Головна Статті Слава Стецько: Незалежна Україна від Сяну по Кавказ

Слава Стецько: Незалежна Україна від Сяну по Кавказ

1
2,585

14 травня минає 100 років від дня народження голови проводу Організації українських націоналістів (бандерівське крило) Ярослави Стецько. Вона очолювала ОУН(б) у період 1991–2001 років. Вона мріяла про незалежну Україну і при першій нагоді, в 1991 році, повернулась на батьківщину. Похована на Байковому кладовищі в Києві. Через карантин заходи зі вшанування пам’яті Слави Стецько відкладені, пише Радіо Свобода.

Елегантно вбрана у вишиванку або ж у темний костюм, з акуратною зачіскою, струнка, вольова, інтелігентна – такою Ярослава Стецько запам’яталась львів’янам і багатьом українцям.

Вона не оминала жодної важливої події і виступала перед людьми. Подекуди мала 4-5 виступів у день, не зважала ані на переїзди, ані на погоду.

«У роботі, у русі все моє життя, і зупинятися неможливо», – говорила Слава Стецько. У 71 рік вона переїхала з Німеччини до України. «Вживу» її першими побачили і почули львів’яни 30 червня 1991 року на площі Ринок, у день вшанування 50-річчя «Акту проголошення відновлення незалежності України».

«Це була видима частина приїзду Слави Стецько. Вона виступала на віче, в оперному театрі. Фактично тоді ОУН готувалася до VIII Збору (Надзвичайний великий збір ОУН(б) в еміграції – ред.) і це перший раз після ІІІ Збору під час Другої світової війни, в якому могли взяти участь делегати з України. Треба було вирішити технічні питання. Адже для того, щоб люди потрапили туди, мало бути клопотання від родичів чи громадських організацій із Заходу, щоб їх випустили з СРСР. Формально мали їхати Зенко Красівський, Ярослав Лесів і Петро Дужий. Лесіва не випустили б, тому запрошення надійшли для Красівського, Дужого і Богдана Когута. Поїхав Дужий і Когут. Красівського радянський режим не пропустив через кордон. На цих зборах Славу Стецьку обрали головою проводу ОУН. Головним гаслом її внутрішньої виборчої кампанії було те, що голова проводу повинна приїхати в Україну», – розповідає Ярослав Сватко, головний редактор офіційної газети ОУН (б) «Шлях перемоги» (1992–1996 роки).

Відтак соратниця провідника ОУН Степана Бандери, дружина ідеолога ОУН Ярослава Стецька і новообрана лідерка оунівців приїхала в Україну на постійне проживання. Повернулась на батьківщину жінка з європейською освітою – закінчила правничий факультет Мюнхенського університету, магістр політичних наук, зі знанням англійської, німецької, французької, польської, іспанської, італійської, словацької, білоруської, хорватської мов, вихована у системі юнацтва ОУН, сформована провідниками ОУН, яка боролась в еміграції за незалежність України і розвал СРСР. Із 1992 року в Україні почалося самостійне політичне життя Слави Стецько.

Початок 90-років в Україні був часом хаосу, складним, як в економічному, побутовому плані, так і політичному. У Львові вирувало життя – мітинги, відродження українських товариств, зміцнювалося становище УГКЦ, яка вийшла з підпілля у 1989 році. З іншого боку, комуністи і люди з КДБ намагались активно втертись у довіру до політичних в’язнів, які вийшли на волю, до українських націоналістів, які приїжджали з Заходу, старались прошмигнути у націоналістичні середовища, які формувались.

«Вона була амбітна людина, не як сучасні політики, мала здорові амбіції. Не зважаючи на вік, була феноменально працьовита. Була надто довірлива, вірила українцям. Вкладала працю і гроші у майбутнє України, розуміла, що її плодами, як і Бандери, і Стецька будуть користати наступні покоління. КДБ бачив її слабкі сторони і давав вказівки, як це використати, щоб її дискредитувати. Тобто, методи російської пропаганди не змінились», – каже історик Микола Посівнич.

«Усе її життя було підпорядковане одній місії – здобути незалежну Українську державу від Сяну по Кавказ. Сприйняття її повернення у 1991 році в Україну було аксіомою. Так мала зробити більшість членів ОУН, які перебували за кордоном, – зазначає історик. – Але кожен мав родину, роботу, влаштоване життя і повертатись в український хаос наважився далеко не кожен. Слава Стецько опинилась тут і прийшла на підготовлений ґрунт, де діяло багато членів ОУН, а це Зеновій Красівський, провідник ОУН, Петро Дужий, Дарія Гусяк, ті, які пройшли радянські табори, мали досить чітку систему. А також зародження НРУ, Спілки незалежної української молоді, тобто націоналістичні організації, які спирались на бандерівську організацію ОУН, ідеологію».

Ганна обрала ім’я Слава

На вимушеній еміграції Слава Стецько опинилась у 1944 році. Тоді їй було 24 роки і називалась вона Ганна Музика, яка була родом із села Романівці, нині Теребовлянський район (Тернопільщина).

Дівчина, яка закінчила Теребовлянську українську гімназію, навчалась у Львівській політехніці. Вже з 1938 року вона була членкинею ОУН. У 1943 році Ганна Музика була арештована німцями у Львові. У 1944 році друзі допомогли звільнити її з тюрми на Лонцького і, за вказівкою Проводу ОУН, вона виїхала за кордон.

У цьому ж році Ганна вперше зустрілась із Ярославом Стецьком і, як писала, це було кохання з першого погляду. Ганна допомогла у звільненні пораненого Ярослава Стецька зі шпиталю у Чехії, який контролювали комуністи. Їй вдалось відвезти його в американську зону. Власне, Ярослав Стецько назвав її Славою. Це ім’я вона собі й взяла. У 1946 році Ярослав і Слава одружилися і почалось їхнє спільне життя, яке тривало 40 років, до дня смерті Ярослава Стецька від важкої хвороби. Подружжя часто змінювало місце проживання за кордоном із метою конспірації, ховаючись від радянських шпигунів.

Ярослава і Ярослав Стецьки на конференції Антибільшовицького блоку народів (АБН), Тайвань 1955 рік
Ярослава Стецько (Ганна Музика) (1920–2003) зі своїм чоловіком Ярославом Стецьком (1912–1986)

«Слава Стецько була чесною і лояльною бандерівкою. Вона більшу частину життя прожила в еміграції біля великих людей. Жила поруч із Бандерою, іншими, розуміла ціну того, що зробив її чоловік для створення ОУН, ту невидиму частину, духовний стрижень організації. Ми це бачимо по документах. Бандерівці мали свою концепцію розвалу СРСР. Слава Стецько працювала над цим від початку, і її чоловік зробив дуже багато. Я б сказав, що більше, аніж Бандера, який власне і доручив йому цю справу», – говорить Ярослав Сватко.

Слава Стецько з 1968 року очолювала сектор зовнішньої політики Проводу ОУН, належала до Антибільшовицького блоку народів (АБН), а також була засновницею Червоного хреста Української повстанської армії, співзасновницею Європейської ради за свободу, редагувала журнали. Коли у 1959 році був убитий провідник Степан Бандера, ОУН очолив Степан Ленкавський, а з 1968 року – Ярослав Стецько, дружина була його правою рукою у всьому.

Націоналізм розуміла як патріотизм

Націоналізм, як зазначала сама Слава Стецько, вона розуміла як патріотизм. «Націоналізм – це любов і прив’язаність народу до Вітчизни» – ці слова також належать Ярославі Стецько.

В Україні на базі ОУН у 1992 році вона створила Конгрес українських націоналістів (КУН). Цю партію очолила. На такий крок ОУН(б) пішла, щоб легалізувати власне становище в незалежній Україні, вести активну партійну діяльність, зайняти свою нішу і потрапити в парламент.

«ОУН вдалась до тактики створення багатьох фасадних організацій, через які можна було розбудовувати суспільне, українське, державне життя. Слава Стецько розуміла, що тоді Україна твориться, фактично, за духом СРСР, як і за змістом, щоб змінити державу, треба було створювати багато громадських середовищ, які б могли творити суспільні ініціативи, наповнювати їх українським змістом і суттю. Тому створення Ліги українських жінок, товариств імені Ващенка, молодіжних організацій, відновлення старих, які існували у міжвоєнний період – усе це робила Слава Стецько. КУН – це був її проєкт, щоб зайти у політичне життя, щоб створити структуру і втілювати ідеї», – наголошує Микола Посівнич.

КУН у 1994 році отримав кілька мандатів у парламенті, але Ярослава Стецько не потрапила у Верховну Раду, оскільки не була повноправною громадянкою України. Паспорт громадянки УРСР їй вручили у Львові у 1991 році, коли вона повернулась на батьківщину, але це був символічний жест.

Слава Стецько, живучи за кордоном, не прийняла жодне іноземне громадянство. Вона говорила, що отримає громадянство від незалежної України, так і сталося після кількох років проживання на батьківщині. І вже у 1997 році Слава Стецько обрана депутатом ІІ скликання, у 1998-му стала депутатом ІІІ скликання і зачитала присягу від усього депутатського корпусу, відкривши перше засідання новообраної Верховної Ради, як найстарша депутатка. Тоді комуністи влаштували демарш, покинувши зал, оскільки не поділяли ідеології Ярослави Стецько та й продемонстрували відсутність політичної культури.

«Славі Стецько була притаманна політична культура, чого не було в тодішніх політиків. Вона бачила багато речей в Україні у світлі відмінностей – прийнятного на Заході до того, що було прийнятно в Радянському Союзі. Слава Стецько мала справу з великою кількістю різного роду інформаційних провокаторів. З ними теж треба було боротися і вона не велась на ці речі, але бачила їх. Її політична культура дозволяла бачити, де є політична провокація, а де маніпульовані КДБ люди, а де, так би мовити, просто нерозуміння ситуації чи якогось питання. У цьому плані вона відрізнялася від українських політиків. З нею працювати було доволі просто. Вона мала досвід редакторської роботи. Слава Стецько розуміла політичну ціну багатьох речей», – каже Ярослав Сватко.

Ярославу Стецько критикували за життя

Ярослава Стецько під час церемонії відкриття першої сесії Верховної Ради України четвертого скликання. Як найстарший парламентарій, вона зачитала присягу депутата й оголосила першу сесію парламенту відкритою. Київ, 14 травня 2002 року

До сьогодні є різні оцінки політичної діяльності Ярослави Стецько в Україні і створеного нею КУНу. Чимало образ досі тримають ті, кому не вдалось зробити політичної кар’єри, з огляду на позицію чи то КУНу, чи особисто Слави Стецько, або ж, кому не вдалося впливати на цього політика. Як і кожна людина, вона робила помилки і потім за них розплачувалася, кажуть ті, хто знав її. КУН, як і багато інших націоналістичних партій, не став впливовою і успішною політичною силою. Та й націоналістичні сили так і не змогли об’єднатись в Україні, на що є різні причини.

Тому для Ярослави Стецько важливо було працювати на перспективу України, при цьому вона розуміла, з ким має справу в реальному житті.

«Вона була фанаткою молодих. А водночас довірливою людиною. Розуміла, що старших людей не перевиховаєш і не переконаєш. Тому робила ставку на молодь. Багато Славу Стецько зрадили ті люди, яким довіряла, бо думала, що такі ж ідеалісти, як вона. На жаль, багато людей перейшли в матеріалізм і вона не могла це зрозуміти, що в Україні не діє ідеалізм, а матеріалістична точка зору домінує, чому сприяв радянський режим. Однак її вклад дуже неоціненний і через одне-два покоління зрозуміємо, що вона робила для України», – наголошує історик Микола Посівнич.

12 березня 2003 року в Мюнхенській лікарні, де Ярослава Стецько перебувала на лікуванні у зв’язку з серцевою хворобою, вона відійшла у вічний світ. Її поховали на Байковому кладовищі в Києві.

За життя Ярослава Стецько отримала дві відзнаки: звання «Почесна громадянка Львова» у 1993 році і орден княгині Ольги ІІІ ступеня у 2000 році.

Галина Телещук, Радіо Свобода

Більше публікацій
Більше публікацій 50%
Більше публікацій Статті