«Мене запрошували виступити на форумах про ведення жіночого бізнесу під час війни. У мене була місія — мотивувати, дати інструменти власницям дитячих центрів і садочків, щоб відновлювати роботу в нинішніх умовах. Майже кожна з нас почала «з нуля». Та сила полягає в підтримці одна одної», — говорить депутатка Черкаської міської ради, засновниця приватних дитячих освітніх закладів, фундаторка Громадської організації «Об‘єднання багатодітних родин «Крила» Валерія Шинкарьова.
Крім того, вона — регіональна координаторка міжнародного проєкту «Хібукі-терапія», що передбачає роботу зі спричиненими війною психологічними травмами у дітей.
Із перших днів повномасштабного вторгнення Росії в Україну Валерія взялася робити те, що вміє найкраще, — організовувала облаштування укриттів у своєму окрузі та дитячих куточків у них.
Згодом, коли стало зрозуміло, що на часі робота з дітьми з ПТСР, знайшла і опанувала методику, завдяки якій допомагає сотням дітей пережити нинішні події. Також Валерія налагодила постачання гуманітарної допомоги з інших держав в Україну.
Про те, як вдається балансувати між різними соціальними ролями, Валерія Шинкарьова розповідає в інтерв’ю для платформи «Жінки — це 50% успіху України».
Облаштування укриттів та сховищ
На початку повномасштабного вторгнення всі обирали свою місію задля наближення перемоги та служіння своїй країні. Яку обрали ви?
24 лютого 2022 року я прокинулася від звуків вибухів у Києві. Дуже швидко зібралася і виїхала додому. Для мене в той момент головним питанням була безпека моїх дітей. Ми обговорили разом із родиною, що однозначно залишаємося в Україні.
Далі були онлайн фракційні збори і офлайн сесія Черкаської міської ради. Буквально за кілька днів з’явилося розуміння, як потрібно діяти. Як депутатка, я почала збирати активних мешканців і спільно розшукувати укриття і сховища у своєму окрузі — у районі залізничного вокзалу Черкас. Майже всі об’єкти були «законсервовані». Тож нам доводилося зривати замки, розчищати металеві конструкції, щоб можна було дістатися до входу. Почали мінімальне облаштування.
Читайте також: Анна Горська: Активна жінка — це норма для сучасного світу
Я звернулася по допомогу до одного підприємства, яке надало електрочайники та обігрівачі для укриттів. До речі, не лише мого округу. Приватні підприємці, які виготовляють меблі, зробили лавки для укриттів і надали матраци для дітей хоча б на перший час. Колеги по фракції завозили питну воду, одноразовий посуд. Для прибирання укриттів місцевих мешканців збирали через оголошення, які старші школярі розміщували на вулицях. Тож громадою брали участь у прибиранні та облаштуванні сховищ.
Працюю над тим, щоб дитячі куточки були не тільки в укриттях, а і в шелтерах для ВПО
Черкаські молоді активісти фурами підвозили дерев’яні піддони. В кожному зі сховищ була відповідальна особа, яка моніторила потреби. Я розуміла, що все одразу неможливо зробити, та принаймні найнеобхідніше було.
Зрештою постало питання, що робити з дітками. Вони нудилися в укриттях, а малюки спали у мам на руках. Це виснажливо. Оскільки мій бізнес — це приватний дитячий садок, я одразу сформувала на чотири освітньо-ігрові зони меблі, творчий і дидактичний матеріал, щоб дошкільнята відволікалися під час повітряних тривог. Для малюків надала дитячі ліжка з матрацами та постіллю у два укриття. Зараз працюю над тим, щоб дитячі куточки були не тільки в укриттях, а і в шелтерах для ВПО, пунктах незламності тощо. Щоб діти отримували сучасне творчо-ігрове середовище.
Загалом за останній рік я організувала й облаштування шість релаксаційних, творчо-ігрових зон у різних закладах Черкас. Фінансова складова цих проєктів — це частково прибуток від мого бізнесу. А частково — спонсорська допомога колеги по фракції Віктора Євпака, який допоміг із облаштуванням трьох закладів. До облаштування «класу безпеки» для ДСНС, де проводять безкоштовні заняття з цивільного захисту дошкільнятам і молодшим школярам, долучився бізнесмен-переселенець із Херсона Дмитро Іванчиков. А дитячу кімнату в шелтері для ВПО облаштували в партнерстві з Департаментом соціальної політики Черкаської міської ради.
Із десятків звернень підтримане може бути тільки одне
Як вам вдається залучати гуманітарну допомогу від іноземних благодійників?
У 2020 році я заснувала громадську організацію «Об’єднання багатодітних родин «Крила» для підтримки родин і не лише. Нашою цільовою аудиторією є також воїни АТО, вразливі категорії населення. А одним із напрямків діяльності — співпраця з освітніми закладами різних рівнів, із підприємцями та іншими громадськими організаціями, фондами, меценатами.
Через систему соціальної комунікації я налагоджую зв’язки з іноземцями. Ми робимо офіційні запити, складені мовою тієї країни, до якої звертаємося по допомогу. Звернень можуть бути десятки, а зворотній зв’язок отриманий від однієї організації. Головне — не здаватися і шукати можливості задовольнити запити вразливих категорій населення, які потребують допомоги. Їх ми визначаємо, опрацьовуючи статистичні дані та співпрацюючи з державними органами влади. Це також прискорює реалізацію запитів.
Так, уже у березні ми отримали першу гуманітарну допомогу з Австрії. Це були ліки першої необхідності, товари для військових та дітей. Одразу забезпечили пологові будинки, шелтери для переселенців і хірургічне відділення та відділення інтенсивної терапії третьої міської лікарні Черкас. Військові отримали аптечки та матеріали для перев’язок.
У червні-липні ми отримали гуманітарний вантаж із Італії для людей похилого віку. Це були ортопедичні вироби та засоби для реабілітації, медичні антисептичні засоби. У серпні працювали над забезпеченням військовослужбовців, військових госпіталів, черкаських лікарень та пологових будинків завдяки допомозі із Данії.
У лютому цього року попрацювали із підприємцями з Великої Британії, щоб отримати п’ять генераторів для закладів дошкільної освіти Черкаської області.
Майже кожна з нас почала «з нуля»
Як війна змінила приватну дошкільну освіту?
Треба було пристосуватися до нових умов. Із 1 квітня відновив свою роботу мій дитячий садок «Sova kid’s space». Весь персонал залишався в Черкасах, і ми стартували у повному складі. Клієнтів майже не було, тож бізнес почали мало не «з нуля».
Уже в травні мене запрошували виступити на форумах про ведення жіночого бізнесу під час війни. У мене була місія — мотивувати, дати інструменти власницям дитячих центрів і садочків, щоб відновлювати роботу в умовах війни. Майже кожна з нас почала «з нуля». Та сила полягає в підтримці одна одної.
Уже у вересні мені вдалося відкрити ще два освітні заклади в Черкасах – приватну сімейну школу «Sova» та дитячий центр розвитку «Sova». Мій заклад — єдиний в Черкасах, прийнятий до Асоціації дитячих центрів України. Також він бере участь у пілотному проєкті Міністерства освіти і науки України.
На всіх освітніх форумах та вебінарах, де я є спікеркою, наголошую на тому, що приватний сектор швидше реагує на зміни й інновації. Це пов’язано з педагогічним складом, технічним оснащенням і матеріальним забезпеченням.
Шукала, як допомогти дітям пережити війну
А на які зміни, пов’язані з війною, потрібно реагувати освітянам в Україні?
Перш за все, це впровадження нових предметів, які розвантажують психіку дітей під час навчання. По-друге, інтеграція дітей ВПО у заклади освіти, робота з дітьми, батьки яких загинули в бою. Приміром, безкоштовне навчання, а також безкоштовне харчування в моєму закладі мають чотири родини. По-третє, довіра батьків до закладу та зв’язок між дошкільною та початковою ланкою освіти. Це теж наші напрацювання. Докладніше зупинятися не буду, бо це окрема тема для розмови.
Із потребою розвантажувати психіку дітей, які проживають війну, і пов’язаний ваш «обіймальний» хібукі-проєкт? Як виникла ідея запроваджувати його в Україні?
Червень. Постійні повітряні тривоги, переховування в укриттях, напруга, новини, обговорення подій, спричинених війною. Це був занадто великий тиск на дитячу психіку, проявом якого стали підвищений рівень страху, енурези тощо. Я почала шукати інноваційні методи психологічної підтримки дітей під час війни, вивчати досвід тих країн, які пережили катастрофи або війни. Так і довідалась про метод «хібукі-терапія». (Це коли кожна дитина має іграшкового песика хібукі, який є інструментом подолання травматичного і посттравматичного синдрому у дітей – авт.).
Це довга історія, як розпочалася співпраця з ізраїльсько-американським проєктом «Хібукі-терапія». Цей шлях складався із декількох етапів перевірок особистісних якостей, супервізій від фонду United Help Ukraine, відряджень на переговори до Польщі, безлічі онлайн зустрічей. Зрештою я стала регіональною кураторкою проєкту, успішно реалізовую його в нашому регіоні, і наразі понад 500 українських дітей пройшли терапію і пропрацювали психологічні травми з песиком-обіймакою.
Читайте також: Ганна Б’янка: Ми маємо позбавитися стереотипів, які нам нав’язали в радянські часи
Також у Черкаській області вперше запустили пілотний проєкт «Хібукі-школа». Це про імплементацію в освітній процес песика хібукі. Також уперше в Україні я провела в Черкасах спільний захід із організацією «СпівДія заради дітей». Наразі тривають переговори між Міністерством освіти і науки України, а також представниками UNICEF та ізраїльською стороною щодо впровадження на всеукраїнському рівні цих проєктів. Моя місія полягає в медіаторстві цих процесів.
Можливості соціального сектору — безмежні
Виклики, з якими нині зіштовхується освіта, суміжні з соціальною роботою. І цьому ви навчаєте як викладачка. Хто ваші студенти? Яким досвідом ви ділитеся з ними?
Я викладаю в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького практичні заняття для студентів кафедри соціокультурного менеджменту та соціальної роботи. Мої студенти — це майбутні державні службовці в сфері соціальної політики, управлінці соціальних проєктів, засновники громадських організацій, благодійних фондів, гуманітарних хабів і волонтери, лідери та лідерки, які вміють налаштувати соціальну комунікацію та забезпечити соціальну підтримку вразливим категоріям населення.
Справа в тому, що першу вищу освіту я здобула в Національному університеті «Києво-Могилянська академія», у Школі соціальної роботи імені Полтавця. Ще у 2000-х роках соціально важливі для суспільства предмети нам викладали американські та ізраїльські фахівці. Ми працювали з фондом «Відродження» і ще з кількома міжнародними фондами, з громадськими організаціями, яких тоді було дуже мало.
Читайте також: Ксенія Клейнос: Ми створили проєкт для бердянців, які захочуть розвивати деокуповане місто
Як на мене, сьогодні соціальна мережа в Україні на високому рівні. Можливості соціального сектору з підтримкою міжнародних організацій — безмежні. Потреба є більше у фахових спеціалістах із соціальної роботи. Війна в Україні «підсвітила» важливість діяльності громадських організацій, благодійних фондів, грантових менеджерів. Громадський сектор покриває значну кількість поточних і невідкладних питань у військовій, медичній, енергетичній, житлово-комунальній, освітній сферах.
До балансування був нелегкий шлях
Нагороди в номінаціях «ТОП-100 незламних українців», «ТОП-10: Найкраща українка в професії», фінал Mrs.Ukraine International, подяки за волонтерство – що для вас означають ці та інші відзнаки?
Відзнаки для мене — це не про самооцінку, визнання, задоволення власних амбіцій. Для мене це результат дій. Один із критеріїв успішної реалізації того чи іншого проєкту, комунікація з однодумцями. Про мене говорять, що я мотивую інших жінок до розвитку, до прийняття себе у будь-якій сфері. Часто питають секрет успіху, як усе встигаю. Я не заморочуюся цим. Живу і дію. Відповідально ставлюся до материнства.
До речі, про материнство, яке також потребує ресурсу. Як вдається балансувати?
Маю п’ятьох дітей. Усіх люблю, обожнюю, цілую і обіймаю. Кожна дитина — унікальна, має свою харизму і життєву позицію. Найстаршій донечці 16, а найменшому синочку — 4 рочки. До балансування був нелегкий шлях (усміхається — авт.) Основне — врахувати інтереси всвіх у великій родині. Навчити дітей самостійності, відкрито спілкуватися з ними, вміти не тільки слухати, а й чути. Розгледіти і не оминути нахили, що дала дитині природа. Йти за дитиною і підсилювати її прагнення. Давати дітям можливість визначитися. Забезпечити логістику між домом, школою, позашкільними заняттями. Спільно проводити дозвілля з молодшими, бо старші дівчата вже самостійні.
Юлія Фомічова
