24 лютого мені зателефонувала депутатка з Боснії і Герцеговини Свєтлана Замбоні — жінка, яка пережила війну в Югославії. Спочатку запитала, як ми. Вислухала. А потім дуже спокійно сказала: «Ваше головне завдання у цій війні — вижити і врятувати країну. Але найважче вас чекає після перемоги». Упродовж усіх цих страшних днів війни ці слова не йдуть мені з голови.
На початку листопада я мала можливість відвідати Боснію і Герцеговину. Це був візит із командою Української жіночої демократичної мережі, щоб познайомити нас, депутаток і активісток, із практиками відбудови. І це для мене дуже важлива поїздка. Під час зустрічей із високопосадовцями ми вивчали їхній досвід. Бо навчатися на чужих помилках завжди краще, ніж робити свої.
За підсумками низки зустрічей я зробила для себе кілька важливих висновків, якими хочу поділитися.
Про мирну угоду
На одній із офіційних зустрічей, коли ми вчергове почули від представниці дуже впливової міжнародної організації щось про мирну угоду України з Росією, я не стрималась. І запитала: «Яку мирну угоду і хто підписав із Гітлером у 1945 році? Я знаю про угоду 1938 року, коли світ намагався з ним домовитися. І всі знаємо, що у 1939 році розпочалася Друга світова».
Мені здається, що будь-які мирні угоди в цьому випадку неможливі. Це просто замороження конфлікту. І вибачте, але те, що я почула і побачила у Боснії і Герцеговині, теж про це свідчить. Підписана мирна угода свого часу просто заморозила конфлікт і розділила країну. Залишилося відчуття, що Україну теж намагалися змусити піти по шляху Боснії і Герцеговини — так звана «боснізація» України через намагання узаконити «незалежність» анкесованих Росією територій.
Такі країни як Росія розуміють виключно мову сили. І я пишаюся тим, що український народ – сильний, і ми не допустили й не допустимо найголовнішої помилки, яку зробили у Боснії й Героцеговині.
Про єдність
Дуже важливою є єдність людей. Досвід Боснії й Герцеговини говорить про те, якою слабкою, корупційною і безперспективною для своїх громадян може стати країна, якщо її поділили між собою різні клани (ще й не без корупційного впливу Росії). Зараз український народ неймовірно об’єднаний. І ми мусимо пам’ятати про досвід Боснії і Герцеговини, щоб після перемоги не піддатися можливим маніпуляціям, які будуть спрямовані на розділення суспільства. Наша сила — в єдності. І це не просто гасло. Це те, що маємо запам’ятати з гіркого досвіду цієї прекрасної балканської країни.
Про народну дипломатію
Усі дні нашого короткою перебування у країні були дуже насиченими і емоційними. Було багато сліз. Бо неможливо спокійно розповідати, що росіяни роблять в Україні. Я зрозуміла ще раз, наскільки важливо «говорити зі світом». Щохвилини. Бо те, що для нас є очевидним, не для всіх є таким за межами України. І одна справа, коли говорять наші високопосадовці чи дипломати, а зовсім інша – коли такі люди, як ми.
Жінки, які приїхали зі мною, були дуже різні. Вони з окупованих, деокупованих та із прифронтових територій. А деякі змушені були залишити дітей за кордоном у чужих людей, а самі повернулися, щоб допомагати своїй країні. І коли ми розповідали, що кожна з нас бачила на власні очі, що відчувала і як переживала, — то плакали всі — і ми, і наші колеги, з якими ми мали зустрічі. І така народна дипломатія має дуже велике значення.
Про дітей воєнного часу
Окремо хочу сказати про дітей. Цю тему ми часто обговорювали, бо кожна з нас у першу чергу є мамою, і ми, як і мільйони українських батьків, переживаємо, що ж буде з усіма маленькими українцями та українками після війни. Бо всі діти зараз, на жаль, переживають досвід воєнних дій. Незалежно від місця перебування.
Із моменту початку війни у Боснії та Герцеговині минуло 30 років. Відтоді ціле покоління дітей, які мали воєнне дитинство. Попри те, чи це були діти, які ховалися від куль у сховищах окупованого Сараєва, чи діти, яких батьки встигли евакуювати за кордон. Усі вони мають досвід війни. Про це ми довго говорили з Ясмінко Галіловічем, який сам народився під час війни, а зараз очолює Музей Воєнного дитинства у Сараєві і збирає історії дітей. Коли я читала ці історії, то плакала. Бо ви навіть уявити собі не можете, наскільки вони є схожими з тим, що переживають зараз українські діти.
Читайте також: Ганна Давиденко: Жінки в тилу відіграють важливу роль
Але пропри все ми повинні пам’ятати, що війна завершиться і діти виростуть. Тож нехай історія мерки Сараєва Бенджаміни Карич надихне українських батьків. Бенджаміні 30 років. Вона народилася в рік, коли почалася війна у Боснії та Герцеговині. Перші чотири роки життя вона провела в окупації під обстрілами, ховаючись у підвалах. Після цього дівчинка якийсь час заїкалася. Але маючи цей досвід, вона стала сильною. Захистила докторську дисертацію, стала науковицею, а на виборах цього року перемогла і очолила місто Сараєво. Харизматична, позитивна, щира. Для мене Бенджаміна не лише є прикладом жіночого лідерства у політиці, а й хорошою ілюстрацією того, як страшний життєвий досвід можна перетворити у свої сильні сторони.
Ганна Давиденко
