Координаторка Громадської ради з ґендерних питань при МФО «Рівні можливості», викладачка, ґендерна дослідниця Лариса Кобелянська про себе каже, що вона з «наполегливих дівчат».
Закінчивши школу в провінційному містечку, мала «зухвалість» вступати на філософський факультет Київського університету імені Тараса Шевченка, який на той час був жорстко ідеологічним. За її словами, сюди приймали або членів партії, або хлопців після армії. І просто дівчинці, яка гарно вчилася, дорога була закрита.
Однак Лариса вступила на заочне, і через два роки змогла перевестися на стаціонар.
«Для цього мені довелося іти працювати… на завод. Хоча філософський факультет дозволяв мати практику лаборанта, секретаря, але знову-таки не для дівчинки з провінції… Тож неоголошена ґендерна дилема існувала завжди», – коментує моя співрозмовниця.
Чи змінилася ситуація з того часу, чому депутати рвуть на собі сорочки у пошуку активних жінок і хто зурочив слово «ґендер» – у розмові з непересічною Ларисою Кобелянською.
«МЕНІ ПРОСТІШЕ ВАС ВИДАТИ ЗАМІЖ»
– Пані Ларисо, ви давно просуваєте питання ґендерної рівності, не були осторонь, коли розроблявся Закон України «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків», однією з перших висловили своє обурення, коли минулого року Верховна Рада провалила ратифікацію Стамбульської конвенції із запобігання насильству стосовно жінок… Що спонукало вас захищати права жінок?
– Коли я була дуже молоденькою комсомолкою, думала, що ніколи не займатимуся «жіночими» питаннями.
Сьогодні у феміністичній літературі активно підтримується ідея, що в радянський період було створено багато можливостей для жінок. Фактично Радянський Союз став однією з першою країн, яка дала жінкам право і можливість брати участь у виборах. Ще у 1918 році. У той час, як у Європі, навіть у тих країнах, з яких ми нині беремо приклад, як то скандинавські, жінки отримали це право тільки після Другої Світової війни.
Та, відверто кажучи, в Радянському Союзі «жіночі» питання були маргіналізовані. Усі жіночі організації, з одного боку, були такими собі прорадянськими, з ура-громадянською активністю й ура-патріотизмом. З іншого боку – існували як «женсовєт», який допомагав вирішувати суто побутові проблеми, наприклад, вимагати від керівництва заводу відкрити дитячий садочок.
І, безперечно, були жіночі організації як ще одна форма об’єднання людей заради ідеологічної «обробки». Тож долучатися до них у мене не було жодного бажання…
До захисту прав жінок я прийшла після 30 років, будучи сформованою особистістю, і вже багато речей розуміла через певний життєвий досвід.
Тоді знаковою для мене стала зустріч з Мартою Богачевською-Хом’як, яка пророчо сказала:
«Ларисо, ти якраз у тому віці, коли приходять до жіночого руху. Молоденькі дівчата ще не готові. Вони не відчувають ці теми своїми. Що їх там може цікавити? Навчаються вони краще хлопців, в університети легше вступають. Правда, коли заміж виходять…
Тоді в них починається другий рівень життя: будучи такою ж розумницею, активною, відмінницею, мають усе це ув’язати зі своїми синами-дочками, чоловіком, родиною… За усім цим не завжди вдається утримати той рівень досягнутих успіхів, не завжди є час так само вдосконалюватись, активно просуватися в кар’єрі, взагалі бути суспільно зацікавленою…».
І справді. В Україні дівчата досить успішні в освіті, після університету багато з них ідуть в аспірантуру, більш-менш закінчують, захищають кандидатську… Але вже на рівні докторів наук, дослідників, професури жінок залишається все менше і менше. І це не тому, що вони раптом потупішали.
Це зв’язано з тими сімейними обов’язками, які перекладаються на них відповідно до так званого суспільного ґендерного договору. А також тим соціальним вибором, який робить суспільство на користь необхідності підтримувати чоловіка у його кар‘єрних просуваннях. Навіть якщо жінки обрали відкладене материнство, чи пізніше виходили заміж, або ж узагалі від цього відмовлялися…
Після закінчення університету мене запросили в деканат, де я познайомилися із завідувачем кафедри Дніпропетровського гірничого інституту. Він запропонував мені посаду, сказавши, що «я йому підхожу».
Для мене це запрошення було символічним: Дніпропетровськ – місто, де вчилися мої батьки, де народилась я. Радо погодилася. Через деякий час я запитала в завідуючого кафедри, чому він вирішив взяти саме мене. У цей інститут просилося кілька хлопців. Мені здавалося, що «логічніше» в гірничий інститут запрошувати їх, а не дівчину.
І завідувач мені відповів, що в нього була »дуже серйозна мотивація»:
«По-перше, мені треба вас десь поселити. У нас є гуртожитки готельного типу, і на нашій кафедрі працює дівчина, до якої я можу вас підселити. А хлопця куди?
По-друге, вас як молодого спеціаліста я маю поставити на чергу на отримання житла… А мені простіше вас видати заміж. Це ж гірничий інститут. Тут навколо одні парубки! І нехай отримання житла стане проблемою іншого завкафедри…».
…Дівчата й жінки мого покоління приходили до проблем захисту прав жінок схожими шляхами.
Моя громадська діяльність розпочалася через дослідницьку роботу, активізм 90-х років, знайомство з непересічними особистостями, зокрема, Тамарою Мельник, Марією Драч. У 1992 році я долучилася до «Жіночої громади». У 1995 році брала участь у IV Всесвітній конференції зі становища жінок у Пекіні, яка на мене справила великий вплив.
Загалом початок 90-х років був періодом громадянського піднесення й активізму. І всі теми, які вже давно звучали в країнах розвинутої демократії, для нас як для держави, яка тільки здобула незалежність, були новими.
Так, розбудова молодої української держави зобов’язувала виявити проблеми, важливі для суспільного розвитку, виявити потреби жінок як великого джерела потенційної енергії й довести, що недовикористання цього потенціалу гальмує країну.
Було непросто – показувати переваги суспільства рівних можливостей і переконувати в тому, що Україна не гірша і могла би все це робити на рівні інших європейських країн.
З’ясувалося, що ці процеси важко рухати навіть з тими, хто досить освічений, хто має доступ до прийняття рішень. Оскільки, будучи відкритими до нової інформації, вони все ж залишаються дуже традиційними. Той же Віктор Ющенко, який був у пошуку різних модернових шляхів для розвитку країни, має все ж таки патріархальні погляди щодо ролі жінки і її місця в родині. Петро Порошенко недалеко пішов…
Звісно, сьогодні ми бачимо збільшення жінок у Кабінеті Міністрів, Верховній Раді, що є історичним рекордом у пострадянський період. І все одно це краплина в морі. Тому що країна, яка стартувала в напрямку розвитку демократії і мала величезну міжнародну підтримку, могла б сповна використовувати надбання, потенціал своїх громадянок. Однак ні…
«КВОТИ ДЛЯ ЖІНОК? «МИ І ЦЕ ПЕРЕЖИВЕМО»
– Як Україна виглядає на ґендерній картині світу?
– За індексом ґендерної рівності, який щорічно формує Європейська економічна комісія ООН, Україна не є переконливо успішною. Ми стало перебуваємо на рівні шостого-сьомого десятку. І були б ще нижче, але нас «рятує» досить високий рівень освіти жінок. Якщо ж оцінювати це місце за політичним представництвом – ми далеко позаду.
Я вже говорила про патріархальність українського політикуму. І це впливає не тільки на приватне життя людини. Направду, хто кому варить борщ, подає каву чи пере сорочки – особиста справа кожного. І навряд чи це має хвилювати суспільство.
Але те, як репрезентується та чи інша стать, як суспільство оцінює їхній внесок та потенційні можливості, як вербалізує це у ЗМІ, в політичному і публічному просторі, свідчить про загальну культуру соціуму і про реальне ставлення до жінки і чоловіка.
Так, квоти нам потрібні. Цей шлях пройшло багато країн. Квоти – не приниження для жінок, а вимушена дія, якщо кількість жінок і чоловіків у тому ж таки парламенті вражаюче відрізняється. Та ми можемо скільки завгодно пропонувати квотний принцип для складання партійних списків, але чи вплине це на рівень політичної культури ставлення до жінок-політикинь?
Якщо чоловіки-депутати дозволяють собі коментувати: «Нащо ці дівки в парламенті нам потрібні». Відчуваєте акценти? Зверхнє «ці дівки», «потрібні», «нам»… Такий рівень мислення політика є показником, що в суспільстві не все гаразд.
Я вже не кажу про таких персон, як Ківа, чи ті висловлювання, що дозволяють собі Олег Ляшко або Антон Геращенко. І тут не про персональну образу йдеться. До них я ставлюся як до лідерів політичних сил у парламенті. І коли політичні сили виголошують публічні месиджі, що містять зневагу до жінки, то пересічний громадянин розцінює їх як певні оціночні, навіть нормативні речі. І ось тоді ми потрапляємо в складну ситуацію.
Щодо формального представництва у Верховній Раді – жінок дуже мало, всього 12%. Уже зараз європейський рівень – більше 40%, світовий – понад 25 %. Навіть в ісламському Афганістані жінок у парламенті 28%, на відміну від світської, високоосвіченої, європейської України…
Закон «Про політичні партії в Україні» пропонував партіям залучати не менше 30% жінок, і цієї норми в минулому році дотрималася тільки одна «Самопоміч». Однак перешкодою в просуванні цієї норми стала відсутність санкцій. Жодну партію не знімали з реєстрації, не позбавляли мандатів за те, що за списком у них було менше жінок…
Я не називатиму прізвище того політичного діяча, який на квотну правку в законі зауважив: «Боже, і ми за це проголосували?». Але як дізнався, що санкцій немає, з полегшенням зітхнув: «Усе буде добре. Ми і це переживемо».
Тобто за такою публічною, я би сказала театралізованою, навіть комерціалізованою манерою ставлення до жінок, наприклад, під восьме березня, суспільство отримує ще більше сигналів – зневажати можна.
Фактичний же вплив жінок сильний тоді, коли це об’єднана громадська активність жіночих організацій, жінок, які позиціонують політичні сили всередині партії. Прикладів таких чимало. Так, соціал-демократи в Швеції свого часу домоглися не 3, 13, чи 25%, а половини представлення у парламенті. За великим рахунком, суспільство не має обходити, кого з жінок чи чоловіків повинно бути більше або менше в політиці. Не менше половини, і крапка.
Тож мені гірко чути від політиків, які на повному серйозі кажуть: »А де нам взяти жінок, активних жінок?». При чому вони стражденно зітхають, зводять очі до неба, рвуть на собі сорочки… Божечки, і готові вони, але де ж цих жінок знайти?
Чомусь на моє питання «А де ви берете чоловіків?» їх просто заціплює. На їхню думку, це настільки очевидно, що вони навіть не відчувають іронії в моїх словах.
На жаль, це про подвійні стандарти. В українській політиці до жінки висувають вимоги – вона має бути і активна, і перспективна, і вірна партійній ідеології, і приймати тільки правильні рішення. А ще мати підтримку на окрузі, працювати з виборцями, точно бути фахівчинею, брати участь у якомусь комітеті, бажано в трьох-п’яти, а ще краще у всіх одразу… Така собі супервумен на всі випадки життя. Я жодного разу не чула про вимоги до чоловіка-кандидата. Жодного разу!
«ПРОВАЛ РАТИФІКАЦІЇ СТАМБУЛЬСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ – НАШ ВЕЛИКИЙ СОРОМ»
– Уже не перший рік ми очікуємо на ратифікацію Стамбульської конвенції – і все дарма…
– Залишитися толерантною в лексиці й у ставленні до депутатів, які загальмували процес, вкрай важко. Для України це ганебно і соромно. Особливо через те, що були витрачені величезні міжнародні кошти на підтримку конвенції. Більше двох років у нас працював проект Ради Європи, на це виділялися ресурси представництв ООН, Фонду народонаселення ООН, Шведського агентства з питань міжнародної співпраці та розвитку SIDA, інших донорів… А це кошти урядів інших країн.
Уряди віддають гроші своїх платників податків нам, українським платникам податків, для того, щоб ми робили зміни в своїй країні. Щоб загальний клімат у Європі й у світі ставав більш безпечним, більш комфортним, більш дружнім. Щоб ми говорили однією мовою, сповідували єдині цінності, а не те, що видається за цінності.
І тому наш провал – величезний сором. Для мене це був такий дзвінок, як можна об коліно зламати систему громадянського суспільства і нівелювати кількарічну роботу професіоналів… Та мить істини, коли треба було в той день чи на ранок робити висновки. А висновків жодних!
Чи щось змінилося в Мінсоцполітики, яке зобов’язане було підготувати процес ратифікації? Чи понесли урядовці відповідальність? Ніхто! Ні Кабмін, ні Мінсоцполітики, ні МЗС, ні ті ж депутати Верховної Ради, які з піною біля рота на всі камери розповідають, як ганебно, коли відбувається щось проти прав жінок, а тим більше здійснюється щодо них насильство. Але саме вони є тими, хто і провалив ратифікацію. І всі зусилля Міжфракційного об’єднання «Рівні можливості» були марними. До речі, це теж символічний акт неповаги чоловіків-депутатів до жінок-депутаток.
І через що? Через незрозумілі їм терміни в документі, як то «ґендер», «сексуальна орієнтація», «ґендерна ідентичність», які вони назвали «аморальними»… У наше століття інтернету, просвітництва й долання невігластва, це виглядає як полювання на відьом десь у 14-15 столітті у якійсь Богом забутій середньовічній країні.
Сумно, що всі ці процеси відбуваються під неприкритим впливом церкви, а точніше – православної церкви Московського патріархату. Що ще більш огидно. Так само, як і втручання Ради церков у державні процеси…
– Ґендер – коротке, ємне слово. Але яку хвилю емоцій викликає, і не тільки на рівні політики…
– Для мене це залишається загадкою. Пригадую, як цей термін входив у наш політичний обіг. Знадобилося вісім років, щоб український парламент прийняв у 2005 році закон »Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Не без активного впливу покійних нині Геннадія Удовенка, Михайла Ковалка. До слова, пан Ковалко очолював Комітет паливно-енергетичного комплексу, здавалося, яке йому діло до ґендерних питань? Але це той випадок, коли активність його дружини пані Таїсії, яка підтримувала жіночі організації й була налаштована рухати законодавчі зміни, надихала і чоловіка.
Питання термінів постало ще тоді. Ви будете здивовані, але в законі можна використовувати лише ті слова, які є в офіційному обігу в законодавчій базі. Тим більш цікаво, коли і як з’явилися там вперше слова «конституція», «демократія» або «дискримінація»?
Тож коли за закон про рівні можливості проголосували, і він потрапив на підпис до Олександра Мороза, його редакторська група телефонувала мені по десятій вечора і розгублено запитувала: «Ми не можемо знайти «це» слово». А ви його і не знайдете. Та «ґендер» – не перший термін, який вводиться в наше законодавство… Слава Богу, не всі були тоді радоцерковні – і термін «зайшов».
Це було 12 років тому. Нині світ вже навіть не замислюється над цим поняттям. А в нас раптом знайшли до чого причепитися!
Але ж фахівці розуміють, що за цим ніби чіплянням за слова ховається потужний ідеологічний наступ на демократичні цінності, який починається з наступу на права жінок. І маскується це під «збереження» традиційних цінностей і недоторканість української родини.
Адже заперечувати ідеологію рівності було б нерозумно для політика, який передбачає залишитися в політиці. Заперечувати права жінок – так само недалекоглядно. Хоча доводилося чути, мовляв, давайте обмежимо доступ жінок до освіти, бо вони вступають в університет, а потім народжують дітей… залишають науку, тим самим займають чиєсь місце.
Настільки сильна політика православного талібану в головах деяких політиків!
Хоча це не притаманно ані українській історії, ані українській традиції, ні вибору країни, яка пройшла кілька Майданів, країни, яка досягла визнання в Європі як така, що чинить опір найбільшій імперії сучасного світу…
«МОЛОДЬ РОБИТЬ ВИБІР НА КОРИСТЬ РІВНОСТІ»
– Пані Ларисо, потрібні неабиякі ресурси, аби протистояти невігластву…
– У житті кожна людина робить свій вибір. Громадянська активність не є обов’язковою умовою для кожного та кожної. Це досить складно.
Особисто для мене це величезна відповідальність. І я усвідомлюю, що багато речей, які зробила в своєму житті, можливо, сталися раніше, ніж суспільство було готове прийняти. Або пізніше, і їх мали б зробити ще до мене.
Та задля розвитку суспільства завжди знайдеться хтось, хто візьме на себе більше відповідальності, візьме ризики за непопулярність, ризик, що щось не вдасться. Але саме це і рухає світ.
Для мене величезна наснага, що в моєму житті була можливість рухати певні процеси на захист прав жінок. Що були ті люди, з якими я могла це робити. Що були ті, у кого я могла вчитися і хто давав мені поради. І ті, кого я могла навчати.
Мені приємно, що сьогодні відбуваються зміни в суспільстві, до яких я вже не причетна, але цього б не сталося, якби не та діяльність, у якій я брала участь.
Більше того, нові покоління – і жінок, і чоловіків – приймають ці зміни як норму, як стандарт, як невід’ємну частину свого життя.
Інколи досить просто якісь ідеї пропонувати суспільству, і досить складно самим їх втілювати і намагатися жити за цими принципами. І для мене це теж є величезним викликом.
Так, працюючи в ПРООН й започатковуючи ідею ґендерної рівності, було самим досить складно сформувати штат працівників з 50% чоловіків і 50% жінок. Відверто, дівчата були набагато конкурентніші, але я зумисно вишукувала хлопців. Це з мого боку той приклад «позитивної» дискримінації, який я застосовувала до чоловіків. Також, коли ми започатковували проект свідомого батьківства, я всіх хлопців, у кого народжувалися діти, відправляла у відпустку із догляду за дітьми.
Звісно, засмучує, що керівництво нашої країни перебуває в руках людей, які формально розуміють потужний потенціал рівності жінок і чоловіків, та не докладають зусиль для того, щоб його підсилювати.
Але мене втішає вибір, який робить сучасна молодь. Вибір очевидний – не зважаючи на те, що декларує держава, молодь обирає рівність жінок і чоловіків.
Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини
Фото Валерія Мезенцева, Центр інформації про права людини
Оригінал публікації: Центр інформації про права людини
