Дар’я Касьянова — програмна директорка міжнародної благодійної організації «СОС Дитячі містечка Україна» і голова правління спілки «Української мережі за права дитини», яка об’єднала 33 громадські організації. Розпочинала свою кар’єру з викладання міжнародної економіки в закладі вищої освіти в Донецьку, але згодом обрала соціальний напрямок. Дар’ї двічі довелося залишати власну домівку через війну: 2014 року в Донецьку, а 2022 — в Ірпені.
2014 року Дар’я Касьянова як очільниця проєкту «Сирітству — ні» координувала евакуацію родин із дітьми, прийомних сімей, інтернатів та дитячих будинків сімейного типу з Донеччини й Луганщини. 2023 року ввійшла до ТОП-50 лідерок України за версією Forbes. Обидві організації, які Дар’я зараз очолює, активно допомагають повертати українських дітей із Російської Федерації й тимчасово окупованих територій.
Ми поспілкувалися з Дар’єю Касьяновою про евакуацію після початку повномасштабного вторгнення, повернення дітей із окупованих територій та з Росії, а також про те, як можна зробити алгоритм повернення та реінтеграції більш дієвим.
«У нас був emergency-план на випадок великої війни»
На якому етапі ви долучилися до «СОС Дитячі містечка Україна»?
2016 року я вирішила йти з Фонду Ріната Ахметова, бо там усе більше фокусувалося на гуманітарній допомозі, а мені хотілося працювати з дітьми, які залишилися без батьків. І вже у квітні отримала пропозицію долучитися до команди «СОС Дитячі містечка Україна». Але сказала, що мені треба подумати, і взяла собі паузу на два місяці.
Потім зрозуміла, що це дуже крута міжнародна організація, створена після Другої світової війни в Австрії, коли багато дітей залишилися без батьківського піклування. Ця організація у 136 країнах світу створювала містечка, щоб діти не потрапляли до інтернатних закладів, звідки жінки забирали їх у прийомні сім’ї. Мені ця концепція дуже відгукнулася, і я сказала, що готова спробувати. І вже в серпні 2016 року я була в команді «СОС Дитячі містечка» як національна програмна директорка.
Ви раніше фокусувалися на проблемах сирітства, зокрема на реформі системи інтернатних закладів у нашій країні. Що змінилося в роботі організації з початком повномасштабного вторгнення?
Насправді змінилося майже все. Окрім принципів і цінностей, які ми декларуємо: що дитина має бути з батьками, сім’єю та в безпеці. Ми повністю трансформували та розширили нашу роботу. До повномасштабного вторгнення ми реалізували кілька проєктів на Луганщині та в двох локаціях у Броварах і Києві. Системно опікувалися невеликою кількістю сімей із дітьми. У нас була команда близько 100 людей.
У грудні 2021 року ми розробили emergency-план на випадок великої війни: хто за що відповідає, як і кого вивозимо тощо. Про це домовилися з нашими донорами — країнами, які нас фінансують: Швецією, Австрією, Німеччиною. За 2-3 тижні до повномасштабного вторгнення ми вивезли наші прийомні сім’ї й будинки сімейного типу з Луганщини та Київщини до Трускавця. Коли розпочалася велика війна, звідти перевезли їх до Польщі.
Друге, що ми зробили, — надали нашому персоналу фінансову можливість виїхати на безпечні українські території чи за кордон. Адже 99% нашого колективу — це жінки: соціальні працівниці, психологині й педагогині.
Оскільки багато людей у перші дні війни прямували на захід країни, ми допомагали державі вивозити сім’ї, дітей та інтернатні заклади. Надавали першу психологічну допомогу, координували з іншими громадськими організаціями. Загалом за кордон вивезли близько тисячі дітей, зокрема з будинків сімейного типу.
Потім ми створили мобільні команди з психологічної й соціальної роботи. Відкрили центри підтримки сім’ї і дітей на Закарпатті, в Івано-Франківську, Львові, Чернівцях, а також у Чернігівській та Полтавській областях. Згодом, коли частина персоналу повернулася, ми посилили команду на Київщині. Відкрили центри в Бородянці, Бучі, Ірпені, Фастові. Завдяки нашим партнерам підтримували переміщених осіб та сім’ї, які постраждали від війни, в Одеській, Запорізькій та інших областях. Зараз ми представлені майже в 10 регіонах України. За цей час почали працювати за новими напрямками. Це допомога пораненим дітям (повний соціальний супровід, фінансова підтримка, освітні послуги тощо), а також кемпи відновлення для дітей та сімей — дитячих будинків сімейного типу.
«Рішення, які ухвалювали на місцях, були не в інтересах дитини чи держави»
Ми розуміємо, що одна з найбільш вразливих категорій постраждалих від війни — це діти, позбавлені батьківського піклування. І частково Росії вдалося вивезти велику кількість маленьких українців та українок саме тому, що вони перебували в інтернатах. На вашу думку, чи можна було запобігти незаконному переміщенню та депортації дітей із таких установ? Бо виходить, у вашої організації emergency-план на випадок війни був, а державі його бракувало, або він щонайменше не спрацював.
Нам казали, що він нібито був, але перевірити це неможливо. Я спілкувалася з деякими керівниками інтернатних закладів із Донеччини 2021 року. І вони розповідали, що мали свій план. Але те, що було на рівні області, дуже штучне.
Наприклад, Краматорський будинок дитини «Антошка». Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, дітей відвезли у Святогірськ. Це не була безпечна територія, і вихованців довелося везти на захід країни, тож план не спрацював, хоча домовленості були. Що стосується інших інтернатів, ми розуміли одразу, що заклад, де одночасно перебуває багато різних дітей, евакуювати складно. Наприклад, Херсонський обласний будинок дитини, де перебували вихованці до 3-4 років. Відповідно, посадити їх в автівку чи автобус непросто. Мають бути дорослі, які візьмуть дітей на руки, триматимуть. А коли в кожного працівника є власна родина, і потрібно думати, що самим робити?
Я особисто телефонувала в березні й квітні 2022 року в Херсонський обласний Будинок дитини та пропонувала головній лікарці можливість виїхати. Вона сказала, що не може за сімейними обставинами. А оскільки вона — законна представниця цих дітей, і передати цю функцію не було можливості, то сталося, те що сталося. Ці діти потрапили в Сімферополь. І ми досі не можемо повернути всіх, кого туди вивезли.
Читайте також: Правозахисниця Катерина Рашевська про депортацію й повернення українських дітей додому
Насправді про дітей, позбавлених батьківського піклування чи сиріт ми хоча б щось знаємо, бо інформація про них була в централізованих базах. Складніше з тими, які не мали такого статусу. За документами це батьківські діти, яких родина віддала в заклад за заявою, наприклад, через складні життєві обставини. У цьому проблема нереалізованої реформи системи інтернатів — статистики немає, немає змоги дізнатися інформацію.
Щодо депортації дітей-сиріт, то це відбувалося і 2014 року. Просто ми, на жаль, не врахували цього досвіду. Я пам’ятаю історію Луганського обласного будинку дитини. Дітей уже перевезли через кордон до РФ, але треба віддати належне керівниці цього закладу, яка сказала: «Дітей не віддам, повертайте нас в Україну». Були випадки також, що дітей не випускали з Донецька й Луганська або вимагали, щоб вони їхали до РФ. Але цього разу якось не спрацювала система. Керівництво закладів не може ухвалювати рішення самостійно, а покладається на адміністрацію або керівний орган. А рішення, які ухвалювали на місцях, були не в інтересах дитини чи держави.
«Ніхто не очікував, що дітей відразу вивозитимуть до РФ чи на окуповані території»
Які складнощі виникають під час повернення дітей?
Спочатку ми повертали дітей як «СОС Дитячі містечка». Із квітня 2022 до березня 2023 року ми повернули 84 дитини. Це діти, які були переміщені на окуповані території та вивезені в Росію. Потім була пауза, і далі поверненням депортованих та незаконно переміщених дітей почала займатися «Українська мережа за права дитини». На сьогодні ми повернули 105 дітей.
Складно впевнити батьків, що ми можемо це зробити. Бо часто законні представники бояться, що їх звинувачуватимуть за те, що вони це допустили. Друге — складність цільової групи, адже багато випадків, коли батьки — військові. Вони в перші дні повномасштабного вторгнення пішли в ЗСУ і захищають країну, а дітей залишили на своїх родичів. Ці території потрапили під окупацію, і родичі бояться виїжджати самі та віддавати дітей батькам. А військові не можуть поїхати на окуповані території забрати свою дитину, тому ми тут також допомагали.
Основна проблема — відсутність якогось сталого алгоритму повернення: щоразу вимоги змінюються, вимагають якісь нові документи. Спочатку виїжджали батьки зі своїми дітьми, і це було дуже непросто. Зараз подекуди взагалі неможливо проїхати — відмовляють у перетині кордону. Це дуже принизлива процедура, і щоразу законним представникам розповідають, що вони погані батьки. Хоча насправді це не завжди так. У нас була ситуація, коли вагітна мама відправила на канікули свого 8-річного сина до батька на Харківщину. І почалася повномасштабна війна. Батько загинув, а дитину відправили в Бєлгород.
І таких історій дуже багато, коли батьки намагалися захистити своїх дітей, але, на жаль, ніхто не очікував, що лінія фронту буде така підступна і що дітей відразу вивозитимуть до РФ чи на окуповані території. Тому кожна ситуація індивідуальна. Мені здається, що ми нібито багато дітей повернули, а насправді це крапля в морі.
У контексті незаконного переміщення й депортації ми також говоримо про стирання ідентичності дітей, перевиховання та примусове оформлення їм російських документів. За вашими спостереженнями, чи складніше повернути дітей, яких Росії вдалося схилити на свій бік? Наскільки важливу роль тут грає час?
Я щоразу про це кажу, що час — наш найбільший ворог у цьому питанні. Скажімо відверто: підлітки, яких вивезли, зв’язуються з нами самі та просять, щоб їх повернули, навіть якщо перебувають у РФ чи на окупованих територіях із законними представниками. Якщо виповнилося 17-18 років, діти їдуть, і це важливо. А от молодші ще не розуміють, хто вони і що відбувається. Дуже складно знайти інформацію про цих дітей. Більшість дітей, яких ми повернули протягом останнього року, мають російські документи. Це справді проблема. Час плине, і непросто говорити з дітьми, бо їм там дуже промивають мозок, розповідають, що України як країни не існує, кажуть, що вони не потрібні своїм батькам, рідним, країні. Але це не так.
«Ми намагаємося зробити алгоритм повернення та реінтеграції більш дієвим»
Що потрібно змінити в законодавстві, щоб спростити процедуру повернення дітей? Чи є якісь перешкоди в наших законодавчих механізмах?
Я не бачу великих проблем. Основне — далі комунікувати й говорити, що ми всіх чекаємо в Україні й готові допомагати тим, хто вирішив виїжджати з окупації, та всім, хто перебуває в Росії не з власної волі. Ми зараз разом працюємо над цим в Офісі президента в межах платформи Bring Kids Back, намагаємося зробити алгоритм повернення та реінтеграції більш дієвим і шукаємо можливості проінформувати всіх людей, які ще вагаються чи не знають, як виїхати та повернутися в Україну.
Якої допомоги насамперед потребують діти, яких повернули?
Здебільшого говорять лише про дві категорії дітей: депортованих і незаконно переміщених. Але є ще третя — ті, які залишаються в окупації. Потреби депортованих, незаконно переміщених та вивезених із окупації не відрізняються: питання житла релевантне і для сиріт, і для дітей із батьками.
Скажу відверто — спочатку ніхто не просить психолога. Це відбувається вже після того, коли ми задовольнимо базові потреби. Бо часто діти банально голодні, тож ми передаємо їм продуктові набори тощо. Обов’язково просимо, щоб нам допомогли провести діагностику їхнього здоров’я, адже бачимо, що, окрім того, що в дітей складний психологічний стан, дуже страждає їхнє фізичне здоров’я.
Читайте також: «Діти відчувають любов, якої їм не вистачає»: як працює «Дім метеликів» на Буковині
Після цього — обов’язкове навчання. Це право дитини, і ми маємо організувати цей процес для тих, кого повертаємо. Деякі діти відмовляються, бо розуміють, що останній рік навчалися за російською програмою, і це їх дуже засмучує. Тому ми шукаємо репетиторів, щоб вони надолужили українську програму, і потім підбираємо школу, щоб вони могли навчатися. Уже після цього обов’язково долучаємо психолога, який делікатно допомагає адаптуватися дитині: налагодити стосунки з законними представниками чи новими опікунами. Таким чином ми допомагаємо повернутим дітям інтегруватися й адаптуватися до нових умов.
«У соціальну галузь чоловіки майже не йдуть»
У соціальній галузі, зокрема за дитячим напрямком, здебільшого працюють жінки. Чи відчувається у вашій організації брак чоловіків, наприклад, психологів, які могли б працювати з повернутими хлопчиками?
Він відчувався завжди, бо насправді в соціальну галузь чоловіки майже не йдуть. Вона дуже не конкурентна за оплатою праці. Чоловіки частіше керують такими організаціями. Ми долучаємо психологів, але справді дуже важливо, щоб чоловіки працювали на різних позиціях. Особливо зараз, в умовах війни, коли тато дитини захищає країну чи загинув. Ми працюємо з прийомними сім’ями, дитячими будинками сімейного типу, де часто прийомні мами самі виховують цих дітей.
Але ця модель дуже важлива — щоб хлопець бачив, як саме чоловік поводиться у певних ситуаціях. Для цього ми й проводимо табори, куди залучаємо чоловіків, які можуть працювати з хлопцями й давати їм певні навички. І отримуємо зворотний зв’язок від мам — вони кажуть, що це дуже важливо.
Ми проводили гендерний аудит в організації й побачили, що останнім часом таки більше чоловіків приходить до нас працювати. Можливо, тому, що зарплатня трохи змінилася. Але все-таки кількість чоловіків, які приходять у соціальну галузь як надавачі соціальних чи психологічних послуг, дуже обмежена.
Реформа системи інтернатів — на часі
За українським законодавством, і самотня мати, і самотній батько можуть усиновити дитину. За вашими спостереженнями, кому Служба у справах дітей віддає перевагу: повній родині, жінці чи чоловіку?
Справді, зараз збільшується кількість чоловіків, які не перебувають у шлюбі й хочуть усиновити дитину. Не хочу аналізувати, чим це зумовлено. Для цього і є курси підготовки усиновлювачів, які допомагають зробити фільтрацію в хорошому сенсі цього слова і зрозуміти мотивацію цих людей.
Але хочу навести приклад, що ще до початку війни 2014 року були чоловіки, які самостійно створювали дитячі будинки сімейного типу. Наприклад, в одного чоловіка померла дружина, але він і далі був батьком-вихователем і чудовим батьком для своїх дітей. І це не поодинокі випадки, коли чоловіки дуже круто виховують дітей без жінок, а це також складна й дуже важлива робота.
Читайте також: «Ранні пташки»: як підтримують родини, де передчасно народилися малюки
Чи на часі зараз реформа системи інтернатів в Україні?
Я вважаю, що на часі. Бо у складній ситуації ми ще раз побачили, що система інтернатів не спрацьовує й не захищає дитину. Заклад не може швидко релокуватися, і дітям не надають відповідної допомоги. Інтернат — це не вихід. Альтернатива сім’ї, у якій дитині погано, — це прийомна родина. Це не означає, що кожна дитина хоче бути в такій сім’ї, особливо якщо вона втратила батьків унаслідок війни. Також не забуваймо, що є діти з дуже складними діагнозами, комплексною інвалідністю, але все одно їм дуже потрібна родина. У дітей немає іншого дитинства, тому ми не можемо це відкладати й чекати на більш вдалі часи.
Наталка Сіробаб