«В українських дослідженнях жіночої історії сформувалися чотири основні наративи: про берегиню, про велику жінку, про національний фемінізм та про жіночу самопожертву», – так сказала історикиня Оксана Кісь під час дискусії «Жіночий рух в Україні як чинник розбудови громадянського суспільства».
Подаємо найцікавіші фрагменти дискусії, у якій взяли участь Оксана Кісь, Наталія Карбовська, Марта Богачевська-Хом’як.
Оксана Кісь, президентка Української асоціації дослідників жіночої історії (УАДЖІ), кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України, співзасновниця Української асоціації усної історії. Авторка книг «Жінка в традиційній українській культурі (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.», «Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти»
Про дослідження з жіночої історії
В українських дослідженнях жіночої історії сформувалися чотири основні наративи: про берегиню, про велику жінку, про національний фемінізм та про жіночу самопожертву (самопосвяту).
Наратив про берегиню ґрунтується на міфологемі матріархальності української культури. І хоча публікації, що спираються на цей наратив, вирізняються академічною слабкістю, вони мали дуже виразний політичний потенціал. Ці ідеї підхопили традиційно орієнтовані жіночі організації та певні політичні еліти.
Наратив про велику жінку прослідковується у публікаціях біографічного характеру, життєписах про видатних жінок, що зробили значний внесок в українську політику, історію, культуру. Головна риса цього напрямку досліджень про жіноче минуле – уславлення жіночих досягнень, які пропонувалися у якості моделі для наслідування. В першу чергу досліджували життя жінок, які зробили значний внесок у творення української нації та становлення державності. Публікації про мешканок України інших національностей чи українок, які зробили свої внески у царинах, не пов’язаних з політикою, виходили значно рідше. Цей наратив зазнав критики з боку західних дослідниць, оскільки він презентує лише унікальні випадки: досвід жінок – представниць політичних еліт або жінок, які досягли визначних успіхів у чоловічих сферах. Така історія не віддзеркалює жіночого досвіду ширшого загалу жіноцтва. Проте саме цей наратив став комерційно найбільш успішним: багато видавництв публікували різноманітні збірники про видатних українок.
В наративі про національний фемінізм історія жіночого руху інструменталізується для обґрунтування пріоритетності національних інтересів над будь-якими іншими: груповими, особистими, зокрема гендерними. Ілюструється, що за часів, коли українці не мали державності, жіночі організації мали своїм пріоритетом емансипацію нації, а вже потім боролися за емансипацію жінки. Це стосується праць, у яких висвітлено роль жіночих організацій у піднесення української свідомості та утвердженні національної ідеї, розвитку української мови та культури. Проблемні аспекти співвідношення феміністичного і національного у діяльності таких організацій, як правило, не окреслено.
Дуже цікавий і свіжий тренд – це наратив про жіночу самопожертву (самопосвяту). Він звертається до звичайних жінок: учасниць національно визвольних змагань, простих українок, які в той чи інший спосіб долучилися до підпілля, були ув’язнені, постраждали. Визначною рисою цього напрямку є позиціонування жінок як мучениць за певну ідею. При цьому автори залишають поза увагою дієздатність таких жінок: їхні ідеї, рішення, дії та ініціативи. Дуже часто такі публікації орієнтовані слугувати патріотичному вихованню, ілюстрацією героїзму та жертовності, а не пізнанню жіночої долі і жіночої історії.
Цікаво, що усі перераховані напрямки студій про жіноче минуле сформовані у межах українського національного наративу. Значною мірою жіноча історія є інструменталізованою на потреби легітимації певних політичних, національно державних проектів. Втиснути увесь жіночий досвід у межі національного контексту неможливо. Зараз є дослідниці, які вивчають досвід різних груп жінок, відштовхуючись від розуміння, що жінки є дуже різними. У кожній із нас перетинаються різні ідентичності: гендерні, національні тощо. Усі вони конструюють різний досвід та життєві траєкторії. Важливо розуміти що відмінності між жінками можуть бути більшими, ніж відмінності між чоловіками і жінками.
Для мене як для дослідниці значно цікавішими є історії жінок, які представляють ширшу суспільність, жінок, з якими ми всі можемо себе ототожнити. Це дозволяє нам сприймати їхній досвід як свій досвід, і таким чином сприймати жіночу історію як свою, а не як «забронзовілу» історію.
Розуміючи жіночу історію, ми можемо руйнувати шаблони і дивитися на себе за межами стереотипних рамок. Вивчаючи своє минуле, довідуємося, наскільки сильними були і є українські жінки. Завдяки цьому можемо бути більш упевненими у своїх амбіціях, зокрема щодо політичної участі. Вивчення досвіду наших праматерів дозволяє перейняти від них ефективні стратегії подолання тих надзвичайних обставин, у яких вони жили. Одна із таких стратегій – це солідарність, вона спрацьовувала завжди і всюди».
Наталія Карбовська, директорка зі стратегічного розвитку Українського жіночого фонду, директорка Проекту USAID «Економічні можливості постраждалим від конфлікту»
Про характер сучасного жіночого руху в Україні
«Часто чути, що український жіночий рух недостатньо сильний, жіночі організації неактивно співпрацюють одна з одною, а діалог між поколіннями є слабким. Ми вирішили, що варто поцікавитися про це в організацій та активісток, які вважають себе членками цього руху.
З червня по вересень 2017 року ми опитали 215 осіб з 77 організацій та 38 активісток з різних регіонів України про те, як вони оцінюють характер сучасного жіночого руху в Україні. Аби дізнатися погляди молоді та порівняти їх з думками старшого покоління додатково було опитано 24 молоді активістки у віці від 16 до 23 років.
Ми запитали, на якому етапі розвитку знаходиться український жіночий рух. 49% опитаних вважають, що рух знаходиться на етапі становлення, 35% – зміцнення. Всього 7% вважають, що рух є зрілим, натомість 10% переконані, що він стагнує. Ми також дослідили регіональний розподіл відповідей: про становлення руху говорять у кожному регіоні. Є різниця у думках на рахунок того, що рух перебуває на етапі зміцнення: на сході 41% респондентів поділяє цю думку, коли на півночі та у центрі всього 15%. Найбільший відсоток респонденток, які вважають, що рух перебуває у стагнації, з півдня та центру – таких 23%.
Методика оцінки сильних і слабких сторін, викликів і пріоритетів сучасного жіночого руху в Україні заснована на семи індикаторах ефективності руху. Ними є: потужна основа у вигляді місцевих організацій (місцевий активізм), лідерство (лідери та лідерки всередині руху), співпраця, спільні політичні цілі і задачі, використання різноманітних стратегій, інфраструктура підтримки всередині руху, безпека для захисниць і захисників прав людини. Опитуючи респондентів щодо сильних і слабких сторін, ми виявили: багато учасниць вважають, що у русі є багато лідерок та лідерів (79% опитаних вважають лідерство сильною стороною руху, – авт.). Серед пріоритетних напрямків розвитку руху дані по регіонах також більш-менш співпадають. Є окремі відмінності щодо оцінки індикатора «використання різноманітних стратегій»: активістки із західного регіону вважають цей напрямок зовсім непріоритетним, коли на думку учасниць опитування з півночі та сходу – це є пріоритетом для подальшого жіночого руху. Також є розбіжності у оцінці регіонами пріоритетності безпеки для захисниць/-ків.
Далі ми подивилися на погляди різних поколінь: молодь вважає безпеку для захисниць/-ків більшим пріоритетом, ніж активістки старше 35 років, але загалом наші думки збігаються. Ми багато говоримо про відмінності між поколіннями, проте суха мова статистики та цифр показує, що ми думаємо дуже подібно.
Запитавши в організацій, які сфери є найбільш пріоритетними для роботи над ними протягом декількох наступних років, отримали наступні результати. На думку більшості опитаних ними є співпраця та інфраструктура підтримки. 71% респондентів вважають, що український рух не співпрацює з іншими рухами та не отримує від них підтримки. Крім цього, 60% опитаних вважають, що організації-членки руху не беруть активної участі у ключових заходах інших рухів. Тобто дослідження показало, що потрібно думати про співпрацю як всередині руху, так і кооперацію з іншими рухами.
Крім цього, майже 60% опитаних зазначили, що організації не мають можливості збиратися разом для обміну досвідом. Половина респондентів вважають, що у рамках руху немає організацій (коаліцій), які б ефективно координували взаємодію та обмін інформацією між його членами. На думку більшості створення ефективних механізмів прийняття рішень всередині руху також є викликом.
Отримавши результати, ми обговорили їх всередині руху. Зібравшись, вирішили: залучення до руху молоді, солідарність і ситуативні коаліції є важливими стратегіями нашого розвитку. Також необхідно створювати бази даних жіночих, феміністичних організацій, оскільки організації недостатньо обізнані одна про одну, навіть у межах одного регіону».
Більш детально ознайомитися з описом та результатами дослідження жіночого руху в Україні можливо за посиланням – Результати оцінки жіночого руху України.
Марта Богачевська-Хом’як, історикиня, громадська діячка. Професорка історії Східної Європи. Авторка монографії «Білим по білому: жінки в громадському житті України. 1884-1939»
Про особистий досвід дослідження жіночої історії
«Коли я писала монографію «Білим по білому: жінки в громадському житті України. 1884-1939» я намагалася писати історію України, яка також описувала активність жінок. На жаль, її ніхто не сприйняв як книжку про історію України. В Україні мою роботу сприйняли як історію жіночих рухів, в Америці та Європі – як феміністичну, жіночу історію.
Пишучи цю книгу, я не отримала доступу до архівів в Україні, не мала можливості співпрацювати з українськими науковцями. Тому писала її абсолютно самостійно. Моя книга у значній мірі побудована на моїй біографії. Я задоволена з того, що до деякої міри доклалася до популяризації тем, які ми зараз обговорюємо.
Говорячи про історичну роль жінки у політиці та державотворенні, варто зазначити, що історія України, як і роль особистостей в цій історії, – доволі невивчені. Загалом, не можна визначати свого буття історією, будувати свого теперішнього дня на тому, що було колись. Історія, на відміну від філософії чи релігії, не має абсолютних вартостей. З неї ми вчимося та робимо висновки. Її потрібно вивчати кожному поколінню, і для кожного покоління вона є інакша.
Запитання про українських активісток, які впливали на українську політику, – є несамостійним та складним. За радянських часів не було такої інституції як Україна. В еміграційній спільноті була Мілена Рудницька (журналістка, письменниця, громадсько-політична діячка – авт.), досить активними були жінки у складі ОУН. Дуже часто жіночі організації перетворювалися у допоміжні щодо створенні політики (напр., такі, що займаються забезпеченням певної діяльності, допомогою воякам тощо). У 19 столітті жінки намагалися потрапити у політику. Але в Україні, аби потрапити у політику, потрібно було перш за все потрапити у політику як українці, а вже потім як жінки. Тому перший крок був – затвердити українство, а потім вже виступати від імені жіноцтва. Першим кроком необхідно було сказати: «Я українка», а вже потім: «Я – жінка».
Жіночий рух, як і будь-який інший рух, не може бути одностайним, виключно з’єднаним. Усі ми є частинами чогось іншого і ніхто з нас не є ексклюзивно такий чи інший. Нам потрібно більше толерантності і вміння співпрацювати одне з одним».
Марія Матяшова, для 50%
