня, світиться на чолі й формує поведінку загалом?
Дуже багато запитань. І готових відповідей у мене немає. Зате маю історію, що вразила до глибини душі.
Пробула понад місяць у заблокованій окупантами лікарні
Є в Чернігові місце, про яке знають майже всі. «Халявин», «три ведмеді», «комплекс №2». Так кажуть про заміський корпус психіатричної лікарні. На початок повномасштабного вторгнення там лікувалося понад 300 пацієнтів.
Лікарня побудована біля дороги з Білорусі на Чернігів, у стратегічно важливому місці. Навколишні села практично відразу були окуповані, дорога заблокована, лікарня відрізана від міста.
25 лютого лікарка Світлана Александрова прийшла додому з чергування, подивилася на розбиті від вибухів вікна й зібрала теплі речі. Забила вікно дошкою, замкнула двері й… пішла на роботу. Де пробула понад місяць.
Читайте також: Олена Швидка: Наша невеличка громада пізнала всі жахи війни
Під її керівництвом персонал, що залишився, збирав і заспокоював пацієнтів. Разом вони ховалися спочатку в коридорах (правило «двох стін»), а потім — у підвалі.
Поруч трасою їздили танки. Ішли постійні обстріли. Лікарня залишилася без вікон, зазнала значних ушкоджень. Тому в підвалах уже не переховувалися. В них жили.
Так, підвали в лікарні великі. З безліччю приміщень, переходами й вентиляцією. Але це підвали. Сирість, холод. Понад 300 психічно хворих, дуже-дуже різних пацієнтів. Були з гострим психозом, реальність яких викривлена їхньою уявою й без війни, вибухів та озброєних людей поруч. Були з деменцією, старенькі, які погано усвідомлювали, що відбувалося, і жили в світі свого минулого. З відділення неврозів, де сподівалися «підлікувати нерви», і з відділення, де утримують неосудних злочинців. Агресивні до себе й оточуючих — і неймовірно боязкі, з нападами епілепсії, лежачі, які вже не могли себе самостійно обслуговувати.
В умовах нестачі дуже специфічних медикаментів, без яких хвороби загострюються. В умовах холоду й невідомості. Коли мало, дуже мало їжі й води. В антисанітарії. З обмеженою кількістю персоналу.
Як вона впоралася з усіма викликами?
Щодня пані Світлана одягала халат, колись білосніжний. І йшла домовлятися з окупантами. Щоб дозволили привезти з сусіднього села воду. Пропустили автівку з їжею й ліками. Переконувала, що багаття на території лікарні — не сигнальний вогонь для ЗСУ, бо треба ж на чомусь приготувати їжу й натопити зі снігу води. Вмовляла дати проїзд автобуса з персоналом, який міняв тих, хто вже виснажилися (і погодилися поїхати на роботу).
Потім поверталася в підвал і розподіляла ліки, корегувала лікування. Розмовляла. «Сортувала» пацієнтів, доручала посильні завдання «збереженим». Переживала численні обшуки рашистів, що шукали серед пацієнтів замаскованих воїнів. Розробляла з колегами стратегію виживання. Вибирала місце, де складали тих, хто не вижив.
Читайте також: Як жінкам конвертувати внесок у перемогу у своє політичне лідерство
Вона єдина була в лікарні з першого дня окупації й до того моменту, коли нарешті з’явився зв’язок із містом. Деякий час була єдиною лікаркою (нагадаю — пацієнтів понад 300).
Звідки в цієї жінки скільки сили? Як вона впоралася з усіма викликами? У якій школі можуть цього навчити?! Я знову не маю відповідей.
Але як же мене днями розгнівали слова одного з колег!
«Так а що їй було робити? З чоловіком розвелася, дитина далеко, хата побита. Куди їй було йти? Та й орден княгині Ольги їй президент вручив, вона вобщє в плюсах!»
Це назавжди буде для мене хрестоматійним прикладом знецінення. А пані Світлана — прикладом Лідерки.
Тетяна Фененко,
лікарка Чернігівської обласної психоневрологічної лікарні