Якби не російська агресія, нині ми б мали Верховну Раду десятого скликання і, ймовірно, вперше із новим рекордом представництва жінок. Вибори мали відбутися 29 жовтня 2023 року із застосуванням 40% гендерних квот.
В умовах воєнного стану проведення виборів неможливе, хоча потреба є, адже парламент нині не відповідає реаліям через присутність там заборонених політичних сил. Тим часом лунають пропозиції відмовитися від гендерної квоти. Важко зрозуміти мотив таких пропозицій, але не виключено, що задля полегшення виборчого процесу, бо ж партіям знову довелося б шукати жінок.
А де сьогодні жінки?
Понад 6 мільйонів українців та українок вимушено мігрували за кордон. Це переважно, жінки середнього віку з дітьми.
Згідно із чинним Виборчим кодексом, існує ризик обмеження їхніх виборчих прав. Мова йде про ценз осілості, адже президентом може бути «обраний громадянин України, який… проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років». Кодекс пояснює: «особа вважається такою, що проживає в Україні, якщо її разовий виїзд за кордон у приватних справах не перевищував 90 днів, а строк перебування за межами України кожного річного періоду протягом останніх десяти років перед днем голосування на відповідних виборах не перевищував 183 дні». Те ж саме стосується кандидатів в народні депутати. Щоб уникнути ризиків, потрібні законодавчі зміни й не лише ці.
Окремо слід згадати про воєнні виклики для набуття жінками публічного капіталу. Права і свободи всіх громадян, в тому числі політичні, обмежені воєнним станом. І до широкомасштабної війни можливостей для накопичення публічного капіталу для жінок були обмежені через стереотипи, брак ресурсу, в тому числі часового. А у воєнний час це стало ще складнішим, бо додалося питання безпеки й виживання. На плечі жінок лягли обовʼязки й зовсім нові, і цілком традиційні.
Дискримінаційне зображення жінок у медіа
Одним із підтверджень поглиблення патріархального дискурсу є стереотипне, а подекуди дискримінаційне зображення жінок у медіа.
За даними Інституту масової інформації, до початку повномасштабного вторгнення у середньому медіа цитували жінок у 23% матеріалів, а чоловіків — у 77%. Щодо тематичного різноманіття, то найчастіше українські редакції цитували експерток у матеріалах на політичну тематику — 17,2%. На другому місці — 14,8% — за кількістю експертних коментарів від жінок — міжнародна тематика.
У третьому ж кварталі 2023 року ІМІ фіксує значне зменшення присутності жінок у ЗМІ. Лише 16% коментарів дають експертки, а чоловіки коментують у 84% випадків. Змінилися й сфери, які вони представляли раніше. Дослідники констатують, що більшість матеріалів стосується війни та її наслідків, і ці теми жінок коментувати не кличуть рідко — 10,7% випадків. Експертки найчастіше висловлюються щодо економіки (16%), міжнародної тематики (13,3%), погоди (13,3%), кримінальної хроніки, ДТП і надзвичайних ситуацій (12%).
Як шкодить сексизм
Як бачимо, політика як тема, де жінки мали можливість бути експертками, взагалі зникла. Натомість постійним у ЗМІ залишається сексизм. Зокрема, нині 48% українських онлайн-медіа у своїх текстах вживають висловлювання, що розцінюються як сексизм та дискримінація за гендерною ознакою. Навіть жінки, які служать в ООС, не отримують належної уваги. Адже у матеріалах, що стосуються війни (14,9%), жінки згадувалися як родички загиблих військових або як постраждалі від наслідків обстрілів росіянами мирних територій України.
Сексистська культура — це вкрай важливий аргумент, який впливає загалом на гендерну рівність в політиці. Попри те, що 74% українців та українок хочуть бачити кращий баланс чоловіків та жінок у політичному житті, в українському суспільстві існує стійке упередження, що місце жінки не у владі.
На формування такого уявлення серйозно впливають соціальні інститути суспільства, зокрема, політичні, економічні, освітні, релігійні та сімейні. Часто ми стаємо свідками сексистських скандалів, заяв політиків найвищого ешелону — від президентів, премʼєрів, до пересічних народних депутатів. У 2018 році правозахисна організація Ла Страда-Україна дослідила, що близько 60% жінок потерпають від проявів сексизму в українській політиці: 47% — від сексуальних домагань, 59% — від психологічного насильства, 58% — від словесних образ, 62% — від приниження через соціальні мережі та ЗМІ.
Політика, як сфера публічна, згідно зі стереотипним уявленням про гендерні ролі, належить чоловікам, натомість від жінки очікують опіки. Дослідження Фонду народонаселення ООН в Україні показало, що 42% респондентів вважають догляд за дітьми жіночим обов’язком, а 34% переконані, що утримання сім’ї жінкою є неприпустимо.
«Ніколи» і «вперше»
Слід також відзначити, що влада й участь у ній цілком належить до базового стереотипного гендерного налаштування для чоловіків. Навіть більше, це сфера гегемонної маскулінності, де панує висока конкуренція, де беземоційність — чеснота і сила. А ще жінки там — не норма, вони ті, якими чоловіки не можуть дозволити собі бути, навіть схожими на них. Будь-який натяк на фемінність для політика — це натяк на його слабкість. Часто у політиці фемінність використовується чоловіками як зброя проти опонента.
Щодо політикинь, то їх атакують через ряд стереотипів щодо емоційної нестабільності та слабкості. Треба розуміти, що й українські жінки цілком свідомі того, що у політичній сфері вони мають мало шансів бути реалізованими. Попри те, що вони вважають, що їм під силу заробляти та карʼєрно зростати на рівні з чоловіками, в політиці їх не чекають. Це слід розглядати без розчарування, а навпаки — українські жінки свідомі проблеми, а це вже перший крок до її вирішення.
Усе, що пов’язано з жінками в українській політиці за останні 32 роки, часто супроводжується словами «ніколи» і «вперше». Наприклад, в Україні ніколи не було президентки, але якось вперше у 2005 році жінка очолила уряд (Юлія Тимошенко). У нас ніколи не було спікерки парламенту, зате вперше у 2014 році відразу дві жінки вперше стали віцеспікерками — Оксана Сироїд та Ірина Геращенко. У нас ніколи не було міністерки оборони, зате вперше у 2021 році місію України при НАТО очолила Наталя Галібаренко.
Політика як сфера ухвалення рішень
Нині в українському парламенті 20% жінок (це історичний рекорд). Через це ми посідаємо 29 місце серед 33 європейських держав за рівнем представництва жінок у парламенті. До слова, середній показник по Європі — 31,4%. Так, без сумніву, українські досягнення очевидні (2,5% в першому скликанні ВРУ), але аж надто повільні й все ще недостатні.
Не менш важливою є участь жінок у реальній політиці — там, де ухвалюють рішення. До прикладу, нині у Верховній Раді лише три лідерки фракцій серед лідерів восьми фракцій і груп (Ірина Геращенко — ЄС, Юлія Тимошенко — «Батьківщина» та Устінова Олександра — «Голос»). Та й то — в одній із них жінка ділить крісло з чоловіком.
Читайте також: Анна Левандовська: Жінки мають іти в політику, щоб робити свій голос гучнішим
Рідко жінок можна побачити лідерками партійного списку на виборах. Зокрема на місцевих виборах 2020 року, лише 17% жінок очолювали списки у великих містах, в більшості випадків жінок ставили нижче кожної п’ятірки в партійних списках.
Але навіть попри офіційні й публічні позиції, які зайняті жінками, не завжди рішення ухвалюються в парламенті. Часом це роблять люди поза межами формальної політики. Вплив олігархів існує цілі десятиліття. Вони невидимою, але корупційною рукою, серйозно впливають на процеси, бо саме вони володіють значним ресурсом. І гендерна рівність не належить до списку їхніх пріоритетів. Саме олігархи вирішують, кого зробити популярними завдяки своїм телеканалам і як формувати партійні списки, аби захистити свій бізнес та отримати преференції.
Очевидним є те, що миритися з цим жінки не збираються. Важливим елементом демократичних перетворень в Україні за останні десятиліття стала зміна виборчої системи. Від змішаної ми прийшли до пропорційної з відкритими списками. Саме її вважають інклюзивнішою та справедливішою. Було оновлено вигляд бюлетенів, правила голосування, заборонені сексизм та дискримінація під час виборчого процесу, введені обовʼязкові гендерні квоти. Виборча реформа тривала дуже довго і не без проблем, але вона не завершена, адже як показали місцеві вибори 2021 року, помилок було зроблено багато і Виборчий кодекс варто удосконалити.
Гендерні квоти як виклик
У цьому процесі змін нас цікавить застосування гендерних квот. Бо як показав досвід виборів, попри цей демократичний і випробуваний іншими країнами інструмент (у 60% європейських державах запроваджені квоти) в українських реаліях його сприймають як виклик.
До прикладу, у 2015 році, коли мали відбутися місцеві вибори з необовʼязковими 30% гендерними квотами, політичні партії посипали голову попелом. Адже вважали, що жінок, які б хотіли йти політику, немає. Зрештою вибори відбулися, але без квот, бо вони були оскаржені одним із учасників виборчого процесу.
Такий важливий і цілком виправданий інструмент позитивної дискримінації як квоти в реаліях української політики перетворюється на спосіб маніпуляцій. До прикладу, у 2021 році були випадки, коли партії «обходили» гендерні квоти, включивши до списків номінальних кандидаток. І домовившись з ними про подальшу відмову від балотування або від депутатського мандату в разі обрання. Хоча квота й захищена, були ті, кому вдавалося обійти закон. Формальне ставлення до квоти приводило до того, що після реєстрації списку партіям вдавалося відкликати своїх кандидаток, а на їхнє місце заводити чоловіків, порушуючи таким чином квотний порядок (у кожній пʼятірці має зберігатися пропорція двоє до трьох, тобто — дві жінки й три чоловіка, або навпаки).
Нині ми можемо це лише припускати, але досвід місцевих виборів 2021 року точно показав ефективність гендерних квот. Попри масу скепсису і спроб уникнути й дискредитувати їх. Після місцевих виборів 2020 року жінки становлять 37% серед усіх депутатів місцевих рад різного рівня.
Важливо, щоб жінки мали гендерночутливий фокус
Вимога 50% гендерних квот для забезпечення справедливого представництва у найвищому законодавчому органі та місцевих радах звучить амбітно. Хоча такий відсоток цілком логічний, бо нагадаємо, що більшість населення України — це жінки.
Але тут таки варто зауважити, що лише кількісне представництво жінок на всіх рівнях влади не розв’яже проблеми гендерної нерівності. Адже мова йде про те, аби у політиці були ті, хто добре розуміє проблеми спільноти, інтереси якої вони представляють. Важливо, щоб жінки, які пройшли за квотою, мали гендерночутливий фокус.
Імовірність залучення до політичного життя найбільш популярних як військових, так і волонтерів після перемоги дуже висока. Але така ймовірність не для жінок, бо вони видимі не у таких ролях. І тут одного простого рецепта не буде. Ситуація з досягнення гендерної рівності в політиці справді непроста. У нас не залишається іншого вибору, ніж перемогти, бо війна диктує свій порядок денний. Після перемоги важливо конвертувати всі зусилля, яких докладають жінки, у політичне лідерство. А можливий вхід у політику може відбутися через волонтерський рух, де жінок — більшість. І довіра до волонтерок та волонтерів у суспільстві залишається багато років на високому рівні — на другому місці після ЗСУ (96% опитаних) є волонтерські організації (88%).
Ірина Тишко,
лідерка Громадського альянсу «Політична дія жінок»
