Скількох політикинь мусульманського світу ви можете назвати, не прибігаючи до послуг гуглу?
Отже, я знаю п’ять імен політикинь із мусульманського світу. Наваль аль-Саадаві – раз. Мераль Акшенер – два. Тансу Чіллер – три. Маасума аль-Мубарак – чотири. …п’ять…п’ять…п’ять? Актуальні події в Афганістані повернули до інфопростору ім’я Малали Юсафсай, але тут її називати не годиться, бо політичний активізм і професійна політика – різні царини. Як і не є політикинями перші леді арабського світу на кшталт Шейхи Моза аль-Міснед. Як не є політикинею жінка-імам Аміна Вадуд, чий джума-намаз в 2005-му підірвав спільноту. Отже, я знаю п’ять імен політикинь мусульманського світу… А я знаю?
Імена політикинь-мусульманок насправді не на слуху, навіть у самому мусульманському світі. У Лівані, скажімо, – відносно ліберальному щодо гендерних політик і практик – довелося наприкінці 2000-х проводити дослідницький проєкт щодо жінок, які посідають значні посади в країні, й масштабно популяризувати їх. Проєкт звався «Хто така вона». Зафіксованим результатом стало створення відповідної онлайн-бази. От там і шукати нам правильних імен у відповідь на складні питання.
Якби ще й Саудівська Аравія чи Ємен мали б такі бази, а не жорстко фільтрували для зовнішнього спостерігача інформацію про жінок у політиці. Чи Оман, де виборче право жінки отримали, може, й одночасно з чоловіками, але лише в 2003 році.
Читайте також: Афганки, які мріяли змінити країну: історії політикинь, футболісток та співачки
Про «Хто така вона» в Лівані є згадка в книжці Наталії Малиновської «Жіночий емірат?» – поруч із сотнею подібних вказівок, за котрими варто рушати, як за тим білим кроликом у країну див (і нічому не дивуватися). Книжка Малиновської нагадує сумлінно зроблене магістерське дослідження, їй бракує аналітичної глибини і старого-доброго сторітелінгу, але в ній є біографічні довідки, статистична інформація і три-з-чимсь-сотні посилань на вкрай корисні першоджерела. Людям-у-темі «Жіночий емірат» буде нецікавим (попереджу вас недвозначно). Але тим, хто п’яту політикиню самотужки на ім’я не назве – книжка Малиновської прийдеться в самий раз. Тому я читаю «Жіночий емірат», а ви можете принагідно до мене приєднатися.
Гендерна політика плюс релігія плюс права людини у поспіхом секуляризованих державах плюс (пост)колоніальний спадок плюс гостре питання перерозподілу благ у спільнотах. А ще: західна парадигма фемінізму з її «тягарем білої людини». Таким є мінімальний спектр проблем, які доводиться обмірковувати щодо кожної конкретної цифри в «Жіночому еміраті», щодо кожної цитати з публічних промов політикинь. І справа навіть не в тому, що мусульманській світ – поняття занадто широке. А в тім, що закиди на адресу політикинь-мусульманок у результаті впираються у формулювання «збурює жінок до повстання проти божественних законів ісламу».
До речі, це правдиве формулювання, таким було звинувачення на адресу Наваль аль-Саадаві, котра претендувала на президентський пост в Єгипті. Її в книжці Малиновської нема, але про неї можна почитати, наздоганяючи «білих кроликів» із приміток.
Із цією політикинею пов’язана показова історія. На феміністичному конгресі початку 1990-х вона зробила заяву приблизно такого ґатунку: найбільше обмежує жінок талмудична традиція, потім християнство, наостанок – Коран. Патріархальними є всі релігії без винятку. Після чого світова феміністична спільнота ігнорувала все, що робила і говорила аль-Саадаві – через її антисемітизм.
Читайте також: Політикині в мусульманських країнах
А от історія Латіфи аль-Гауд з Бахрейну в книжці Малиновської є. І вона може правити за такий собі контрапункт до історії аль-Саадаві.
Латіфа аль-Гауд – перша депутатка парламенту в історії країни. Після тридцяти років роботи в різних фінансових відомствах 2002-го вона балотується в парламент і програє, 2006-го міняє виборчий округ і перемагає. Єдина з вісімнадцяти кандидаток, котрим чи не відкрито погрожують навіть в офіційній пресі. Так сталося, що два опоненти Латіфи знімають останньої миті свої кандидатури (із занадто розмитими формулюваннями). Вона говорить в інтерв’ю, що розділяє свою перемогу з усіма жінками країни, і ще охочіше, навіть запекло виступає проти гендерних квот у парламенті, позаяк вони принижують жінок-професіоналок. У 2018-му за місце в парламенті боролися сорок одна кандидатка. Латіфа 2018-го в парламент не пройшла.
Звідки приходять у велику політику жінки? Знаєте ж, либонь, цей тест на політичну зрілість, коли від жінки в уряді не очікують, що вона працюватиме винятково в галузі культури чи освіти або охорони здоров’я. А від помітної політикині не вимагають регулярних меморандумів у сфері захисту прав дитини чи родини. Ок, протестуємо.
У найцікавішому розділі «Жіночого емірату» коротко розказують про політичну кар’єру тринадцяти мусульманок. Політичні активістки працюють у сфері правозахисту, здебільшого є юристками. Щодо політикинь, то розподіл такий: двоє пов’язані таки зі сферою культури і культурної спадщини, ще двоє – освітянки. Дві політикині почали кар’єру в галузі адміністрування і чотири героїні Малиновської прийшли в політику з великого бізнесу або фінансової сфери. Очікування, що жінка в політиці буде займатися культурою-освітою-соціалкою, на диво живуче упередження. Але є тут і важливіше повідомлення: що в мусульманському, що в немусульманському світі успішним політиком стає той і та, хто має підтримку бізнес-спільнот.
Читайте також: Велика політика незалежної України: місце жінки
От історія Тансу Чіллер, вона хіба не про це? Професійна економістка, разом із чоловіком мала дуже успішний бізнес з капіталом понад 60 млн доларів, мала тісну співпрацю з турецькою Асоціацією бізнесменів і підприємців, вона 1990-го входить в уряд як консультантка з економіки і за рік очолює міністерство економіки, за два роки стає прем’єркою, 1997-го отримує звинувачення в корупції, за рік звинувачення зняті, але політична кар’єра її завершена, 2002-го разом із своєю партіє програє на парламентських виборах і йде з політики. Повернулася в бізнес. І це історія єдиної наразі прем’єрки-мусульманки.
Нечасто, але завжди влучно Малиновська цитує інтерв’ю політикинь-мусульманок. «Наша країна – найпрогресивніша, ми першими дамо жінці всі права, долучимо її до державних і економічних процесів та збільшимо у такий спосіб наш ВВП. Ми багаті, тому що прогресивні, і прогресивні тому, що багаті». Так чи інакше, але цю риторику відтворюють в публічних виступах чи не всі політикині з «Жіночого емірату» (окрім міністерки щастя з ОАЕ Охуд аль-Румі, яка замість «прогресу» наполягає в своїх промовах на «служінні»). Але ж це і є суть гендерної рівності: процвітають ті суспільства, яким вдалося залучити такий цінний ресурс як жінки, тобто мобілізувати в економіку та політику плюс-мінус половину населення країни.
Ганна Улюра, для Жінки: 50%
