Головна Статті Феміністична стріча: вшанувати пам’ять жінок, які торували нам шлях

Феміністична стріча: вшанувати пам’ять жінок, які торували нам шлях

10
1,101

До 140-річчя українського жіночого руху громадські діячки та активістки провели Феміністичну стрічу — зібралися самі і «запросили» до розмови про досягнення та проблеми жінок із минулого. Компанія вийшла підтримуючою, розмова — цікавою, висновки — невтішними, адже за майже півтора століття існування жіночого руху викликів менше не стало.

Сестринство

Щоб поговорити про те, що болить кожній феміністці

Здобуття жінками права на освіту та підвищення видимості через їхні наукові досягнення — це те, за що боролися більшість феміністок 18-19 століть. Актуальною залишається ця тема і зараз.

Докторка політичних наук, доцентка Волинського національного університету Оксана Ярош «запросила» на феміністичну стрічу свою колегу-науковицю, видатну дослідницю жіночого руху Людмилу Смоляр — одну з перших в Україні дослідниць жіночої історії та історії жіночого руху, активну діячку запровадження гендерної освіти в Україні

«Займаючись станом сучасного жіноцтва я прагнула зрозуміти причини дискримінаційного становища… Той пошук змусив мене звернутися до історичного минулого України», — писала Людмила Смоляр. 

Ця цікавість стала поштовхом для численних публікацій із жіночої проблематики, які глибше допомагають зрозуміти історію жіночого руху в Україні.


Читайте також: Як добре ви знаєте український жіночий рух? (ТЕСТ)


Журналістка і правозахисниця Ірина Виртосу обрала Софію Окуневську-Морачевську. Зізналася, що запросила би її не тільки на стрічу, а й на звичайну зустріч за кавою, щоб поговорити про те, що болить кожній феміністці.

Софія Окуневська-Морачевська

Софія мріяла бути лікаркою, стала першою жінкою, яка захистила дисертацію в медичній сфері. Втілила свої мрії всупереч суспільним нормам і державним законам. Вона врятувала тисячі життів, стала засновницею школи акушерів-гінекологів і курсів для сестер милосердя. Була першою гінекологинею і першою в Галичині та Австро-Угорщині почала використовувати променеву терапію в боротьбі з онкологією.

«В Україні зараз багато здобутків фемінізму маємо «не завдяки, а всупереч». І досі дівчата в певних наукових сферах продовжують виборювати собі місце майже так само, як це робила Софія Окуневська-Морачевська», — вважає Ірина Виртосу. 

Знаємо зі школи, та не все, що треба

Були серед «запрошених» і постаті, відомі більшості ще зі школи. От тільки далеко не завжди шкільна програма дає інформацію, яка насправді важлива.

Феміністка, головна редакторка сайту «Жінки — це 50% успіху України» Вікторія Кобиляцька «прийшла» на стрічу з письменницею та громадською діячкою Ольгою Кобилянською (і з її портретом, з яким ходила на Марш жінок). 

Захоплення Кобилянською у Вікторії ще зі школи, після того, як прочитала «Царівну» й почала шукати більше інформації про письменницю.  

«Ця жінка для мене про те, щоб «бути собі ціллю». Хоч вона закінчила лише чотири класи і не мала вищої освіти, але була дуже спрагла до науки, багато читала. «Позичала» підручники у своїх братів.  У родині було семеро дітей — пятеро синів і дві доньки. І всі сини навчалися і мали фах, а доньок просто готували до заміжжя», —  говорить Вікторія Кобиляцька.

Про Марію Вілінську, яка змушена була писати під чоловічим псевдонімом «Марко Вовчок», говорила правозахисниця Олена Шевченко

Марія Вілінська Марко Вовчок
Марія Вілінська

У шкільній програмі нічого немає про внесок цієї емансипантки в історію. Школярам не розповідають, що Марко Вовчок намагалася зруйнувати гендерні стереотипи, використовувала свій талант, щоб висвітлити життя та боротьбу українських жінок, не була етнічною українкою, але зробила дуже багато для України.

«Жіночий рух не взявся нізвідки. Марко Вовчок — одна з тих, хто зробила значний внесок у історію жіночого руху. Фемінізм — це голос невидимих, а Марія Вілінська писала якраз про сільських жінок, які жили в атмосфері соціальної несправедливості», — впевнена Олена Шевченко. 

Їхні сили, життя та здоров’я були для нас

Те, що на Закарпатті був жіночий рух, напевно стане відкриттям для багатьох. Гендерна експертка, голова жіночої ініціативи «Жіноче намисто Закарпаття» Мар’яна Колодій «запросила» одразу двох землячокпредставницю Руського жіночого союзу в Закарпатті Ірину Волошину та представницю Союзу руських жін Ірину Невицьку

У кінці 18-го на початку 19 століття дівчина з верховинського села, щоб вижити в місті мала два шляхи — стати черницею або повією. Щоб дати жінкам третій шлях — освіту — Ірина Волошина заснувала школу для дівчат. Це відбулося ще в 1909 році, раніше, ніж жінки отримали право на освіту в деяких європейських країнах.

Ірина Невицька
Ірина Невицька

Її справу продовжила Ірина Невицька, яка заснувала «Союз руських жін», була депутаткою і політикинею, авторкою роботи «До руських жін», яка піднімає соціальні та економічні проблеми жіноцтва в контексті гірських населених пунктів.

«Обидві вони були неймовірним проривом для свого часу. Те, що вони робили, не було типово, не віталося для дружин священнослужителів, але вони робили свою справу заради нас. Навіть у найважчі часи маємо вдивлятися в їхні обличчя і пам’ятати, що їхні сили, життя та здоров’я були для нас», — наголошує Мар’яна Колодій.

Робити жінок видимими

Не було жодної учасниці Феміністичної стрічі, яка б не знала Наталю Кобринську, запрошену редакторкою стрічки новин видання Zmina Яною Радченко.

Наталія Кобринська

Кобринська — засновниця організованого фемінізму в Україні. Вона створила першу феміністичну організацію, видавала перший альманах на теми рівності. Особливу увагу приділяла жіночій освіті та періодиці.  Розуміла потребу «розкріпачення» жіноцтва, яке можливе тільки за умови, коли жінка усвідомлюватиме власну цінність. 

Гендерна експертка, громадська діячка Наталка Тарасенко «запросила» письменницю та політичну діячку Віру Нечаївську, відому відозвою «До українських жінок». У цій роботі наголошувалося, що жінки складають половину всього народу. І на них буде тяжіти «прокляття грядущих українських поколінь, якщо вони не стануть до невсипущої праці на рівні з чоловіками і не допоможуть їм викувати тверді, гранітні основи свободи України». 

Нечаївська була головою Української жіночої спілки, від якої її обрали до Української Центральної Ради. Мріяла визволити рідну країну від поневолення, а жінок від нерівності з чоловіками. І закликала жінок боротися за свої права та свою незалежність.

«На вас, українські жінки, лежить великий обов’язок визволяти Україну. Без вас наша славна і багата Україна пропаде. Не випускайте з рук найбільший людський скарб — свободу», — зверталася Віра Нечаївська до жінок. 

Феміністка Богдана Стельмах, яка керує Волинським пресклубом і понад 10 років займається питаннями гендерної чутливості медіа, наголосила, що для неї дуже важливо робити жінок видимими. І розповіла про Ганну Золотаренко, чия постать спростовує тезу, що в козацьку добу жінки не мали ніякого впливу. 

 Ганну Золотаренко
Ганна Золотаренко

Третя дружина Богдана Хмельницького і після його смерті користувалася повагою козацьких старшин, змогла врятувати козацьку державу від руйнування та завоювати повагу у військових. За відсутності гетьмана видавала універсали, організувала роботу помічників, розпоряджалася скарбницею.

Історики вважають, що саме Ганна Золотаренко зцементувала козацьку верхівку й вберегла від розпаду українську державність. Але при цьому заслуги Ганни не відомі широкому загалу.

«Тільки ти сама можеш зробити себе щасливою»

У кожного покоління жінок свої виклики. Знаковою фігурою кінця 20 століття стала Соломія Павличко, яка відкривала для України фемінізм і відкривала світові феміністичну Україну, Про це говорила гендерна дослідниця, авторка численних наукових праць Лариса Кобелянська, яка долучилася до феміністичного руху на початку 1990-х років.

Соломія Павличко
Соломія Павличко

Нова епоха потребувала нових особистостей. Такою людиною, в якій зійшлися епоха і особистість, стала Соломія Павличко. Вона називала себе феміністкою в повний голос:

«Наскільки я є феміністкою в житті? Думаю, повною мірою. Я вже розказувала, як мене було виховано. Це було справжнє феміністичне виховання, коли батьки тобі кажуть: ти повністю повинна розраховувати на власні сили – ніякі заміжжя, ніякі мужчини, ніякі сторонні люди тільки ти сама можеш зробити себе щасливою. І я так і стараюся жити…».

Соломія Павличко не тільки досліджувала і говорила про фемінізм, а й гуртувала навколо себе однодумиць. Якби вона зараз була жива, то, можливо, жіночий рух в Україні був би іншим.

«Я б побажала жінкам просто твердості і віри в себе. Головне — бути собою, знайти себе, робити те, що ти хочеш, нічого і нікого не боятися, бути впевненою в своїх силах і скидати пута умовності — ті, що є у мозку, і ті, що є реальними», — процитувала Соломію Павличко Лариса Кобелянська. 

Зустрілися на каву — запланували революцію

Ірина Тишко, лідерка Громадського альянсу «Політична дія жінок», який залучає жінок до участі в політиці та активізує лідерський потенціал говорила про голову центральної управи Союзу українок  Мілену Рудницьку, яка довела, що фемінізм є частиною українській історії.

Мілена Рудницька
Мілена Рудницька

Рудницька домоглася, щоб справу Голодомору в Україні винесли на розгляд Ліги Націй та Міжнародного Червоного Хреста. На жаль, результатів це засідння не принесло. Ірина Тишко наголошує, що помилки 100-річної давнини досі не вивчені. Міжнародні організації обирають «не помічати»  геноцид в Україні так само, як колись обрали не помічати голодомор.

«Але я впевнена, що Мілена Рудницька пишалася би тим, яку державу нам вдалося побудувати, і розумію, наскільки її боротьба була складнішою. Тому, коли говоритиму про підвищення політичної участі жінок та жіноче лідерство, буду брати за приклад Мілену Рудницьку».

Ірина Тишко впевнена, що якби можна було б насправді домовилися про зустріч з Міленою, то не пили б каву, а планували б революцію!

«Величаєте мене героїнею і тому ніяко мені»

Не менш грандіозні плани обговорювали би блогерка Роза Туманова з Оленою Степанів — першою в світі жінкою, яка була офіційно зарахована на військову службу в званні офіцерки Української Галицької Армії.

Роза з великою повагою і захопленням говорить про Олену Степанів, яка була однією з організаторок Листопадового повстання та учасницею україно-польської війни. 

«Величаєте мене героїнею і тому ніяко мені. Не сповнила я досі нічого геройського. Я сповняю лише обов’язок свій… Я з любові до України взяла кріс та пішла у поле фізичною силою бити ворога. От і все», — писала Олена Степанів.

Із великою любов’ю до України пов’язане все життя громадської діячки й журналістки Надії Суровцевої, яку на стрічу запросила правозахисниця й очільниця ГО «Вісь» Світлана Дубина

Надія Суровцева
Надія Суровцева

Після Лютневої революції Суровцева повернулася в Україну з Санкт-Петербурга, де здобувала освіту. Влаштувалася а в Міністерство закордонних справ Української Центральної Ради. Після захоплення України російськими більшовиками діячка разом із українським урядом опиняється в еміграції. Стала першою українкою, яка захистила докторську дисертацію у Відні. Там увійшла в жіночу фракцію Міжнародної жіночої Ліги Миру і Свободи, де працювала над виявленням і подоланням причин воєнних конфліктів.

Її любов до  України була настільки сильною, що Надія вирішила повернутися, що стало фатальною помилкою. За відмову співпрацювати з КДБ її заарештували і запроторили до в’язниці.

Надія Суровцева  30 років провела в засланнях, але  шкодувала лише про те, що мало зробила для України: 

«Не того мені жаль, що я зазнала мало щастя, а того що не змогла зробити багато для своєї Батьківщини, що змарнувала сили тільки на одне — витримати». 

***

Майже всі учасниці Феміністичної стрічі говорили, що більшість викликів, які були в жінок у минулому, актуальні й досі. Загрози для української незалежності, небажання суспільства відступати від патріархальних норм, загроза втрати вже завойованих позицій внаслідок зовнішніх факторів… А ще йшлося про цінність сестринства і підтримки, адже всі активістки докладають зусиль, щоб робити жінок видимими й підтримувати одна одну. 

Юлія Ольховська 

Більше публікацій
Більше публікацій Юлія Ольховська
Більше публікацій Статті