Як давати раду собі й водночас підтримувати інших жінок, не опускати руки, діяти тихою сапою, змінювати самотужки й надихати інших на зміни — знає співзасновниця та директорка із стратегічного розвитку Українського жіночого фонду Наталія Карбовська.
Нещодавно в Києві проходила конференція випускниць Академії жіночого лідерства, де Наталія ділилася своїм досвідом.
50% записали найважливіші тези її промови.
Я хотіла б розповісти вам дві історії. Почну зі своєї декретної відпустки. 18 років тому я працювала у відомій міжнародній благодійній організації. Була директоркою, очолювала дві великі міжнародні програми. Вважала себе успішною, самодостатньою, мені дуже подобалося те, що я роблю. Я завагітніла, мав з’явитися на світ мій молодший син. І тут керівник моєї організації сказав: «Ти знаєш, я розумію, що ти ефективно працюєш, але я не впевнений, що жінка з маленькою дитиною може тягти дві великі програми. Тому маєш вийти з декретної відпустки через 3 місяці і я пропоную одну програму віддати комусь іншому». Я з цим не погодилася, бо вважала, що дитина роботі не заважає, а, можливо, й навпаки, допомагає. Тому що те, що я роблю, я роблю і заради сина також.
Читайте також: Пережити декрет: дві ініціативи, які надихають і підтримують жінок
Тоді я познайомилася із іншими жінками, які на той момент уже створили Український жіночий фонд. Ми з ними багато говорили про те, що я тепер називаю словом «солідарність». Вони надихнули мене залишити роботу у великому міжнародному фонді й робити те, що я роблю зараз. Так розпочався мій шлях в Українському жіночому фонді. Ми починали з ініціативи кількох жінок, які вирішили змінити світ, змінити середовище донорів в країні, створити українську благодійну організацію, яка буде займатися підтримкою інших жінок. Ми починали з річного бюджету в 10 000 доларів, а зараз наш бюджет становить понад 1,5 мільйони.
Друга історія, яку я хотіла вам розказати, — це історія трьох жінок. Їх звати Оксана, Руслана і Наталя. Вони в різні часи взяли участь у програмі, яка сьогодні фактично стала Академією жіночого лідерства. Це дуже важлива для нас програма. Тому що ми в УЖФ вважаємо, що об’єднання жінок, солідарність, взаємна підтримка — це те, що допомагає рухатися вперед. Хтось із нас знає більше, хтось — менше. Але дуже важливо, щоб ті, хто знає більше, підтримали тих, хто має мотивацію і хоче вчитися. На це й була спрямована програма «Перший крок до успіху», яка трансформувалася в Академію жіночого лідерства. Ми маємо вже дуже багато випускниць. Оксана сьогодні працює в уряді, Руслана очолює дуже відомий і потужний бізнес. А Наталя стала очільницею відомої громадської організації, до якої дослухається як місцева, так і національна влада.
Професійне вигорання. Знаєте, як в мультику — «лапы ломит и хвост отваливается». Б’єшся-б’єшся і не виходить. Що я роблю в таких ситуаціях? По-перше, говорю з колегами — як з тими, що працюють у нас у фонді, так і з-за кордону. Бо часом думаєш, що можливо всі ці проблеми і виклики є тільки в нашій країні, в тих громадах, де ми працюємо. Насправді, це не так. У всьому світі приблизно одне й те саме: жінки стикаються з однаковими проблемами, переживають вигорання і також з цим боряться. Дуже важливо це озвучувати. Замикатися у собі — неефективно. УЖФ дає гранти, щоб активістки могли впоратися із ситуацією вигорання. Ідеться про психологічні консультації, тренінги, ознайомчі поїздки тощо. І ми бачимо, що це допомагає.
Я просто впевнена, що жіноча солідарність — це не проти когось, це задля. Я переконана, що солідарність вигідна передусім жінкам. Для того, щоб ми з вами не почувалися самотніми. Щоб якомога менше жінок стикалися з такою ситуацією, яку ми досить часто бачимо в громадах, коли жінки звинувачують в усіх проблемах себе. «Якщо чоловік б’є — я сама винна. Якщо мені не доплачують зарплату, платять менше, ніж чоловікам у громаді, якщо відсотки по паях платять менші, це тому, що я просто не освічена і не знаю, куди мені піти, з ким порадитися…». Я категорично із цим не погоджуюсь. Ми маємо перестати звинувачувати себе у всіх наших проблемах і маємо з цим боротися. А для цього нам потрібно підтримувати одна одну.
Читайте також: Марина Матковська: «У «Школі депутаток» я навчилася стрибати вище голови»
Навіть тим, хто має активну позицію в своїх громадах, іноді не вистачає якогось поштовху, щоб зробити крок. Дуже важливо всім жінкам, які вже в політиці, усвідомлювати, що вони можуть мотивувати і підтримувати інших жінок. Бачите, зараз у нас уже понад 20% жінок у парламенті. Я дуже сподіваюся, що ця кількість переростатиме у нову якість політики. Зокрема, щодо гендерної політики, щодо прав жінок.
На жаль, мережа взаємопідтримки жінок в Україні ще не така сильна, якою ми би хотіли її бачити. І для того, щоб змінювати цю ситуацію, нам з вами потрібно бути голоснішими. Нам потрібно сидіти за тими столами, де приймаються рішення. І ми маємо робити так, щоб наш голос був почутий.
Якось ми говорили із відомою харківською активісткою Анною Шаригіною, і вона сказала, що солідарність, на її думку, — це не іменник, а дієслово. Тому що це про дію, про процес, який має тривати.
Академія жіночого лідерства (АЖЛ) – це ініціатива Національного демократичного інституту міжнародних відносин та Українського жіночого фонду, спрямована на всебічну підтримку жінок-лідерок задля посилення їхньої участі в реформі децентралізації, зокрема в процесах прийняття рішень в громадах.
Проект здійснюється у рамках Програми «Децентралізація приносить кращі результати та ефективність» (DOBRE), що виконується міжнародною організацією Global Communities та фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID).
Національний Демократичний інститут міжнародних відносин та Український жіночий фонд є партнерами Програми USAID DOBRE.
Підготувала Вікторія Кобиляцька, 50%
