Home Статті Анастасія Дєєва: Найгірше — це коли ми самі для себе створюємо «скляну стелю»

Анастасія Дєєва: Найгірше — це коли ми самі для себе створюємо «скляну стелю»

Мокрі долоні – перша ознака так званого «синдрому самозванця». Анастасія Дєєва, ексзаступниця міністра внутрішніх справ, не приховує, що часом потерпає від цього явища. Але навчилася з ним боротися і давати собі раду. Нещодавно вона прочитала менторську лекцію в рамках проекту «Я зможу!». Говорила про свою кар’єру, страхи й досягнення, а також про те, як «скляна стеля» та «синдром самозванця» заважають жінкам рухатися вперед і підкорювати нові вершини.

50% послухали й записали найцікавіші тези. Далі – пряма мова.

Анастасія ДЄЄВА – українська політикиня й громадська діячка. У 2015 році закінчила Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Отримала ступінь магістра політології, захистивши диплом на тему розвитку громадянського суспільства. Колишня заступниця міністра внутрішніх справ із питань європейської інтеграції – цю посаду вона обіймала із жовтня 2016 по грудень 2017 року. Нині – виконавча директорка благодійної організації «100% життя».

Я почала працювати на другому курсі університету. Подавалася на різні програми стажувань. Виграла конкурс і стала «студенткою для парламенту». Тож із 8-ї ранку я була у Верховній Раді, а о 14-й бігла в «червоний корпус», де до 20-ї години сиділа на парах. Якщо ви навчаєтеся чи колись навчалися у другу зміну, то ви розумієте, про що я говорю. Тоді не доводилося навіть мріяти про час, щоб поскролити Інстаграм. Але такий ритм життя мене дуже надихав. Саме тоді я зрозуміла, як теорія відрізняється від практики. Це був період, коли я мала змогу доторкнутися до державної структури з дуже закритою бюрократичною системою. Після парламенту я ще проходила стажування і підпрацьовувала в Міністерстві закордонних справ. Насправді на той момент там було аж ніяк не краще, ніж у Раді, напевно, навіть гірше. А потім вийшло так, що я потрапила як проектна менеджерка у шведську компанію, яка займалася зеленими технологіями. Це був цілковито інший світ. Проектний менеджмент по-європейськи. Це значно розширило мій кругозір і дало змогу навчитися чомусь практичному, зрозуміти, що таке корпоративна культура.

Після цього була революція. Наша країна заявила про те, що ми хочемо змін. У такі моменти ти відчуваєш, що в тебе з’являються крила й хочеться працювати на благо своєї держави. Так я потрапила до феноменальної жінки – Еки Згуладзе, яка стала для мене менторкою і дуже близькою подругою. Це про те, що «ти будеш кращою за мене, я в тебе вірю». Мені пощастило почати з того, що я була її асистенткою, а потім виросла до «правої руки» й частково займалася усім тим, чим вона займалася в Україні.

Далі зі мною сталося Міністерство внутрішніх справ. У жодному разі не випробовуйте це на собі. Якщо у вас буде можливість вибору – краще не треба. Я через це пройшла, і скажу чесно – це дуже токсичний процес. Але абсолютно унікальний. І я за нього дуже вдячна. На цій посаді я займалася усім тим, чим я займаюся зараз, – правами людини. Я хотіла, щоб дуже закрита корпоративна культура стала відкритою і побачила людей. Так працює весь цивілізований світ. Гендерна рівність, протидія домашньому та гендерному насильству, захист дітей і так далі. Я не вважаю, що моя роль була якоюсь надважливою, але в той же час переконана, що це був абсолютно унікальний, ексклюзивний, неймовірний досвід, який мені потрібно було здобути, хоч це і було дуже токсично.

Відразу після призначення проти мене розгорнули дуже сильну атаку. Що можна пред’явити 24-річній дівчині? Чоловіка-олігарха? Але мій чоловік зовсім не олігарх і навіть не «айтішник». Тому вирішили пред’явити, що є цицьки. Боляче і неприємно, коли тебе «роздягають» і обливають брудом з усіх боків, а ти не розумієш, що відбувається. І було два варіанти, як діяти. Або розвертаєшся, ідеш в куточок і плачеш, або просто не звертаєш уваги. Хай пишуть і говорять, мене там немає. Я ж себе знаю, мої друзі й знайомі мене знають, знають, чому я працюю, що я роблю, і куди я йду. Тоді я зрозуміла, що насправді є мало людей, до критики яких я прислухаюся. Якщо я людину не знаю, її ім’я мені нічого не говорить, то мені байдуже, що ця людина каже чи пише.

Є такий вислів «крізь терни до зірок». «Зірки» – це не персональні амбіції, не влада чи публічність. Це наша місія, відчуття того, що ми на своєму місці, яке дає нам гармонію, спокій, усмішку на обличчі. А «терни» насправді зустрічаються на шляху в кожної з нас. І це не лише про професійну історію. Це про стосунки, творчість, здоров’я… Це такий дуже складний період, коли все погано і вам здається, що це кінець вашої історії. А насправді «терни» – це те, що робить нас сильнішими, допомагає зрозуміти, хто ми, і переконатися, що нам добре з собою. Що я – це та людина, яку я люблю й ціную, і це моє життя. Тому я рада, що цей токсичний період був у моєму житті, бо без труднощів ніхто ніколи не зможе рухатися вперед.

Після того, як я пройшла цей урок, я стала національною координаторкою «ООН-Жінки». Це структура, яка займається захистом прав жінок. Я долучилася до запуску руху «HeForShe» в Україні. Це рух за гендерну рівність, що залучає чоловіків-адвокатів, бо гендерна рівність – це не лише про жінок, це й про чоловіків також. Після цього я зрозуміла, що мені чогось бракує, хочеться виконувати ще якусь важливу місію. Тож подалася на конкурс і стала головою мережі людей, які живуть із ВІЛ. Зараз ми зробили ребрендинг і називаємося «100% життя», тому що наш фонд – це дійсно боротьба за життя, а не лише боротьба з ВІЛ, туберкульозом і гепатитом. Це про те, щоб люди почали більше звертати увагу на своє здоров’я й розуміти, наскільки це важливо.

Я вірю, що топ-менеджмент – це завжди про служіння. Чим вище ти перебуваєш у кар’єрній ієрархії, тим більше тобі потрібно дбати, щоб працювала вся система. Наша організація дуже велика, тільки в центральному офісі працює 106 людей. Очільник Дмитро Шерембей – відомий правозахисник, який уже багато років бореться за те, щоб у ВІЛ-інфікованих людей було право на терапію. Я виконавча директорка і слідкую за тим, щоб уся система функціонувала. Ми жартуємо, що Діма нас відправляє в космос, як Ілон Маск, а я маю подбати, щоб у всіх були скафандри, бо інакше далеко не полетимо. Фактично, коли ти на топ-менеджерській позиції, то обслуговуєш усю систему, маєш бути впевнена, що всі – починаючи від найменшого спеціаліста і закінчуючи керівництвом – працюють ефективно і розуміють цінності організації. Я не можу сказати, що це легка робота. Але мені цікаво розвивати свої сильні сторони, щоб бути кращою на цій посаді.

«Скляна стеля» і «синдром самозванця» – це два дуже різні явища, які мають один і той самий негативний наслідок. Вони позбавляють світ ваших ідей і можливостей, віддаляють нас одне від одного, закривають у «мушлі», вганяють у стан, коли ми цілковито перестаємо вірити в себе, перестаємо розуміти, хто ми такі. Про «скляну стелю» вперше заговорила письменниця Мерилін Лоден. У 1978 році вона виголосила промову про те, що є таке невидиме корпоративне явище, як дискримінація жінки на робочому місці. Згодом це підхопили дівчата з корпорації Hewlett Packard Маріан Шрібер і Кетрін Лоренс. Вони почали відкрито говорити, що в корпоративній культурі існує якась «невидима рука», яка блокує доступ жінок до топових посад. Так у 80-ті роки з’ясувалося, що хоч би якою розумною та відважною була жінка, вона «доростає» до якогось певного рівня, а далі – зась.

Хочу вам розповісти про одну дослідницю, яку я дуже люблю. Її звати Барбара Анніс. Вона родом із Данії, у 80-ті роки переїхала жити в Сан-Франциско й почала працювати в корпорації «Sony», яка тоді займалася продажем електроніки. Анніс стала першою жінкою, яка отримала титул «Продавець року» 14 разів поспіль. Але корпоративна культура була настільки маскулінною, що титул довелося поміняти на «Жінка-продавець року». Коли її запросили на сцену, директор дуже сильно потис їй руку і вручив величезний і неоковирний чоловічий годинник. Жінки таких зазвичай не носять, зате ними можна оборонятися як мачете. А після церемонії нагородження Барбару відправили на тренінг із… оборонної тактики горил для жінок у бізнесі. Вона провчилася там тиждень і озброїлася маскулінною моделлю поведінки. Коли ж повернулася на роботу, то вирішила, що тепер усе буде інакше. Але виявилося, що ця нова модель не працювала. Бо коли жінка стає прототипом чоловіка і намагається робити те, що для неї непритаманно, це не працює. Тож Барбара зрештою вирішила, що буде займатися тим, що пояснюватиме корпораціям, компаніям та іншим брендам, що ми всі різні й це круто, коли жінки й чоловіки можуть по-різному дивитися на ситуацію, приймати рішення, розвиватися та вести переговори. Ми справді різні. І в цьому не те що немає проблеми. У цьому всі наші переваги. Якщо ми це усвідомимо, то станемо більш продуктивними, і всі тільки виграють від цього.

Найгірше – це коли ми самі для себе створюємо «скляну стелю». Коли вважаємо, що недостойні рости далі, й що нас не цінують. Це велика проблема, бо ніхто крім вас її не вирішить і не розіб’є цю «скляну стелю». Якщо ми говоримо про «скляну стелю» як бар’єр при досягненні чогось, то «синдром самозванця» – це коли ви вже чогось досягнули, але не можете приписати ці досягнення своїм якостям, здібностям та зусиллям. Тобто не ідентифікуєте свої досягнення та успіхи із собою. Коли вам кажуть, яка ви крута, а ви про себе думаєте: «Як добре, що вони не знають, що мені просто пощастило, що я насправді цього не варта і мене тут не має бути». Це явище проявляється у людей, яких у принципі можна було б назвати успішними. Їхній внутрішній цензор постійно нашіптує їм, що «ти тут не маєш бути». Ось чому, коли я сьогодні зайшла до вас, то відразу сказала, що в мене мокрі долоні, а в голові питання «чому тут стою я, а не хтось інший».

Прослідкуйте за собою. Ви мали відчуття, що у вас купа життєвих досягнень, а ви заходите в Інстаграм, дивитеся і думаєте: «Блін, чому всі такі красиві, а я така страшна?! У мене ще й прищ на лобі, і я взагалі не розумію, з якого ракурсу мені треба сфотографуватися, щоб мати такий самий вигляд». Не буває такого? А в мене буває.

Як я із цим навчилася боротися? Є три інструменти, які мені допомагають:

✔ Насолоджуватися процесом і концентруватися на ньому, а не на результатові. Бо коли ми весь час ганяємося за результатом, то не встигаємо усвідомлювати, що з нами відбувається. Щойно досягнули чогось одного, як вже треба ще і ще. Мало бути доглянутою і красивою, мати кар’єру й гарні результати в усьому. Суспільство вимагає, щоб ми робили більше й більше. Але я не розумію, чому ми повинні це робити. Насправді не повинні, тому що це наше життя, і ми маємо його жити для себе й отримувати задоволення від процесу, а не ганятися за результатом.

«Достатньо добре» – це термін, який використовується в ІТ, коли версія готова і її можна запускати, дати клієнтові, щоб він її використав. Жодна комп’ютерна програма не працює ідеально, скрізь існують «баги», але в якийсь момент розробник вирішує, що все «достатньо добре» й завершує роботу над нею. У нашому житті все відбувається так само. Ми ніколи не досягнемо ідеалу, наші недоліки роблять нас тими, хто ми є. Це як ваш стан, у якому ви можете усміхатися, насолоджуватися процесом і зрештою сказати, що сьогодні був гарний день, а не починаєте себе гризти, що «можна було щось зробити краще». Просто скажіть собі, що кожен день важливий, і якщо ви ним не насолоджуєтеся, то просто втрачаєте час.

Проговорювати страхи вголос. Часом я сама намагаюся «проробити» в собі якісь прояви «синдрому самозванця». По-перше, таке самопізнання мені цікаве. А по-друге, я не хочу вантажити цим своїх друзів. Коли ми зустрічаємося, мені приємніше розмовляти з ними про якісь інші речі, а не зводити все до психотерапії. Але звісно, дуже допомагає, коли я з близькою людиною можу проговорити свої страхи, пояснити, чому я себе так почуваю. Ми можемо разом «побрейнстормити», і я почую таке потрібне мені в той момент: «Слухай, ти вже це робила сто разів, то чого ти боїшся?». Ви не перестанете бути «самозванцем», поки не розкажете комусь, що відчуваєте. Я навіть не підозрювала, що мої подруги теж мають подібні страхи, поки ми з ними про це не поговорили.

Сестринство це дуже круто. Коли ви можете поділитися з кимось. І важливо зрозуміти, що крутіше бути союзницями і допомагати одна одній, аніж вставляти палиці в колеса. Бо так чи інакше, всі ми опинимося в одному човні.

Якось я поїхала в Гаагу на курси з сертифікації переговорників під час конфліктних ситуацій. І була дуже здивована. Роззираюся довкола і думаю: «Чому це я приїхала в міжнародну академію в Гаазі, а тут лише жінки? Що це за дискримінація?!». А мені пояснили, що насправді набирають тільки жінок. Виявилося, що зараз дуже часто в гарячих точках починають запрошувати вести переговори саме жінок, бо вони цілковито інакше вміють донести інформацію і вийти з перемогою.

Я пишу в своєму Інстаграмі про жінок, які мене надихають. І це не для того, щоб отримати багато лайків. Просто мені хочеться розповідати своїм підписникам про те, що мені справді цікаво. Одна з таких жінок – Нері Оксман, яку порівнюють із Леонардо да Вінчі. Я її просто обожнюю. Для мене це повний розрив шаблону. Їй 42 роки, вона дуже красива, вона професорка, займається нейробіологією, дизайном і ще чимсь таким, чого я навіть не вимовлю. Коли їй було 20 років, пішла навчатися у медичний інститут, але потім передумала ставати медиком. Три роки служила в ізраїльській армії. Потім полетіла в лондонську школу вивчати архітектуру, отримала там ступінь, стала архітекторкою. Згодом переїхала в Бостон і пішла навчатися Массачусетський технологічний інститут, отримала докторський ступінь із філософії. Зараз читає лекції й займається 3D-дизайном. А ще – створює одяг, який ми будемо носити, коли здійснюватимемо міжпланетні мандрівки. Але про Нері почали говорити тільки після того, як журналісти написали, що в неї роман із Бредом Піттом. Хоча потім з’ясувалося, що це все неправда, а Пітт просто замовляв у неї якийсь проект.

Вікторія Кобиляцька, 50%

Більше публікацій
Більше публікацій Вікторія Кобиляцька
Більше публікацій Статті