«Я пішла в політику, бо прагнула змін передусім у тих галузях, до яких я дотична. І думала, що зможу змінити щось на краще там, де маю знання. Тому що мені не байдуже», — говорить Яніна Барибіна.
Вона — депутатка Полтавської обласної ради, викладачка і волонтерка доброчинної громадської організації «Полтавський батальйон небайдужих».
Про своє волонтерство й депутатську діяльність Яніна Барибіна розповіла в інтерв’ю для платформи «Жінки — це 50% успіху України».
Депутатство допомагає розвивати проєкти
Коли вас обрали депутаткою, чи стало простіше просувати якісь важливі ініціативи? Знаю, що ви долучалися до розроблення туристичних маршрутів в Опішні, наприклад.
Так, ще 2016 року мені пощастило познайомитися з командою проєкту Greenways Ukraine й іншими партнерами в Україні й за кордоном, щоб розвивати активні екологічні маршрути, працювати з різними культурними об’єктами.
І вже тоді як постійна учасниця міжнародних туристичних виставок я привозила до Опішні фахівців туристичної галузі. На різних заходах ми намагалися пояснювати, що Опішня — це скарб, і, маючи таке надбання як Національний музей гончарства та інші музеї, варто пропонувати різний набір послуг у туристичній галузі. Щоб Опішня не була транзитною, а розвивалася конкретно як туристична дестинація.
Читайте також: Олександра Шевчук: Люблю чіткість, точність і результат
І якщо говорити про те, чи депутатство допомагає розвивати важливі проєкти, то так. Саме завдячуючи тому, що була можливість спрямувати кошти платників податків на розвиток Опішнянської громади, ми там створили поки що єдиний на Полтавщині туристично-інформаційний центр, де пропонують послуги місцевих ініціатив у галузі туризму. А під час війни центр став місцем зустрічі для внутрішньо переміщених осіб і місцевих. Це така собі світлиця, де тобі раді. Були також інші проєкти для популяризації Полтавщини, де так само я використовувала в хорошому розумінні свій депутатський статус.
Завдяки співпраці з департаментом культури та туризму ініціювала проведення фотовиставки етнофотографині Анни Сенік у Полтавському художньому музеї імені Миколи Ярошенка (Галерея мистецтв). Також у Національному заповіднику «Софія Київська» організувала виставку «Традиції Полтавщини: живі образи», яка підкреслює нашу ідентичність. Таким чином ми мали змогу яскраво та пишно популяризувати традиції й культуру нашого регіону. Це й проведення концерту в театрі імені Миколи Гоголя «Древо. Любов» за участі колективу KURBASY на честь пошанування наших легендарних представниць гурту «Древо» із села Крячківка. Я вам скажу, що то своя академія співу, того полтавського багатоголосся, відомого на весь світ, але про яке чомусь мало знають земляки.
Жіноче крило партії порушує важливі питання
За час передвиборчої кампанії й роботи в Полтавській обласній раді ви стикалися з упередженнями, що жінці не місце в політиці?
Щодо мене як кандидатки не було жодних упереджень, принаймні я їх не відчувала. Я маю також виняткову підтримку в цих питаннях на рівні нашої політичної сили. Спілкування з колегами базується на взаємоповазі, де беруть до уваги лише професійні якості та громадянську позицію, незалежно від того, чоловік ти чи жінка.
До слова, у нас є жіноче крило партії, яке порушує питання ролі й важливості жінки у формуванні громадянського суспільства. Напередодні широкомасштабного вторгнення ми збиралися в Києві, бо розуміли, що війна буде. Народні депутати від «Європейської Солідарності» пояснювали, якими мають бути дії в разі розгортання повномасштабного вторгнення. Що треба подумати про людей старшого віку, осіб із інвалідністю й за потреби надавати медичну та іншу допомогу тощо.
Де безпосередньо вас застала повномасштабна війна?
У ніч із 23 на 24 лютого я повернулася з Чернігова. Деякі речі, як от документи, були зібрані, бо була з дороги. Але медичних засобів не купила, тому що тиждень перебувала у відрядженні, яке стосувалося політичної діяльності — 22 та 23 лютого я була з Опішнянською громадою в Чернігові на Форумі гідів.
Це була хороша поїздка, але коли ми прибули до Чернігова, то вже виступив Путін. І в місті стояла гнітюча тиша, тож у поїздці відчувалася певна напруга. І коли ми поверталися до Полтави, всюди було порожньо. Пізно вночі я приїхала додому втомлена й знесилена, а на ранок прокинулася від дзвінка: «Почалося».
На другий день після вторгнення пішла плести сітки
Що змінилося в роботі Полтавської обласної ради після повномасштабного вторгнення? Стало простіше чи складніше?
Щодо складнощів, хотілося б вийти з режиму онлайн, бо засідання сесії обласної ради відбуваються дистанційно. А коли ми маємо живе спілкування, можемо вирішити низку питань, у процесі обговорення з’являються ідеї та шляхи розв’язання певних проблем.
Мені шкода, що у воєнний час я як членкиня постійної комісії з молодіжної політики, спорту та туризму не маю змоги брати участь у інших комісіях. А вони для мене теж важливі, адже громадяни того виборчого округу, інтереси якого я представляю, мають питання не лише щодо туризму та молодіжної політики, а й щодо медицини, соціальної галузі тощо. Це дещо обмежує мені доступ до інформації та впливає на швидкість реагування на різні виклики, проблеми й потреби людей.
Після повномасштабного вторгнення практично всі депутати й депутатки почали долучатися до волонтерства…
Я належу до когорти волонтерів і волонтерок благодійного фонду «Полтавський батальйон небайдужих». На другий день після вторгнення пішла плести сітки, а потім зрозуміла, що треба бути ефективнішою й допомагати мізками. Оскільки маю стосунок до туристичної галузі, взяла на себе функцію організації евакуаційних маршрутів, співпрацювала з різними транспортними компаніями, знаходила вантажі. І коли до Полтави вирушив вантаж із Німеччини (єврейська громада цієї країни надіслала кілька фур гуманітарної допомоги), то я їх зустріла. Частина вантажу залишилася в обласному центрі (харчі, ковдри тощо), а частину відправили до Харкова, в один із медичних закладів.
Знайомимо людей із Полтавщиною та спонукаємо донатити
Діяльність благодійного фонду «Полтавський батальйон небайдужих» не обмежується наданням гуманітарної допомогти й зборами коштів на амуніцію для військових. Розкажіть про доброчинні заходи, які ви організовували як волонтерка.
Я бачила, як професійно й системно волонтери працюють за різними напрямками. Були речі, на яких я не розумілася, тож не знала, як можу долучитися. Дякую, що команда доброчинців благодійного фонду і їхня очільниця Наталія Гранчак підтримали мою ініціативу щодо організації культурних подій.
Я бачила, що в місті дуже багато переселенців та переселенок, вони відкривають для себе Полтаву вперше.
До прикладу, одна із ініціатив — виставка фоторобіт засновника етнографічної збірки «Древо» Едуарда Крутька біля Свято-Успенського собору до Дня вишиванки.
Напередодні наша волонтерка Інна Якобенко ініціювала акцію «Мамине печиво». Ми продавали смаколики в будиночку Святого Миколая, щоб зібрати кошти військовим. Думали, як збільшити продаж, як залучати людей. Тоді й виникла ідея провести цю фотовиставку, зробити невеличкий концерт, який популяризував би традиції України, поговорити про звичаї, виконати автентичні пісні, аби їх почули і полтавці, і гості нашого міста. Це була одна з культурно-мистецьких подій, яка об’єднала і мешканців обласного центру, і вимушено переміщених людей.
Читайте також на сайті кампанії «Повага»: «Її треба читати як детектив»: феномен художниці-наївістки Поліни Райко
Усе робимо командно. Завдяки великодній акції придбали два автомобілі. Улітку за моєї ініціативи з опішнянським колегіумом мистецтв ми організували фотовиставку «Янголи надії». Тоді професор Харківського університету культури і мистецтв Анатолій Щербань нас підтримав і так само влаштував виставку. Це теж дало можливість залучити людей до цієї акції, щоб вони ознайомилися з опішнянськими виробами, нашими традиціями, взяли участь у різних майстер-класах. Таким чином ми знайомимо людей із Полтавщиною, спонукаємо їх донатити.
Ви їздили з волонтерською допомогою на передову чи на деокуповані території?
Після звільнення Ізюма ми з однопартійцями возили допомогу, яку зібрали колеги по фракції. Звісно, я жодного дня не думала, що війна десь далеко. Але такі поїздки демонструють реальність, і коли ти там буваєш, розумієш, що мало працюєш.
Перші заняття зі студентами під час війни були дуже щемкі
Ви не припинили викладати. Чи змінилося спілкування зі студентами в контексті війни?
Звісно, змінилося. Я викладаю дисципліни туристичного спрямування, а саме — менеджмент туристичного бізнесу, управління туристичними дистинаціями, комунікаційний менеджмент, управління корпоративною і соціальною відповідальністю. Вони між собою пов’язані, якщо говорити про розвиток громад.
Я добре пам’ятаю наше перше заняття в режимі онлайн під час війни. Спочатку з’явилася Ліза Попова — студентка, яка евакуювалася до Польщі. І перші хвилини тієї розмови були дуже щемкі, коли кожна з нас зрозуміла, що ми перебуваємо порівняно в безпечних місцях. Говорили про особисте, бо розуміли, що головне — підтримати одна одну. А потім усвідомили, що навчальний процес підтримував кожного й кожну з нас, щоб ми не думали постійно про війну. І те, що студенти й студентки виходили на заняття, — це показник їхньої віри в перемогу й у те, що освіта потрібна.
Читайте також: Руслана Базалук: Уже норма, коли ти і депутатка, і військовослужбовиця, і волонтерка
Я йшла на заняття (цього року ми розпочали семестр 16 серпня) і думала, із чого розпочати. Бо ми розуміємо, у якому стані зараз туризм в Україні. З іншого боку, ми починаємо повертатися до своїх витоків. Виїзд за кордон ускладнився, а попит на дводенний відпочинок залишається. Це означає, що з’являються нові можливості. Так, виклики, але й можливості. До мене дуже багато військових зверталося з запитом, де відпочити на Полтавщині.
Треба лупати цю скалу, а це непросто
Що б ви порадили жінкам, які хочуть піти в політику, але з різних причин сумніваються?
Тут треба бути відвертою із собою й дати собі чесну відповідь, впораєшся ти чи ні. Бо потім буде складно. Варто одразу налаштуватися, що требал упати цю скалу, а це непросто.
До слова, саме під час війни я відчула силу жіночої спільноти з понад столітніми традиціями, до якої належу, а саме — громадської організації «Союз українок». Союзянки розкидані по всьому світу, але саме зараз вони об’єднані спільним бажанням допомогти Україні. Тож за сприяння нашої очільниці Ористлави Сидорчук вдавалося отримувати допомогу і для військових, і для їхніх родин. Так само «Союз українок» Австралії надавав допомогу породіллям у межах проєкту «Від родини дитині». Тож українки – то надпотужна сила!
Наталка Сіробаб
