Амбасадорка Британії Мелінда Сіммонс: «Перше українське слово, яке я вивчила, – натхнення»

«Коли батьки почули про роботу в Україні, запанувала тиша»

Пані посол, ви розповідали, що приблизно 120 років тому ваші прапрадідусь та прапрабабуся жили у передмісті Харкова, а потім поїхали за кордон. За рік, що ви працюєте в Україні, вам вдалося відвідати Харківщину, побачити місце, де жили ваші родичі? 

Я, звісно, хотіла поїхати до Харкова ще на початку року, у лютому – березні, але через карантин ми змушені були перенести свої плани. Тому я їду наступного тижня і дуже очікую цієї поїздки.

Ви маєте інформацію, де вони жили, чи зберігся будинок? 

Мої пращури були доволі бідні люди. І проблема бідних сімей полягала у тому, що вони не реєстрували шлюби та народження дітей, тому не залишилось ніяких записів. Усе, що я знаю, вони жили неподалік Харкова, потім прапрадідусь зі старшим сином поїхав до Києва, а прапрабабуся з другим сином залишилася під Харковом. Через певний час у Царській Росії почали зростати антисемітські настрої, і мої пращури – дід з бабусею та синами – емігрували. Прапрадідусь поїхав до США, а прапрабабуся – до Британії. Потім старший син знайшов матір з братом у Британії.    

Коли ви були дитиною, у вашій родині згадували Україну? 

Моя родина була біженцями, тому їхнє ставлення до країни є двояким. З одного боку, культура, музика, їжа – це все залишилося в родинній пам’яті, але причини, через які довелось поїхати – антисемітизм – це те, що боляче згадувати. У нас були згадки про культуру, а не про державу. 

Яка була реакція ваших родичів, коли вони дізналися про ваше призначення до України? 

Я пам‘ятаю, що ми сиділи за столом з батьками. Я їм до цього нічого не казала, бо за правилами, доки немає підтвердження, я не можу розголошувати інформацію. І коли я отримала підтвердження, я сказала: «Нарешті я можу вам повідомити, що їду на роботу в Україну». Запанувала тиша. Вона тривала приблизна десять секунд, але здавалося, що довше. І після цієї паузи матір сказала: «Ти повертаєшся додому». Це прозвучало дуже зворушливо. 

Коли я росла, то не думала про Україну, як про дім. Ця частина світу була для мене місцем, звідки втекли мої пращури. Але коли інші люди у нашій громаді почули про моє призначення, то вони відреагували приблизно так само, як і мати. Преса нашої громади, єврейська газета, написала статтю. Заголовок був приблизно такий: Нащадок біженців з України їде на роботу до тих місць. 

Це була велика позитивна історія. І вона триває досі. Про це досі говорять.

«Мені пощастило, що викладачка мови підходила до української з усією любов’ю і старанністю»

Коли ви приїхали до Києва, то записали для твіттера ролик, де розповіли про себе українською мовою. Як я знаю, мову ви вивчили за рік перед призначенням. Скажіть, це було складно, оскільки українська – не з простих. 

Справді, українська складана мова. Моєю найбільшою проблемою і відмінністю від інших було те, що я була першою студенткою, яка не говорила іншою слов’янською мовою. Всі інші на курсі мали якісь знання чи то російської, чи то польської, чи то сербської. Тобто в мене не було бази для української. Ті мови, якими я володію – англійська, німецька, французька, іврит та трішки арабська – мені не допомогли. 

Мені пощастило, що викладачка мови підходила до української з усією любов’ю і старанністю. Вона підкреслювала важливість знання української в контексті роботи в Україні. 

Вчителька дала мені аркуш паперу, де було написано 10 слів, і сказала: «Ці 10 слів ти найчастіше вживатимеш в Україні». У середині було одне слово, яке я вивчила першим. Моє перше українське слово – натхнення. А ще були слова – сало, борщ, подорож, кохання, перемога. Вчителька мала рацію, бо це важливі слова, але більше для душі, не для роботи. 

Ще у нас популярне слово «зрада».

О, так. 

Ви читаєте українських письменників?

Це дуже складно, але я намагаюся. Мені подобається Сергій Плохій, відомий історик у Гарварді. Він написав «Брама Європи». А також мені подобаються поезії Івана Франка. 

Який ваш улюблений письменник? 

Важко назвати когось одного. Я дуже багато читаю і маю багато книжок. Але є одна письменниця, до якої я повертаюся, коли мені важко чи потрібно емоційно відновитися, – це Джейн Остін. 

У ваших соціальних мережах багато світлин з різних місць в Україні. Ви по роботі їздите чи намагаєтесь подорожувати? 

Подорожую як і по роботі, так і з власної ініціативи. В Україні дуже красиві місця і, напевно, зараз найулюбленіше місце – це Херсон, де я була у серпні. Це була делегація до Херсона. Я запам‘ятала, що о 6:30 ранку стою на березі озера і пропливає один рибалка у човні. У цей самий час у Києві потік людей та машин, а там спокій. 

Мені дуже подобається Київ. Я люблю київські острови, а у центрі міста – дворики. Вони відкривають архітектуру і дуже затишні, приховані від міського галасу місця. 

«Вражає пристрасть та рішучість українців побудувати країну, яку хочуть люди»

В Україні є вислів, що інколи краще на себе подивитися чужими очима. І зараз я хочу, щоб ви були цими «очима». За рік, що ви працюєте в Україні, ви помітили якісь риси, що характеризують українців. Які ми?

Well. Коли я тільки прибула до України, то у мене чомусь виникло враження, що українці суворі чи різкі, але в такому плані, що тобі смішно від цього. Наприклад, у крамниці я шукаю якийсь товар і запитую щось продавця, а мені у відповідь просто випалюють: «У нас цього немає». І все. У Британії зазвичай сказали би: «Ви знаєте, у нас зараз цього немає, але, можливо, вас зацікавить інший товар». 

Пізніше я зрозуміла, що є певна точка, яку ти маєш подолати у спілкуванні з українцями. І якщо ти її успішно подолаєш, тоді вони відкриваються, і виходить зовсім інша розмова. Звичайно у цьому допомагає мова: коли ти спілкуєшся з людиною тією мовою, яку вона розуміє. На жаль, в Україні ще англійську не настільки чути, як в інших східноєвропейських країнах, але мені допомагає українська. Зараз я насолоджуюся спілкуванням з різними людьми. 

І ще. Мене вражає, скільки в українцях пристрасті та рішучості побудувати країну, яку хочуть люди. Це напевно те, чого я не бачила в інших країнах – цю яскраво виражену пристрасть. Цього можна повчитися.

Дуже дякую вам за чесну відповідь, але, на жаль, зі свого боку можу сказати, що нам бракує толерантності та терпимості. Нещодавно в Одесі був Марш рівності, і сталися напади на його учасників. Ви виступили із заявою, засудили це. Скажіть, як підвищити в Україні рівень толерантності, можливо у вас є поради. 

По-перше, будь-яка країна має проблеми з толерантністю, і Британія також. Але я думаю, що в Україні, на відміну від Британії, ці питання почали обговорюватися відносно недавно. Скажімо 7-10 років тому вони з‘явилися у широкому публічному дискурсі. 

У Британії цей процес триває довше, тому суспільство вивчило певні уроки. За часів Радянського союзу взагалі існувала культура замовчування певних тем, особливо складних, і вона, так би мовити, перейшла у теперішній час. 

Потрібен час і законодавство. Я зустрічаюся з багатьма активістами і вони кажуть, що за їхніми спостереженнями, публічні акції змінюють на краще ставлення людей до проблематики і до спільноти. З року в рік вони фіксують покращення. Але у 2020 році ковід і карантин відбилися негативно на цих процесах, бо немає можливості виходити і доносити позицію до людей: не відбуваються дискусії, громадські акції. Тому це трошечки відкочується назад.

І другий аспект – це законодавство. Потрібні зміни в цій царині. Якщо, наприклад, стається злочин на ґрунті ненависті, він часто українською правоохоронною системою кваліфікується як хуліганство. Це неправильно, тому що ви можете проявити ненависть до людини і сильно зашкодити їй, а вас притягатимуть до відповідальності, як за дрібну крадіжку. 

У багатьох західних країнах і у Британії існує сильне законодавство, що чітко визначає злочини на ґрунті нетерпимості, релігійної ненависті, дискримінації за різними ознаками, в тому числі за ознаками сексуальної орієнтації. Це все прописано в законодавстві і покарання дуже суворе. 

Якщо ми заговорили про дискримінацію, то хочу поговорити з вами про ситуацію, яка існує в Україні упродовж багатьох років – розрив у зарплатах чоловіків та жінок. За останніми даними, жінки в Україні отримують приблизно на 23-25% нижчу зарплатню. Чи існує в Британії така проблема і як її вирішують? 

Ця проблема також існує в Британії, на жаль. Є різниця в оплаті праці жінок та чоловіків, навіть якщо говорити про державну службу. Напевно буквально упродовж останніх 2-3 років уряд більше говорить про ці проблеми і вирівнює ситуацію. Не останню роль у цьому зіграла кампанія #metoo. 

Водночас у Британії про проблему нерівної оплати праці говорять більше, ніж в Україні. В Україні не вистачає людей, які б говорили про те, що всі люди в економіці відіграють важливу роль, і що для суспільства, і для країни краще, коли всі мають однаковий доступ і однакові можливості реалізувати себе.

Я недавно виступила на київському форумі, який був присвячений саме цій проблематиці – рівні можливості для жінок. Я говорила про насильство проти жінок, і в аудиторії 99% сиділи жінки, які і так знають про ці проблеми, а потрібно, щоб це слухали і усвідомлювали ті, хто цього не знає. 

«Жоден конфлікт не розв’язувався без прийняття складних рішень»

Моє рідне місто Луганськ, тому декілька запитань про війну на Сході України. Недавно було змінено склад Тристоронньої контактної групи і деякі критики сказали, що це спроба оновити формат. Якої думки ви?

Перше, що потрібно сказати – це те, що влада демонструє: Україна віддана Мінському процесу і всі зусилля покладає, щоби просунутися в рамках цього формату. 

І навіть якщо є враження, що мінський процес нікуди не рухається, то є одна річ, яку він точно робить – усаджує за стіл перемовин Росію. Не останню роль у цьому грають санкції. Росія, якщо і турбується про щось, так це про питання санкцій. 

Хоча мінський процес і нормандський формат – це передусім найвищий рівень керівництва країн, які залучені до нього, однак є громади, є люди, є соціальні зв’язки. Британія бачить свою нішу в тому, щоби спілкуватися з громадами, щоби обговорювати проблеми і визначити, якими будуть Луганськ і Донецьк, скажімо, у мирному сценарії, що потрібно для цього зробити. Ми хочемо відігравати активну роль у роботі, яка ведеться на рівні громадськості, бо це дуже важливо. 

Недавно знов постало питання амністії на Донбасі. Позиція України полягає у тому, що вона не може застосуватися до тих, хто скоїв воєнні злочини. У світі є приклади, коли амністія ставала одним з інструментів завершення збройних конфліктів. На вашу думку, чи прийнятний цей міжнародний досвід для застосування в Україні?

Моя кар‘єра пов‘язана з конфліктологією. Я працювала над створенням мирних сценаріїв завершення конфліктів у різних країнах світу, зокрема у Колумбії, Бірмі, Нігерії, Сомалі, Кенії, Боснії та інших. І всі конфлікти, з якими я працювала, об’єднувало те, що вони були внутрішніми. Це були групи людей, які всередині країни повставали і боролися. Якщо ви подивитися на останні 30-40 років, то конфлікти по світу були саме внутрішніми. Ось чому методи, які були напрацьовані через призму цих ситуацій, складно застосувати до України. 

Україна має сусіда, який залучений в конфлікт і з яким вона бореться. І тому нам потрібно трошки розширити мислення і думати інноваційно. Ми не можемо сказати, те що спрацювало в Колумбії – тотальна амністія, – спрацює в Україні. Ні. Тому Британія та інші країни вивчають різні можливості. 

Якщо говорити не про найвищий рівень – владу, а громадянське суспільство, то що, на вашу думку, кожен з нас має робити або перестати робити, аби відстань між людьми, які живуть по різні боки блокпостів, скоротилася і конфлікт найскоріше завершився? 

Жоден конфлікт не розв’язувався без прийняття складних рішень. Останній приклад в Україні – це обмін полоненими. Це було дуже складне рішення, тому що всі хотіли повернути українських політичних в‘язнів, але ніхто очікував, що осіб, утримуваних в Україні, повернуть Росії. 

Українцям слід бути готовими розширити розуміння оцих важких рішень, які треба буде прийняти, щоби покінчити з конфліктом. 

І, звісно, ще є питання територіальної цілісності. Якими б не були сценарії завершення конфлікту, для Британії принципово важливо, щоби території, які були незаконно захоплені, повернули до складу України. 

«Бокс – це однаковою мірою і про силу, і про внутрішній спокій»

Не хочеться завершувати інтерв’ю такою темою, як війна. Я знаю, що ви маєте поряд з кабінетом кімнату, де висить боксерська груша. Як ви почали займатися боксом? 

Напевно 25 років тому. Один старший чоловік накричав на мене, і я пам’ятаю, що навіть розплакалася і потім злилася на себе за це. Я зрозуміла, що мені потрібне заняття, яке допоможе підтримувати впевненість у собі. Я навіть не знаю, чому подумала про бокс, але після того випадку почала ходити на заняття і доволі швидко увійшла у форму. 

У нас були спаринги, я виходила на ринг. Часом уявляла того чоловіка, який на мене кричав, і це допомагало мені ще сильніше. Дуже швидко я зрозуміла, що бокс – це самоконтроль, а не прояв сили. Якщо ви дуже сильно вдарите грушу, вона може сильно на вас відскочити. Потрібно вміти володіти собою, тому бокс – це однаковою мірою і про силу, і про внутрішній спокій. 

У Києві були ситуації, які засмутили вас настільки, що довелося знімати напругу біля груші?

Щодня. 

Ганна Мамонова, Йод.media

Фото: Дарія Давиденко