Ірина Виртосу, журналістка Центру інформації про права людини, координаторка Журналістської мережі з прав людини,
для Українська Правда.Життя
…Моя вагітна подруга, очікуючи на другу дитину, замріяно думала про рожеві пелюшки для своєї донечки.
– У тебе ж залишився одяг від сина…
– Так то ж хлопчик.
– А дитині яка різниця? Одяг – це ж “більше” для мами, бо як же на неї подивляться, якщо вона вдягне сина в рожеву пелюшку… – іронізую я.
Пригадую, як до другого класу школи я із старшим братом, сусідськими хлопчиками та дівчатками гралася у “війнушки”. Ми брали якусь палку, ховалися за рогом будинку й кричали “піф-паф”. Було байдуже, чи ти “дівча”, чи “хлопча” – усі приблизно однакового “опецькуватого” віку: важливо було не потрапити під “перехресний вогонь”.
Незважаючи на те, що я довго бавилася з ляльками у дочки-матері й старанно вчилася, найбільше двійок отримувала… за поведінку. Не те, щоб я була зірвиголова, але частенько сперечалася з вчительками.
За що неодноразово чула фразу: “Ти ж дівчинка, як ти могла… Нехай той Петро (Василь, Іван – ім’я постійно змінювалися), але ж ти…”.
До слова, і мого брата навчали, що дівчаток не можна бити. А тим більше – молодшу сестричку. А чому, якщо сестричка – страшенна “ябеда” і псує йому кров через свою безкарність – йому ніхто не міг пояснити, окрім як “аргументом” “Будь мужиком!”.
…У 10-му класі мене не хотіли приймати до школи водіїв. Зазвичай був розподіл за принципом: дівчата навчаються на кухарів (хоча “кухарок” звучало б більш правильно), або швачок, а хлопці – водити машину. Довелося довго переконувати, і зрештою – взяли. У нашій групі навчалося з п’ять дівчат, решта – хлопці. Коли ж я складала іспит з водіння, мій інструктор цілком серйозно запитав: “Нащо тобі все це? Тебе ж все одно возитимуть…”.
Інститут журналістики, де я навчалася, ми жартома називали “Інститутом шляхетних дівчат”, оскільки саме ми складали абсолютну більшість у виші. Цікаво, що пізніше, проходячи практику в різних редакціях, керівні посади зазвичай обіймали чоловіки. Виняток становили хіба… редакторки видавництв, де, якщо відверто, платили копійки.
Вивчаючи питання вступу в аспірантуру, в одній приватній бесіді одного київського університету мені чітко дали зрозуміти: “Професор не любить брати дівчат… Вони виходять заміж, народжують дітей і кидають навчання. У нас уже був такий випадок, ми не хочемо ризикувати”. І додали: “Але документи ти можеш подавати…”.
Наслідки такого гендерного виховання з боку батьків, школи, сусідів, вулиці, вишу, доводиться в дорослому житті “розгрібати” не один раз. Найбільш образливі слова, які мені поки (?!) довелося чути у моїй професійній діяльності, сказав чоловік-монтажер на одному радіо: “Яка з тебе журналістка? Тобі тільки каструлі мити…”.
На щастя, тоді ці слова викликали лише “здорову злість” і бажання довести неправдивість цих тверджень, аніж покинути професію, але пекло ще довго.
Як не прикро, тепер гендерні стереотипи продовжує моя сестра, яка виховує свою маленьку донечку, у стилі: “Це для хлопчиків, тобі це не цікаво…”, – і забирає маля від переносної кузні, де коваль демонструє, як зі шматка металу можна зробити гарні речі.
Як на мене, не варто “зациклюватися” над тим, якою має бути і чим займатися “справжня” леді або “справжній” джентльмен. Адже чим частіше ми слідуватимемо гендерним стереотипам і не прислухатимемося до побажань дитини-особистості, тим складніше у дорослому житті буде реалізуватися як жінці, так і чоловікові. І це доводять різні дослідження.
Зокрема, нещодавно я натрапила на цікаве дослідження у сфері вищої освіти Центру дослідження суспільства (ЦДС), проведеного у травні-червні 2013 р. Опитування відбувалося у 56 вищих навчальних закладах III-IV рівнів акредитації. Попри неповноту даних, “гендерна” картина в деяких аспектах вимальовується красномовна. Наведу кілька цифр, досліджених авторкою ЦДС Іриною Когут.
Так, всього в українській середній та вищій школі як викладач/викладачка працює близько 80 % саме жінок. Кожна десята працююча жінка зайнята у сфері освіти, тоді як відсоток чоловіків-викладачів і вчителів від усіх працівників цієї статі – всього 2,8%. Ця ситуація поступово вирівнюється у вищій освіті, де серед викладачів ВНЗ ІІІ-IV ступенів жінки складають 52,4%.
Утім, серед викладачів, що мають ступінь бакалавра, жінки складають 76%, магістра – 69%, жінок-кандидаток наук 43%, а докторок – всього 33%. Схожа картина і зі здобуттям вченого звання – серед викладачів без вченого звання жінок суттєво більше – 59%.
При цьому таке розділення позначається на доходах викладачів/викладачок. Так, згідно із дослідженням, доходи суттєво відрізняються за гендерною ознакою: вищий за 4500 грн дохід отримують 23,9% чоловіків і всього 12% жінок, в той час як менше 3000 отримує майже половина викладачок і 41,3% викладачів. Дохід 3000-4500 грн отримує приблизно однакова кількість чоловіків та жінок – 34,8% та 38,16% відповідно.
При чому чоловіки працюють не більше, аніж жінки. Середня кількість годин у жінок навіть трохи більша – 17,4 годин, тоді як у чоловіків – 16,5.
Є також розділення і за “жіночими” та “чоловічими” напрямками. Понад 60% жінок у вищій школі залучені у так званих “жіночих” напрямках – гуманітарні та соціальні науки, мистецтво, медицина, педагогіка. Серед викладачів природничих наук жінок вже менше – 45%, як і серед ІТ – 43%, а серед викладачів технічних наук, які після гуманітаріїв є найчисельнішою групою, жінок тільки 13%.
Зазвичай таке гендерне розділення випливає від гендерного “виховання”, коли змалечку формується стереотип, що вчителька, стюардеса – це жінки, а інженери, директори – це чоловіки. Відповідно, важко потрапити чоловікам у “жіночі” напрямки, а жінках – у “чоловічу” сферу.
“Освіта мала би бути ключовим чинником у будь-якій політиці, спрямованій на виправлення цієї ситуації і досягнення гендерної рівності, але натомість вона ефективно відтворює нерівності і сама є полем для їх існування…”, – робить висновок Ірина Когут.
Але ж від освіти – далі у професійне життя… із возом “гендерних стереотипів”?
Якесь замкнене коло. Яке у свою чергу породжує нерівність щодо оплати жіночої праці, нерівних можливостей працевлаштування, сексизм, дискримінацію…
Чи справді цього хочуть татусі-матусі своїм дітям, виховуючи їх так старанно гендерно?
Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини
За матеріалами http://life.pravda.com.ua/