У середині червня українська дипломатія отримала новий закон про дипслужбу.
Причин для його оновлення було чимало: цього вимагала ситуація, в якій перебуває країна; до того ж, цього потребував ухвалений раніше закон про державну службу.
І експерти, і дипломати, і президент називають його революційним та таким, що всерйоз реформує дипломатичну службу, наслідуючи досвід низки європейських країн.
Про це пише Ірина Тишко на Європейській правді.
Не секрет, що одним із пріоритетів європейської політики є гендерна політика. Та чи дає новий закон шанс жінкам на рівних із чоловіками представляти Україну на міжнародній арені?
У далекому 1919 році у Великій Британії ухвалили закон, який забороняв гендерну дискримінацію та створював рівні можливості для чоловіків та жінок на дипломатичній та консульській службі. Проте британський Foreign Office ще довго не поспішав робити ставку на жінок – тоді вважали, що жінки занадто відкриті для спокус і не будуть сприйматися серйозно іноземними урядами.
Гендерні здобутки України набагато скромніші: схожих норм, спрямованих на МЗС, у нас ніколи не було, але від 2005 року діє рамковий закон про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Два роки тому заборона дискримінації за ознакою статі увійшла і до нового закону про державну службу.
Між тим вітчизняні стереотипи про жінок у міжнародній сфері мало чим відрізняють від британських, хоча й мають свій радянський відтінок.
Про гуманність та гендерну рівність тоді не йшлося – кожен виконував своє спецзавдання.
Як стверджують досвідчені дипломати, у той час існувало неформальне правило: жінок у довгострокові закордонні відрядження намагалися не відправляти. А якщо на момент прийняття кадрового рішення жінка не була одруженою або ж була розлученою – це напевно блокувало призначення на посаду за кордоном.
Дипломатична система незалежної України дуже повільно позбувається старих правил. Так, перший президент Леонід Кравчук не призначив жодну жінку на посаду посла, а от Віктор Ющенко побив рекорд, призначивши їх аж п’ять.
Серед глав МЗС Україні жінок досі не було, та є позитивна тенденція у їх призначенні на інші посади – яка, щоправда, призупинилася останніми роками.
В українському дипвідомстві за роки незалежності було три жінки на посаді заступника міністра або рівнозначній – це Наталя Зарудна, Наталія Галібаренко, Олена Зеркаль. Вісім жінок стали послами та представниками України в міжнародних організаціях, сім – генконсулами.
Чотири жінки очолили генконсульства України у 2015 році – ці дипломатки за деякий час матимуть достатній досвід, щоби претендувати на посади послів.
Це Тетяна Іжевська (посол при Святому Престолі, на цій посаді ще з 2006 року!), Наталія Галібаренко (Велика Британія, 2015), Інна Огнівець (Португалія, 2015) та Любов Непоп (Угорщина, 2016).
Від весни 2016 року нових призначень жінок на посади керівників закордонних дипустанов не було – натомість було чимало призначень послів-чоловіків.
Торік у одному з інтерв’ю міністр закордонних справ Павло Клімкін заявив, що міністерство «намагається остаточно подолати рудименти радянської ментальності».
«Нині в дипломатичній службі ми намагаємося не тільки збільшити кількість жінок, але й змінити покоління, щоби працювали фахівці, які вчилися та починали працювати в незалежній Україні. Це люди з іншим менталітетом. З цим поколінням приходить більше жінок», – заявив Клімкін, наголосивши, що жінки на керівних посадах працюють так само ефективно, як і чоловіки.
Новий закон «Про державну службу», ухвалений в останні дні 2015 року, мав на меті реформувати всю структуру держапарату та позбавити її радянської спадщини і запровадив, серед іншого, відкриті конкурси на посади. На його основі був розроблений проект закону про дипслужбу. Цей документ, підготовлений МЗС та внесений у Раду президентом, пройшов непростий шлях – 145 поправок, вето президента, повторне схвалення…
Основні його нововведення стосуються структурних управлінських змін всередині дипслужби: зменшення кількості рангів, зміна категорій працівників дипломатичної сфери відповідно до закону про держслужбу, запровадження посади держсекретаря в МЗС, відкриті конкурси на всі посади, крім тих, які призначає президент, тощо.
Норми закону, що стосуються державного пенсійного страхування, передбачають, що тепер держава сплачуватиме страхові внески за непрацюючого чоловіка або дружину дипломата, що поїхав із нею або з ним у довготермінове відрядження за кордон (раніше ці страхові внески робив сам член подружжя). Також у законі вперше прописано, що держава сприяє працевлаштуванню «іншого з подружжя під час перебування за кордоном за місцем довготермінового відрядження».
Ця норма важлива – вона заохочує жінок активніше підніматися кар’єрними сходинками, коли чоловік-дипломат їде працювати за кордон.
Разом з тим, у законодавстві лишилася дискримінаційна норма.
Стаття 40 закону про дипслужбу каже, що робочий час посадових осіб дипломатичної служби визначається законом про держслужбу.
А вже в останньому, у статті 56, записано таке: «…забороняється залучати до роботи понад установлену тривалість робочого дня, а також у вихідні, святкові та неробочі дні, у нічний час вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років. Жінки, які мають дітей віком від 3 до 14 років або дитину з інвалідністю, можуть залучатися до надурочних робіт лише за їхньою згодою. Залучення осіб з інвалідністю до надурочних робіт можливе лише за їхньою згодою і за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям».
Але ж дипломатія – це робота 24 години на добу, що також передбачено законом… однак лише для чоловіків.
Адже “оновлений” закон встановлює відмінності між статями та не пояснює мету цього.
Тобто чоловіків, які мають дітей віком до трьох років, можна залучати «до роботи понад установлену тривалість робочого дня, а також у вихідні, святкові та неробочі дні, у нічний час».
Натомість жінок ставлять перед вибором між родиною та кар’єрою.
При цьому в законі серед вимог до осіб, що претендують на вступ на дипломатичну службу, є такий пункт: «відсутність обставин, що можуть перешкоджати виконанню посадових обов’язків під час роботи в системі органів дипломатичної служби».
Зважаючи на законодавчу заборону понаднормової роботи жінок, посадовець, що ухвалює кадрове рішення, цілком може сприйняти сімейні обставини дипломатки як такі, що перешкоджають її роботі.
Чи проводився гендерний аналіз закону, чи ні, але у публічному просторі таких зауважень немає, та й у висновках профільного комітету ВРУ та головного юридичного управління про це не згадується. Залишається сподіватися на гендерно збалансовану кадрову політику в МЗС, за яку відповідає конкурсна комісія, міністр та, звичайно, президент.
До слова, Україна має міжнародні зобов’язання щодо ведення гендерно збалансованої кадрової політики в системі державного управління. Минулого року Комітет ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок, який моніторить виконання Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, зауважив, що жінки в Україні, як і раніше, недостатньо представлені на рівні прийняття рішень у парламенті, в уряді і на дипломатичній службі через панування традиційних і патріархальних поглядів.
А ще до 2015 року Україна мала досягти показників, проголошених Декларацією тисячоліття ООН, серед яких – забезпечення співвідношення обох статей на рівні не менше 30 до 70 у представницьких органах влади та на вищих щаблях виконавчої влади – цього, очевидно, наразі немає.
Залучення більшої кількості жінок до прийняття рішень у міжнародній сфері та до представлення України у світі необхідне не лише для забезпечення рівності. Це є ознакою реальної реформи дипломатичної сфери.
Для початку МЗС могло б узяти приклад з Міністерства оборони.
Адже новою рисою реформи цього міністерства стала саме гендерна політика. Зокрема, у Міноборони поступово скасовують заборони на призначення жінок на бойові посади. У ЗСУ проходять військову службу і працюють понад 55 тисяч жінок, тобто близько 22% особового складу. Також у Міноборони готуються призначити радника/радницю міністра з гендерних питань.
Натомість у МЗС у 2015 році хоча й було зафіксовано співвідношення чоловіків і жінок в центральному апараті приблизно 70% на 30% від загальної кількості працівників, проте із 600 працівників лише 38 жінок обіймали керівні посади!
Дієвим способом залучити більше жінок до високих посад в українській дипломатії є квоти.
І хоча міністр Павло Клімкін є противником застосування квот для досягнення гендерної рівності в МЗС, в інших державах цей підхід успішно працює. Наприклад, в МЗС Австрії встановлено квоту 60/40. І якщо частка жінок (або чоловіків) падатиме нижче за 40%, то під час конкурсів – якщо претенденти мають однакову кваліфікацію – перевагу віддаватимуть представникові або представниці менш представленої статі.
Система квот діє також у північних європейських країнах. Завдяки цьому, приміром, у Фінляндії були періоди, коли понад 70% кандидаток, які подавалися на роботу у дипломатичній службі, ставали переможцями кадрових конкурсів.
І, зрештою, залишається сподіватися на гендерно збалансовану кадрову політику президента – адже саме від глави держави залежить, чи будуть призначати жінок на керівниці посади у дипломатичні установи України за кордоном.
Ірина Тишко, незалежна дослідниця гендерного питання в міжнародній політиці, учасниця громадської ради МФО «Рівні можливості»
Джерело – Європейська правда
