«Уряд мрії», кажете? «Новое время» вирішило «намалювати» колективний портрет ідеального українського Кабміну. Для цього опитали пів сотні відомих підприємців, представників бізнес-асоціацій, топ-менеджерів, експертів і журналістів. Усіх, хто брав участь в опитуванні, редакція просила назвати найкращих кандидатів на посаду голови уряду, віцепрем’єрів та міністрів.
Що не так із цим «найоптимальнішим» складом? Спробуємо розібратися.
Спочатку уявімо, що зараз проходять вибори. І ви, як і я, залишаєтесь удома і не може піти проголосувати. Бо ви – жінка. І ви не маєте законного права.
Уявляєте? Я не дуже.
А ще менше ніж сто років тому це була реальність.
Право голосу для жінок стало частиною міжнародного права лише 1948 року, коли країни Організації американських держав ухвалили Міжамериканську конвенцію про закріплення політичних прав жінок, а ООН – Загальну декларацію прав людини.
Ви будете дуже здивовані, коли дізнаєтеся, що у Швейцарії тільки в 1971 році жінки отримали на федеральному рівні право голосу.
Навіть у Конституції України є натяк, що те, до чого ми зараз ставимося, як до чогось звичного, як до невід’ємного права, не завжди було так.
Cтаття 24 Конституції гарантує рівні права для жінок і чоловіків. Але в той же час у частині другій цієї статті написано, що держава надає жінкам рівні права з чоловіками. Надає. Ніби у чоловіків вони і так є від народження, а нам, жінкам, їх надає держава.
А тепер уявіть інше: ви хочете купити квартиру. Приходите до нотаріуса і… не маєте права підписати документи, оскільки таким правом наділений тільки ваш чоловік або батько.
Уявляєте? Я не дуже.
Але й це було, та ще й не так давно.
Читайте також: Ольга Бєлькова: Мені хотілося б, щоб у 2021 звернули увагу саме на жінок
Нам важко уявити, як це – жити без цих прав. Ми ставимося до цього, як до чогось невід’ємного, того, що було завжди і мусить бути. Хоча саме за ці праві інші жінки боролися наполегливо й завзято. Боролися, щоб мати такі самі права, як у чоловіків.
Це і є ота сама боротьба за гендерні права. За рівні права. За визнання того, що жінки – такі самі люди.
Тож чому тоді, коли мова йде про продовження боротьби за інші права – на кшталт права на рівну оплату праці, рівний доступ до професій, рівний розподіл обов’язків, безпеку та захист від насилля, багато хто вагається, іронізує, обговорює доцільність цієї боротьби?
До речі, станом на 3 квартал 2020 року в Україні розрив в оплаті праці між чоловіками та жінками становив 22%. Тобто жінки отримують на 22% меншу заробітну плату, аніж чоловіки за аналогічну роботу.
Я дуже часто стикаюся із позицією жінок, які не хочуть визнавати, що дискримінація є.
Гадаю, корінь цього в тому, що «…мені було складно пробитися, і тобі не має бути легко». Це наче якась підсвідома конкуренція за місце під сонцем. Цілком можливо, що це страх.
Багато успішних жінок не дуже хочуть говорити про дискримінацію, тому що вони вже успішні. Вони вже пройшли свій шлях, про який мало хто говорить відкрито.
Успішність – це статус, перемога, подолані труднощі. Переможців не судять – ними захоплюються. А якщо ти кажеш, що тебе дискримінували чи й далі дискримінують – це констатація слабкості.
Мовляв, усі жінки, і серед них ті, які говорять про дискримінацію – це просто слабкі гравці. А я успішна. Я все поборола і вибралася нагору, в чоловічій світ.
І тут треба запам’ятати важливе — якщо ви особисто не стикалися із дискримінацією чи успішно пройшли крізь всі перешкоди, це не означає, що інші жінки з нею не стикаються чи не потребують допомоги.
Говорити про труднощі – це не слабкість, це сила, якою ми ділимось, якою надихаємо інших.
Визнати, що в суспільстві існують стереотипи – це нестрашно.
Але тут з’являється інше: визнавши, що дискримінація є, далі потрібно щось робити – змінювати той світ, який нам із дитинства здавався нормою.
Я сама достатньо пізно замислилася над тим, що у жінок є «скляна стеля», що вони стикаються з упередженим ставленням і сумнівами у своїх здібностях.
Я сприймала такий світ, як даність, а не як те, що можна і треба змінювати. Світ, у якому успішні жінки радше є винятком, аніж правилом.
Я зростала в невеликому місті з патріархальним укладом, з якого завжди прагнула вирватись. Мама не могла піти від батька, з яким життя було дуже складним як для неї, так і для нас. Бо як же – двоє дітей, що люди скажуть… Та й де жити, на що жити, як утримувати двох дітей на одну зарплату… У ті часи, та й зараз подекуди теж, вважають, що діти – це проблема жінки.
Моїм бажанням було досягти всього і бути незалежною. Щоб показати і собі, і мамі, що це можливо. Я дуже хотіла бачити її щасливою, стати уособленням її мрій.
Для цього я багато працювала. І якщо відверто, то майже не звертала уваги на дискримінацію. Було просто складно. Загалом.
Але тепер я хочу підтримувати інших жінок, бо світ потрібно змінювати.
Читайте також: 10 перемог гендерної рівності в 2020 році
Я питаю себе, чи є у нас жінки, яких можна було б номінувати в цей «ідеальний уряд»? Чому в «уряді мрії» їх лише три?
Чи готові ми визнавати, що окрім чоловіків є здібні та відповідальні жінки-лідерки, коли ставимо експертам і експерткам запитання про те, хто може бути у складі такого уряду?
Бо якщо так, то важливо замислитися над тим, як ми це запитання формулюємо.
Якщо запитати, хто кращий кандидат на посаду міністра, то більшість відразу уявить чоловіка середнього віку в костюмі та з краваткою. А якщо запитати, хто кращий кандидат чи кандидатка, то відразу уява домалює до чоловіків ще й жінок.
Як-то кажуть, як ви поставите питання, таку відповідь і отримаєте. І тут фемінітиви – це та м’яка сила, яка підведе до думки, що міністр – не тільки чоловік.
Давайте робити кроки назустріч – знаходити, показувати, розказувати про жінок, які вже досягли успіхів, які мають бажання та знання бути обраними. Давайте говорити про них так само голосно і часто, як говоримо про чоловіків. Давайте допомагати їм бути обраними та почутими.
Чому ми ходимо по колу, обираємо тих самих чоловіків і уникаємо надавати шанс жінкам? Чому ми пручаємось запровадженню квот? Згадайте запровадження квот для української музики на радіо і спротив, який це викликало. А подивіться, скільки зараз з’явилося надзвичайної української музики навколо, про яку ми раніше не чули, скільки талановитої молоді знайшло шляхи для своєї реалізації.
Так буде і з жінками у політиці і владі.
Тож коли ви знову будете запитувати, хто найкращий кандидат, додайте — «або кандидатка». І подивіться на результати.
Наостанок я хочу процитувати людину, яка є для мене взірцем. Це Рут Гінзбург, американська правниця, суддя Верховного суду Сполучених штатів Америки, яка за життя стала легендою, а минулого року відійшла у вічність:
«Коли я росла, в оркестрах не було жінок. Слухачі думали, що можуть відрізнити жінку, яка грає, від чоловіка. Якась розумна людина придумала просте рішення: опустити завісу між слухачами та музикантами. І, о диво, жінки почали отримувати роботу в симфонічних оркестрах!».
Світлана Панаіотіді, заступниця міністра розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України, для 50%
