Головна Статті «Воєнні спогади» Кароліни Лянцкоронської: як мистецтвознавиця стає правозахисницею в умовах окупації

«Воєнні спогади» Кароліни Лянцкоронської: як мистецтвознавиця стає правозахисницею в умовах окупації

5
2,288
Кароліна Лянцкоронська. Воєнні спогади.

Кароліна Лянцкоронська. Воєнні спогади. 22 вересня 1939 — 5 квітня 1945 / Переклад Наталі Ткачик. Чернівці: Книги ХХІ, 2023. 424 с.

Не треба ридати, треба думати

Нам не мусять подобатися люди, яких Історія висуває на ролі головних трагедійних героїнь. Зрештою, у таких виставах ніхто собі головних ролей і не хоче. У мемуарах Кароліни Лянцкоронської постає людина, ніжна приязність до якої навряд чи виникне. Але ми й не мусимо її ідеалізувати, цього не потребує вона сама, та насамперед цього не треба нам. Повчальні байки про святого з підпілля, про мудреця з концтабору — такі ідеологічні кліше нічого доброго для осмислення практик виживання не приростять. «Воєнні спогади» — мемуари політичної й воєнної ув’язненої, що чітко означують крихітний правовий простір та широкий (надто широкий) етичний простір, в якому можна було б забезпечити фізичне виживання під час війни.  

Через вісімдесят років

Написані «Воєнні спогади» були ще в 1945-1946 роках, але перша публікація відбулася лише 2001 року — в Польщі. У передмові до мемуарів Лянцкоронська зазначає, що не мала наміру публікувати твір за свого життя. Вона намагалася видати книжку англійською, але отримала відмову: мовляв, твір надто антиросійський і надто антинімецький. Книжка англійською вийшла в Британії і в США ближче до середини 2000-х. 

Польське видання читали дуже уважно, мемуари були резонансними, їх обговорювали і як літературний твір, книжка мала добрий перший наклад –– 50 тисяч. Англомовна версія спогадів пройшла непоміченою. Тут питання не до твору, а до маркетингу: щоденники Лянцкоронської намагалися продавати як свідчення ув’язненої концтабору (а це не так). В Україні час для появи перекладу «Воєнних спогадів» — книжки про окупацію, загрозу і втрату державності, партизанську і велику війну — випав ідеальний (і це добра новина для книжки, але не для нас). 

Славне ім’я предків

Коли Кароліна з мемуарів стикається серед своїх і чужинців з неприязню до себе, якій не може знайти причин, то перепитує: «Вас дратує моє походження?». «Так», — відповідають їй і свої, і чужі, але мають на увазі різне. Хтось –– її аристократичне коріння, хтось –– недемократичне, хтось –– неслов’янське.  

Кароліна Лянцкоронська названа на честь батька, графа Кароля Лянцкоронського, відомого польського мецената, історика, члена Польської академії наук, радника цісаря, сенатора Віденського парламенту, одного з найзаможніших і добре освічених польських магнатів в Австро-Угорщині. Мати Кароліни, Маргарита фон Ліхновська — німкеня, донька відомого дипломата, німецького посла в Британії. Рід Лянцкоронських закінчився на Кароліні, вона спадкоємців не мала. 

Лянцкоронська навчалася в університеті у Відні, вивчала історію мистецтв, отримала там науковий ступінь. Галузями її наукових інтересів було бароко й переважно спадок Мікеланджело. Вона писала дисертацію в Італії. Після відновлення незалежності Польщі в 1918-у працювала у Львівському університеті, де завідувала кафедрою мистецтвознавства. А 1934 року захистила там докторську дисертацію, була першою дипломованою докторкою з мистецтвознавства в Польщі (ідеться про veniam legendi)

Кароліна Лянцкоронська
Кароліна Лянцкоронська на терасі палацу в Роздолі, 1938 р.

Шиллер замість карт таро

Кароліна пишається своїм розумом і працездатністю (має всі на те підстави). Вона настільки іронічна, що часом здається цинічною. 

Один із повторюваних мотивів «Воєнних записок»: Лянцкоронська глузує з жінок, які намагаються збагнути ненормальну ситуацію, в якій опинилися, залучаючи ірраціональні методи. З тих, хто мислять магічно, коротше кажучи, тих, хто в усьому бачать таємничі знаки й передвісників, хто ворожать і розкидають карти на перемогу, поки поруч димлять труби крематорію. Власне в книжці є дві такі героїні-ворожки, з якими Кароліна веде бесіду про майбутнє, і ці сцени абсолютно комічні (так, комедія в концтаборі). Науковиця не може собі дозволити вірити в такі дурниці. Хоча відразу ж себе осмикує: польський опір можливий саме за підтримки католицької церкви, релігія — фактор ідентичності поляка. Але то ж релігія, а не магія, то інше. 


Читайте також: Сила творчості: як трансформувати біль і нагадувати світу про воєнні злочини


У неї просто інші карти для ворожіння. Вони звуться класичною літературою. Лянцкоронська весь час судомно намагається визначитися, в якому вона зараз перебуває жанрі. От ця сцена схожа на Фукідіда. А це точнісінько, як було в Гомера. А це щось із Еврипіда. І все навколо римується з «Дзядами»… Вона так само шукає раціональних пояснень геноцидній війні, як і «прості жінки» з нею поруч. Зрештою, Лянцкоронська визначається: вона опинилася всередині якоїсь схибленої поеми про облогу міста, яке от-от упаде під навалою варварів. Постійний нав’язливий мотив: ніхто не знає, що відбувається з його рідними і близькими, куди їх повезли, ніхто на волі не знає доль тих, кого заарештували, ніхто не знає, що коїться у Львові «під червоними» — все закрито, все замуровано, немає зв’язку з «великим світом». 

Азія і Європа: дві окупації

Лянцкоронська пережила дві окупації — радянську й нацистську. У другому випадку вона знову і знову повертається до роздумів, що могло зіпсуватися в такому народові, як німці, щоб вони дійшли до гітлеризму (навіть студіює Гете і Шиллера в пошуках підказок, ретельно читає і «Майн Кампф» з тією ж метою). У першому все ясно — це захланна Азія полізла в Європу. Перше, що дізнаємося про червоних: у них потворні жінки. Друге: вони не знають призначення елементарних ужиткових речей, миють голови у ватерклозеті, ходять у театри в спідньому, граються дитячими брязкальцями, що їх уперше бачать. Лянцкоронська не витрачає себе, намагаючись зрозуміти природу радянської окупації, це немита Азія і цього досить. Вона обирає «піти під Гітлера» — обирає того ворога, якого може зрозуміти, а значить його можна побороти.

«Зі Сходу на наші землі нахлинули, як за Владислава IV, соціально несформовані дикуни й боролися з нами в ім’я суспільних гасел, що великою мірою випливали з комплексу меншовартості, з ненависті до культури, якої в загарбника просто не було».

(На жаль) українці

Саме таке формулювання в «Воєнних спогадах» найчастіше застосовуватиметься, коли йдеться про українців. Хтось спричинив зло — це знову українці, на жаль.

Тут варто наголосити момент, який і сама авторка акцентує. Радянська окупація Львова — це не москалі, Москва далеко. Це кияни, які приїхали керувати й задавати тон у докорінно польських містах. Є один момент на початку, показовий. Перед університетськими викладачами виступає нове керівництво. Слово має Олександр Корнійчук, той відомий драматург, який представляв Київську академію. Він говорив українською, але грамотно й чисто, то поляки його легко розуміли. Сама ця грамотна промова ввела їх в оману і змусила повірити обіцянкам не звільняти польську професуру.


Читайте також: «Жіноча історія — це неоране поле»: вийшла монографія про історичний досвід українського жіноцтва


«Тож ми постійно й повсюдно відчували, що в щоденному житті нами керує не Москва, а Київ, що ми зіткнулися не з Росією, а з проблемами нашого трагічного XVII століття — з Хмельниччиною». 

Я навела болючу цитату, але «Воєнні спогади» глибше аналізують стосунки поляків і українців у Львові в часи Другої світової, а це питання ой яке непросте. І ні, нам не сподобається читати, як Лянцкоронська пише про українців. І так, мусимо це читати. Єдиний плюс-мінус позитивний українець тут (не краде харчів, не здає сусідів таємній поліції тощо) — юнак, кмітливий як для простого хлопа, слухає лекції Лянцкоронської про античне мистецтво. Він — охоронець у в’язниці гестапо. Сама авторка весь час себе осмикує: нас — українців і поляків — нацьковують один на одного сусіди, ми маємо жити в мирі, як колись, і тут же опускає руки: помиритися після такого буде складно, «після цієї шокової терапії ще буде можливим співіснування двох наших народів, що ми знайдемо спільний знаменник».

Ці фрагменти варто уважно читати бодай для того, щоб чітко побачити цей спільний знаменник. Знаєте що це? Збереження себе — як держави і людини, себто як суб’єкта.    

«Притаманна жінкам пасивність»

В одній зі сцен Кароліна тішиться, що її з одиночної камери повернуть до загального бараку, адже тепер можна буде зосередити на допомозі іншим, а не пасивно захлинатися своїми проблемами.  Вона стає наглядачкою в бараку, це дозволяє їй допомагати ув’язненим, зокрема під час смертельної селекції.

Авторка записок багато міркує про пасивність. Ця риса, на її погляд, притаманна здебільшого жінкам, допомагала їм виживати у в’язницях і таборах. Чоловіки втрачали себе, коли не могли бути активними, зберігати суб’єктність у кожній життєвій ситуації. Жінки легше змирялися з тим, що в них забирали імена й замінювали номерами, тому вони виживали… Лянцкоронська не мислить себе в цей момент жінкою, грубо кажучи. Вона виживає якраз за рахунок активності, як членкиня Союзу збройної боротьби, як бійчиня в партизанській війні. 

«Воєнні спогади» Лянцкоронської — не свідчення уцілілої. Це надважливо для розуміння книжки.Переклад цього твору вийшов на американський книжковий ринок під титулом «Мікеланджело в Равенсбрюку». Таку назву створили «не зі стелі», Лянцкоронська читала в концтаборі лекції про Мікеланджело, але назва вийшла така маніпулятивна, що на неї чуйно відреагував читач — книжка отримала переважно роздратовані відгуки. Лянцкоронська не свідчить про те, що вижила під час світової масакри і у який спосіб вижила. Її книжка — не табірна проза. Вона розповідає, як була частиною тієї сили, що чинила дієвий спротив. Вона не свідок подій, а учасниця. 

Її позиція в кожній описаній сцені і в ситуації — не пасивна, а активна.

Дивна річ у тих спогадах (то не щоденники, а саме мемуари, в основі яких — щоденники, де була опущена левова частка інформації через питання безпеки). Вона пам’ятає, скільки часу тривав другий допит у очільника Станіславського гестапо Крюґера — 2.45. І не може згадати, як не силкується, імен тих, хто її рятував. Скажімо, Кароліну вивозили зі Львова, вона вже деякий час переховувалася, вивозили потай і за фальшивими документами. Поруч був чоловік, за чию сестру вона себе видавала. Мала відповідний паспорт. Ну це ж прізвище вона мусила пам’ятати! Вона ж мала його визубрити навіки. Ні, перепрошує, що не може подякувати чоловікові зараз у книжці особисто, бо забула, як він звався. Оці лакуни в пам’яті, раптові й несистемні, що випливають то там, то тут у «Воєнних спогадах», вони дуже по-людському щемкі, вони показують, наскільки важко насправді писати авторці ці спогади. Лянцкоронська творить історичний документ, а не демонструє нам свою вразливість (яку часом просто видно) — таке її завдання. 

Справа про розстріл львівських професорів

Магістральну тему «Воєнних спогадів» складає висвітлення трагедії, символічне значення якої в польській історії співмірне з військовим злочином у Катині. Розстріл львівських професорів у липні 1941 року. Кароліні Лянцкоронській випало вислухати щиросердне зізнання ката, вона приймала ту гротескну сповідь Крюґера про знищення професорів, адже її тримали під арештом і теж мали от-от розстріляти, то злочинець не мав причин себе стримувати. Лянцкоронська отримала вкрай цінну інформацію про воєнний злочин, і здобути справедливе покарання для катів стало для неї принциповою справою: вона передає інформацію підпіллю, скеровує її союзникам, допомагає ідентифікувати жертв і злочинців, виступає свідком на суді.

Втім, це історія не відплати, вона-от якраз і не здійснилася, попри зусилля однієї жінки, докладені до відновлення історичної справедливості. Історія програної битви, правду кажучи.


Читайте також: Уривок із книжки Валерії «Нави» Суботіної «Полон»


У ніч на 4 липня німецький підрозділ особливого призначення арештував 22 професорів Університету Яна Казимира і Львівської політехніки. Разом із науковцями ув’язнили членів їхніх родин і людей, які були гостями в їхніх домівках. Всього 52 людини. Причиною стала нібито співпраця професорів із совєтським урядом. Списки складали, ймовірно, студенти, пов’язані з ОУН, список був застарілим, між іншим, кількох професорів шукали за вказаними адресами, де їх уже не було. Арештованих пограбували, допитували й убили. Були безпосередні свідки розстрілу. Страту виконували члени підрозділу Einsatzkommando zur besonderen Verwendung, тут же були присутні поліцейські перекладачі (переважно українці). Через це довгі роки існувало хибне припущення, яке підігрівала радянська пропаганда, що страту провів батальйон «Нахтігаль». Професор Зигмунд Альберт уже під час війни почав збирати свідчення злочину, вони були видані 1989 року. Хто саме керував стратою? Існують різні версії й різні свідчення, одна з них належить Лянцкоронській. Крюґер, проти якого свідчать зокрема «Воєнні спогади», визнаний істориками як один із виконавців злочину. Істориками, а не суддями, бо жодну людину за цей злочин не судили.   

Лянцкоронська сама акцентує справу забитих професорів як головний сюжет і головну відповідальність своїх мемуарів. Для того вона не лише повертається до цього сюжету знову і знову, а й спеціально пише до спогадів епілог. 

Після мемуарів

1967 року судять Ганса Крюґера — за злочини, що він їх скоїв у Станіславові. Про це випадково дізнається Лянцкоронська, яка тоді живе в Лондоні. Кароліна зголошується бути свідком на суді. Їй не відповідають на листи, поки вона відверто не погрожує звернутися до ЗМІ. Але власне на засіданні її воліли не чути й не слухати. Справу про вбивство львівських професорів взагалі не обговорювали, адже йшлося про злочини в іншому місті і про масові убивства євреїв, не поляків. Питання, які ставив адвокат і суддя, свідчили, що вони не знають самої суті справи й не хочуть у ній розбиратися. Лянцкоронська повідомляє про ситуацію історикам і правозахисникам, які фіксують злочини Шоа. Їх доля забитих поляків теж не аж так цікавить. Справа львівських професорів залишається відкритою.  

Про це засідання й розказує в епілозі авторка «Воєнних спогадів». Через весь текст проходить місія, яку героїня мусить здійснити. І не може цього зробити. Книжка закінчується сценою суду. Суд — він не про справедливість, він про те, щоб закрити питання, підвести риску, заблокувати вражену злочином «ділянку» в спільноті. Нічого цього в записках Лянцкоронської не стається, окупація в самих різних її формах триває, а значить, попереду багато роботи.    

Кароліна Лянцкоронська за письмовим столом, Рим, 1992 р.
Кароліна Лянцкоронська за письмовим столом, Рим, 1992 р.

Після війни Лянцкоронська жила в Італії, була співзасновницею й директоркою Польського історичного інституту в Римі. Видавала книжки й часописи з історії Польщі. Долучилася до заснування Польського наукового товариства. Заснувала фундацію, яка просувала і підтримувала польську культуру. У Польщі Кароліна Лянцкоронська після 1942 року жодного разу не була, то була вже не її Польща.  

Ганна Улюра

Більше публікацій
Більше публікацій Ганна Улюра
Більше публікацій Статті