Як зміниться українське суспільство через бойові дії, чи посилює війна гендерні стереотипи та як вона вплине на економічні можливості жінок у нашій державі.
Про це розповіла гендерна дослідниця, докторка соціологічних наук, запрошена дослідниця Технічного університету Мюнхена Олена Стрельник.
Не варто однобічно трактувати вплив війни на гендерні відносини
Олено, чи посилює війна традиційні гендерні уявлення?
Якщо ми прочитаємо в класичній, переважно західній, літературі про вплив війни на гендерні ролі й становище жінок, то побачимо, що війни зазвичай посилюють традиційні гендерні уявлення та ролі. Проте я переконана, що ця теза доволі спрощена щодо України й не відображає нашого контексту.
Думаю, що не можна сліпо екстраполювати оцінки ситуації з інших воєн на Україну. Наприклад, часом доводиться чути питання, чи не варто нам очікувати активного приходу жінок у так звані чоловічі професії, як це було під час Другої світової війни чи після неї.
По-перше, тоді йшлося щонайменше про масову мобілізацію чоловіків, тобто суто кількісно це не співставні процеси. По-друге, не можна порівнювати становище жінок та стан гендерної рівності на початку Другої світової і нинішньої війни Росії проти України. Певне однобічне трактування впливу війни на гендерні відносини в Україні нерідко — наслідок домінування «західного погляду» у феміністичних студіях воєн.
Наприклад, класикиня фемінізму, яка написала кілька книжок про вплив війни на гендерні відносини, стверджує під час публічної лекції щось на кшталт: «Я вивчала війни у Камбоджі, Іраку чи деінде, тому можу робити узагальнення щодо всіх війн». По-перше, така позиція ігнорує локальне знання про війну та упосліджує голоси багатьох українських феміністок та дослідниць. По-друге, нерідко йдеться про чорно-білу перспективу. Що я маю на увазі? Будь-яка війна — це передусім велика людська трагедія.
Водночас жінки — це не тільки жертви, як про це заведено говорити. Навіть на прикладі російсько-української війни ми бачимо, що жінки стають агентками змін, тобто здатні вибудовувати стійкість й опиратися наслідкам бойових дій, підтримувати себе, своїх подруг, свої сім’ї, громади. Вони можуть, зрештою, іти на війну, вступати до лав Збройних сил. Є безліч прикладів жіночої агентності чи суб’єктності, інакше кажучи, здатності опиратися й діяти.
Складність і багатошаровість контексту війни Росії проти України не дозволяє зробити якихось однозначних висновків
Окрім того, важливо брати до уваги політичний контекст, пов’язаний із війною Росії проти України, адже ця війна тісно пов’язана з прагненням українського суспільства до європейської інтеграції.
Я не ставлюся до інтеграції в ЄС, як до чарівної палички, що призведе до швидких змін. Проте цей процес, швидше за все, буде вагомим запобіжником можливого так званого «відкату» у темі гендерної рівності, обмеження прав жінок. Наприклад, таких ініціатив як заборона абортів, яка має на меті післявоєнне демографічне зростання.
Мене нерідко питають на закордонних конференціях, чи не очікуєте ви чогось подібного. Я відповідаю, що не очікую драматичних змін у сенсі обмеження прав жінок. Інтеграція в ЄС — це важливий політичний контекст, який створює протидію можливому посиленню традиціоналізації гендерних ролей. І приклад із ратифікацією Стамбульської конвенції й ухваленням стратегії гендерної рівності в освіті вже після початку повномасштабної війни свідчить, що цей політичний контекст може бути — і вже є — додатковим вікном можливостей для просування певних позицій. Тому що Україна взяла на себе певні зобов’язання як кандидатка на вступ до ЄС. Словом, складність і багатошаровість контексту війни Росії проти України не дозволяє мені зробити якихось однозначних висновків.
Якщо подивитися на соціологічні дані, наприклад, опитування молоді, яке провела дослідницька агенція Info Sapiens наприкінці минулого року, то понад половина молодих людей сказала, що війна жодним чином не вплинула на гендерні стереотипи. 20% респондентів зазначили, що вплив стереотипів посилився, 12% — що послабився. Ті молоді люди, які говорили про послаблення гендерних стереотипів, радше пов’язують це саме з євроінтеграційними процесами. Проте це суб’єктивна оцінка людей, яка може мало відображати зміни реальних практик.
Можна очікувати більшої ерозії, або руйнування, традиційних гендерних стереотипів щодо жінок
Як бойові дії в нашій країні змінили гендерні ролі?
Тут є певні несинхронні процеси. Я не бачу якоїсь одномірної картини, що посилюється очікування щодо ролі чоловіків як захисників і водночас поведінки жінок як «берегинь» чи тих, які передусім підтримують чоловіків у тилу.
Маю аналітичне припущення, що українське суспільство не консолідоване щодо того, чи мусить «справжній чоловік» іти на війну. За моїми спостереженнями, зокрема за матеріалами досліджень, ці очікування щодо ролі чоловіка як захисника переважно підтримують жінки, близькі яких воюють. Тобто вони вважають несправедливим, що їхні чоловіки воюють і гинуть, у той час як інші не хочуть воювати. Цю ідею можуть підтримувати також самі військові. Але ці групи не становлять більшості українського суспільства. Гадаю, чоловікам, які не служать чи не хочуть служити, підтримувати цю ідею певною мірою нелогічно.
Читайте також: Безбар’єрність у Рівному: як рівність допомагає формувати сильну громаду
До того ж, ми маємо соціологічні дані, що українське суспільство все-таки тяжіє до ідеї контрактної й професійної армії, а не призовної за гендерною ознакою. Звичайно, війна створила певні виклики для панівної моделі маскулінності, ми ще називаємо її гегемонною, яка передбачає, що чоловік сильний, незалежний, нічого не боїться тощо. І чоловіки можуть відчувати певну напругу щодо цієї традиційної моделі чоловічої ролі. Адже якщо чоловік її підтримує, то під час війни чи не єдина форма її реалізації — це військова служба.
Щодо ролей жінок трошки інша картина. Якраз тут можна очікувати, на мою думку, більшої ерозії або руйнування традиційних гендерних стереотипів. Передусім йдеться про відчутно видимий образ військової, який не може не впливати на зміну соціокультурних установок щодо гендерних ролей.
Я цілком свідома, що жінки, які воюють, досі стикаються з упередженнями, що це «нежіноча справа». Але на прикладі мого аналізу медійних матеріалів, можу сказати, що зміни відчутні, і вони позитивні. Тобто видимість жінок у війську зростає. Ми це бачимо і в промовах президента, і в соціальній рекламі. Ці образи стають менш сексистськими, з’являється менше об’єктивованих образів бійчинь.
Якщо говорити про цивільних жінок, то наразі є не кількісні, а якісні дані. Тут імовірні зміни гендерного порядку. По-перше, зростає кількість матерів, які виховують дітей самостійно через розлучення, розділення сім’ї або втрату партнера на війні. І, відповідно, багато жінок отримують досвід самостійного життя, одноосібної відповідальності за родину й ухвалення рішень. Наприклад, цитата з інтерв’ю з однією з інформанток, вимушено переміщеної за кордон, у проєкті, до якого була причетна: «Раніше за все у нас відповідав чоловік, а тепер я сама з трьома дітьми опинилася за кордоном».
Війна показала нам, що нічого стабільного й вічного не існує. І якщо родина будувалася за традиційною моделлю розподілу ролей «чоловік заробляє гроші, жінка піклується про сім’ю», то війна та спричинені нею виклики показують нам крихкість цих неадаптивних моделей. Думаю, що родини, які були більш гнучкими до розподілу цих ролей, напевне, виявилися більш адаптивними до сучасних викликів, пов’язаних із війною.
Жінки часто програють на ринку праці, тому що роботодавці сприймають їх як менш конкурентну силу
Чи позначиться на правах жінок те, що країна вже півтора року живе у війні?
Під час воєнного стану права людей обмежують, зокрема, більшість чоловіків обмежені у пересуванні та виїзді за кордон. Обмежуються інші права. Наприклад, право на мирний протест, а отже, не можна провести феміністичний марш тощо. Другий виклик, цілком реальний, — питання прав жінок «не на часі», тому що триває війна. Це не нова історія для України. Спочатку була економічна криза, потім — COVID, завжди знайдеться якесь обґрунтування.
Читайте також: Як можна покращити впровадження Стамбульської конвенції в Україні?
Тут я ступаю на поле не своєї експертизи, але мені здається, що доволі мало в феміністичних колах обговорюють нинішні зміни до трудового законодавства. Експерти говорять, що йдеться про значне розширення повноважень працедавців і звуження прав працівників, зокрема жінок. І за цим треба пильно стежити. Також, якщо подивитися на стратегію післявоєнного відновлення України, то, з одного боку, вона декларативно базується на принципах інклюзивності й гендерної рівності, а з іншого боку, держава декларує так звану лібералізацію, тобто перехід до ринкового регулювання певних процесів. І тут є ризик саме для жінок.
На жаль, коли ми все відпускаємо на регуляцію ринковими механізмами, жінки часто програють, тому що роботодавці сприймають їх як менш конкурентну робочу силу, передусім через їх відповідальність за репродуктивну працю.
Ми знаємо про надзвичайно складну ситуацію з державним бюджетом, майже половина з якого йде на потреби оборони. І це точно вплине на можливості реалізації прав жінок. Основний момент — це ринок праці, і тут в мене доволі песимістичні оцінки. Зараз багато програм для стимулювання підприємництва жінок. Водночас, я думаю про те, хто лікуватиме нас, навчатиме дітей, підтримуватиме людей із інвалідністю, працюватиме з ВПО у системі соціального захисту. Адже переважно жінки працюють у цих сферах, які фінансують із державного та місцевого бюджетів. Із одного боку, Мінекономіки розробляє стратегію скорочення гендерного розриву в оплаті праці, відповідно до вимог ЄС. Із іншого боку, Кабмін оголосив про скорочення зарплат у державному секторі на 27%, а там працюють здебільшого жінки. Словом, я очікую значної фемінізації бідності внаслідок війни.
У гендерних студіях загальновідомий факт – відсутність дитсадків негативно впливає на економічні можливості жінок
Ще один важливий чинник — зараз у багатьох регіонах дитсадки практично не працюють або працюють обмежено. Державна служба якості освіти говорить, що третина дитсадків станом на осінь 2022 року не мала власних укриттів. Але, наприклад, депутатка Кременчуцької міської ради Лариса Гориславець повідомила, що в Кременчуці за час повномасштабної війни не відкрили жодного дитсадка з 49. У сфері гендерної політики загальновідомий факт — відсутність дитсадків негативно впливає на економічні можливості жінок та погіршує становище сімей із дітьми.
Якщо ж говорити про післявоєнне відновлення країни, то тут я бачу ризик, що зростатиме попит на «чоловічі» професії. І вже зараз є дані, що активізується будівництво й зростає запит на інженерні спеціальності, енергетику, містобудування, у яких традиційно зайняті переважно чоловіки. Я можу припустити, що збільшиться попит і на соціальну роботу, яку в нас виконують переважно жінки. Але тут є велика різниця. Будівництво та відновлення міст забезпечуватимуть приватні компанії-підрядники. А соціальна робота фінансується з бюджетів місцевих громад, де зараз досить скрутна ситуація. Тобто рівень оплати праці у цих професіях не співставний.
У політичному контексті жінки можуть втратити вплив на ухвалення рішень. Ми не знаємо, коли закінчиться війна, і яка буде конфігурація політикуму на той час. Утім вже зараз бачимо ризики. Із 24 голів військово-цивільних адміністрацій лише одна жінка. Є ризик, що в контексті війни голоси й позиція тих, хто робить видимий внесок у захист держави, будуть сильнішими. Тому якщо говорити про виборні органи влади, то варто очікувати значної підтримки військових, серед яких більше чоловіків. Я безумовно підтримую ініціативи та проекти з жіночого лідерства в контексті війни. Але питання – наскільки ця видимість внеску жінок у перемогу зараз впливатиме на їхні політичні можливості в майбутньому.
Зараз є гостра потреба в гендерній експертизі
Ти зазначила, що голоси тих, хто робить видимий внесок у захист держави, будуть сильнішими. Це означає, що військові зможуть більше впливати на ухвалення певних законів, як-то зараз ідеться про легалізацію медичного канабісу?
Думаю, що базові права мають надати безумовно, їх не треба заслужити. Наприклад, право жити без болю. І саме через образи поранених військових ці ініціативи адвокатують. Проте виходить, що голосів матерів, які мають тяжко хворих дітей, чи інших людей, які жили з хронічним болем, було замало, щоб ініціювати зміни до законодавства? Так само з темою неінклюзивності українського суспільства. За понад 30 років незалежності ми лише зараз побачили, що наші МСЕКи чи військово-лікарські комісії не інклюзивні, бо прийшли військові й почали вимагати нормального ставлення й реформ? Звичайно, ні, це риторичне запитання. Я переконана, що війна спричинить позитивні зміни у цьому напрямку, але мені прикро, що ми виборюємо ці зміни через такі драматичні процеси.
Читайте також: Щоб гендерний підхід не залишився на папері: розмова про пріоритети відновлення України
Ми говоримо про медицину, а як щодо освіти? Яких змін можна очікувати там?
У мене немає якихось виразних рефлексій, окрім очевидних. У деяких закладах вищої освіти кількість студентів на контрактній формі навчання зросла до ледь не в 10 разів завдяки значному напливу чоловіків. Окрім того, багато жінок і дівчат виїхали навчатися за кордон, і це неодмінно вплине на гендерний паритет в освіті. Виникають питання щодо мотивації навчання цих чоловіків. Я припускаю, що здобуття вищої освіти з метою отримати відстрочки від мобілізації додатково спричинить падіння ролі й авторитету закладів вищої освіти.
Що ж до науковиць, які виїхали з України за різними програмами мобільності — а це переважно вчені, які мають конкурентне академічне портфоліо, публікації в закордонних виданнях та володіють іноземними мовами — я особисто ситуацію оцінюю як катастрофічну. В Україні відчутний кадровий голод через внутрішні переміщення й виїзди за кордон. У мене та багатьох колег є відчуття втрати наукового й експертного потенціалу, зокрема в галузі гендерних питань, тоді коли зараз є гостра потреба в гендерній експертизі.
Українське суспільство травмоване війною
Ми частково вже зачепили тему стигматизації чоловіків і жінок під час війни. Чи є якісь соціологічні дані щодо цих упереджень?
Справді, у (само)стигматизації є гендеровані аспекти, бо в ситуації війни гендер — певна пом’якшувальна обставина. Особливо коли йдеться про виїзд матерів із дітьми на безпечні території, зокрема за кордон. У нас є дані репрезентативних опитувань, що ставлення людей до вимушено переміщених до інших країн загалом досить позитивне. Але найвищу сходинку суспільного схвалення посідає жінка, яка виїхала з дітьми.
Із чоловіками складніше. Очевидно, українське суспільство травмоване війною, а прояви десолідаризації й напруження характерні для будь-якого суспільства, зокрема в ситуації війни. Питання лише, як ми на це реагуємо. Треба розуміти наслідки цих дій. Наприклад, коли в місті розміщують білборд зі зверненням до «біженців-мажорів» із погрозами відправити їх на фронт — це упередження, яке провокує ворожнечу в громаді. Або коли мер міста дозволяє собі зневажливі публічні вислови про «дівчат у плюшевих костюмах «Джусі кутюр» із собачкою під пахвою» (минулого року мер Дніпра Філатов написав зневажливий блог про ВПО). Це інший рівень відповідальності, коли ми користуємося високою чутливістю до певних тем і травмованістю українського суспільства. І замість того, щоб знизити градус напруги та ворожнечі, навпаки це підживлюємо у публічній комунікації.
Домашнє насильство буде довготривалим викликом війни
Чи можна передбачити, як зміниться статистично українське суспільство з війною через вищу смертність чоловіків, виїзди за кордон тощо?
Є очевидний бік проблеми, про який дуже фахово й системно говорить директорка Інституту демографії Елла Лібанова. На нас очікують драматичні демографічні зміни: зниження народжуваності, зростання кількості людей із інвалідністю і всі виклики, з цим пов’язані, збільшення кількості одиноких матерів. Є цілком обґрунтовані прогнози Інституту демографії щодо зменшення очікуваної тривалості життя чоловіків (58 замість 64 років) через втрати на фронті. Говорячи про демографічний баланс, треба також брати до уваги, скільки жінок виїхали за кордон і не повернуться. Цих даних у нас поки немає, але це ті чинники, які визначатимуть співвідношення частки жінок та чоловіків у суспільстві.
Щодо шлюбів і розлучень, начебто є дані, що кількість шлюбів із початком повномасштабної війни зросла. Тут є причини екзистенційні та прагматичні. З одного боку, люди відчувають крихкість життя, тому не відкладають щасливі події «на потім». Друга причина може бути прагматичною: якщо з чоловіком щось стається на війні, то його дружина матиме якісь соціальні гарантії.
Я би виокремила ще одну суттєву зміну в соціалізації дітей. Припускаю, що зараз для хлопців формується нова модель «хорошого батька» — тато, який воює. І тут є певний ризик втрати прогресу в питаннях caring masculinity, «маскулінності, яка піклується», у русі до нових моделей батьківства, «тата у декреті», яких ми так прагнули.
Також домашнє насильство буде довготривалим викликом війни з різних причин. Люди втрачають роботу, живуть у стані хронічного стресу, значний відсоток військовослужбовців потребуватиме психологічної реабілітації. Тож треба, щоб визнання внеску військових у перемогу не було перешкодою для захисту жінок від насильства, якщо воно трапляється у сім’ях військовослужбовців.
Наталка Сіробаб
