Ганна Сайтарли з Луганщини. Разом із родиною переїхала до Запоріжжя в 2014 році. Тоді працювала в банківській сфері. Через 2 роки зрозуміла, що вигоріла і хоче зміни діяльності. Почала відвідувати різні тренінги, які проводили для переселенок. І на одному з них Ганна познайомилася із головою громадської організації, яка потім запросила її на роботу в громадський сектор.
Досвід переїзду допоміг у самоідентифікації
«Напевно, переїзд 2014 року змусив переоцінити все життя і на світ подивитися іншими очима, — пригадує Ганна Сайтарли. — Ніби відбулася й ідентифікація себе як українки, частини України, й ідентифікація як жінки, феміністки. Тобто це не був шлях одразу за один день, це не було так, що одного ранку прокинулася і все — я вже інша. Просто досвід переїзду дозволив мені зрозуміти, що я насправді хочу бути частиною України, що моя країна має бути незалежною. Я почала думати про такі речі, про які раніше не думала. І звичайно, чим більше я відкривала для себе світ демократії, демократичних процесів, тим більше розуміла, як важливо, щоб всі ці процеси будувалися на ґендерній рівності. Коли я почала займатися громадською діяльністю, побачила, що може відбуватися в родинах, якщо немає поваги і розуміння, що всі люди — рівні. Я маю на увазі насильство. Не можна сказати, що в нашій родині панував патріархат. Можливо, тому що ми — інше покоління і з самого початку наші стосунки будувалися на рівних. Проте, звичайно, ми в інших умовах зростали і тому інколи виникали якісь питання щодо ролей у сім’ї, особливо коли чоловік втратив роботу і переживав, що жінка заробляє, а він — ні. Але ми змогли це все пережити. Тому що змінювалася наша свідомість і формувалося розуміння, що це нормально».
«Майбутнє України має бути без насильства і зі сталим миром»
Ганна працює в сфері громадської діяльності з 2016 року. Першим напрямком роботи в цьому секторі була допомога жінкам, постраждалим від домашнього насильства, в місті Запоріжжі. Тоді вона долучилася до організації, яка працювала над запуском комплексної системи надання допомоги жінкам, проведенням адвокаційних кампаній задля відкриття притулку в цьому місті, а згодом — допомогою у відкритті аналогічних притулків у Бердянську і в Мелітополі. Паралельно з цим у місті набував форм єдності місцевий феміністичний рух. Також Ганна 5 років була регіональною координаторкою з тематики локалізації Національного плану дій із виконання Резолюції Ради безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека» у Запорізькій області.
Читайте також: Ірина Гамбарян: Дати собі дозвіл не виживати, а жити
Незадовго до повномасштабної війни Ганну запросили працювати в команду Інформаційно-консультативного жіночого центру, де вона працює вже четвертий рік. Обіймає посаду проєктної менеджерки — координує проєктну діяльність і стратегічні напрямки організації, а також є директоркою аналітичного центру організації.
«Це дуже велика відповідальність, — говорить Ганна про свою роботу, — оскільки організація заснована в 1995 році, вже має гарну історію, гарний експертний потенціал, працює не тільки на місцевому, а й на національному та міжнародному рівнях. І дуже важливо сьогодні в таких важких умовах зуміти переформуватися, пристосовуватися до нових викликів, які є сьогодні в країні, у світі і в нашій команді. От в принципі це моя задача».
Нині основні напрямки роботи організації — локалізація резолюції Ради безпеки ООН 1325 в Україні, підтримка жінок, які постраждали від сексуалізованого насильства повʼязаного з конфліктом, навчання для представників і представниць сектору безпеки і оборони, соціальних служб роботі з постраждалими від СНПК; аналіз ситуації ґендерної рівності у громадах, розробка модельного плану відновлення з урахуванням забезпечення принципу рівних прав і можливостей жінок і чоловіків.
«Багато громад створюють свої плани відновлення, але вони не включають до них ґендерну складову, — розповідає Ганна. — І в нас виникла така ідея — показати їм, як це може відбуватися, який вигляд може мати план, якщо думати про людей, для яких це все робиться. Експертки нашої організації давно залучені до цих процесів. Дуже важливо думати і про майбутнє: якщо ми кажемо про відновлення України, то маємо розуміти, що це також має бути майбутнє без насильства і майбутнє зі сталим миром. Дуже важливо, щоб ми були об’єднані між собою. Саме тому і виникла ідея створити мережу жінок «МОЖУ».
«Об’єдналися, щоб зрозуміти, наскільки ми різні»
До мережі долучилися ті жінки, з якими ІКЖЦ і так співпрацював у межах локалізації Резолюції ООН 1325.
«Що таке локалізація будь-якого національного документу? —пояснює Ганна. — Це впровадження його на рівні громади, але з урахуванням контексту, який є в конкретній громаді. Тому що, наприклад, план 1325 у Запорізькій та Львівській областях має і буде відрізнятися. Оскільки контекст, в якому живуть люди, і те, як впливає війна, треба враховувати. Тому ми об’єдналися, щоб зрозуміти, наскільки ми різні, наскільки різний маємо досвід і наскільки ми цей досвід можемо об’єднати. Нам потрібно було таке місце, де ми могли би безпечно визначати больові точки і те, як ми можемо разом впливати на це. Мені дуже подобається, що останнім часом наш рух і наша мережа вже дійшла до такого високоекспертного рівня, що ми готові не тільки вбирати в себе досвід інших країн, а й ділитися власним досвідом із ними. І я вважаю, що це дуже великий крок уперед і на цьому точно нам не треба зупинятися».
Читайте також: Анастасія Ненька про цінності впровадження Резолюції 1325 та мережу миротвориць «МОЖУ»
Окрім обміну досвідом та експертизою, мережа «МОЖУ» — це ще й про взаємопідтримку.
«Більшість із нас росте з комплексом самозванки, — говорить Ганна. –— Ми все ще думаємо, що ми недостатньо щось знаємо, недостатньо робимо. І наша мережа якраз про те, щоб поговорити про це й навчитися визначати власні потреби —потреби як активістки, потреби як жінки, потреби як частини мережі. І ми запровадили таку традицію — щороку проводимо опитування наших учасниць про те, які у нас сьогодні є потреби. І якщо виявляється, що хтось хоче підвищити рівень знань англійської мови, ми шукаємо ресурси для того, щоб надати можливість нашим партнеркам здобути ці знання. Були учасниці, які сказали, що вони давно мріють навчитися водити автомобіль, але бояться — і ми надали таку можливість. Ми вважаємо, що коли закриваються такі потреби, то у жінок — наших учасниць — росте впевненість у собі, збільшуються шанси підвищити власну експертність і посилити вплив в своїх громадах і на міжнародному рівні».
Картала себе за те, що покинула країну
Сама Ганна вчиться не відчувати синдрому самозванки за допомогою психотерапії.
«Коли почалася повномасштабна війна, я виїхала з дітьми за кордон і прожила там з ними півтора року, — згадує Ганна. — Весь цей час я дуже себе картала: мовляв, як я могла кинути свою країну в найскрутніший час. Але я розуміла, що в мене є діти, яких я маю захищати. Психотерапія мене навчила щодня говорити собі, що я молодець: за те, що сьогодні вивчила три англійських слова; за виконання робочих задач (навіть якщо з 5 задач я змогла закрити всього одну в силу різних обставин), за те, що витримала сама з дітьми в чужій країні 1,5 роки і повернулася, отримала права за кордоном (хоча все життя боялася сісти за кермо)…»
Утім, похвалити себе за певні досягнення в діяльності організації Ганна не береться. Каже: всі досягнення — це командна спільна робота.
«Я не можу відділяти окремо свій успіх від успіху команди, — говорить вона. — Бо якщо ми проводимо якесь дослідження або розробляємо рекомендації чи впроваджуємо якийсь проєкт — це все ж таки робота команди. Для мене дуже важливо, щоб кожна і кожний у нашій команді почувалися комфортно на своєму місці».
