Головна Статті Ірина Славова: Ми готові повертатися в український Мелітополь

Ірина Славова: Ми готові повертатися в український Мелітополь

«23 лютого ми працювали до 19.00 у виконкомі зі всіма заступниками міського голови, із керівниками управлінь та структурних підрозділів над фінальною версією готової концепції інтегрованого розвитку міста, щоб виносити її вже на сесію міської ради… А вже через декілька годин почалася війна…», – згадує Ірина Славова.

Вона – депутатка Запорізької обласної ради, із 2019 року очолює «Агенцію розвитку Мелітополя», у попередньому скликанні також була депутаткою Мелітопольської міської ради. Крім цього – керівниця громадської організації «Українська жіноча демократична мережа». І що найголовніше – від початку війни вона не втратила жодну свою роль, а й, здається, посилила ще більше. І все для того, як каже Ірина, щоб якнайшвидше повернутися в рідний український Мелітополь.

«Яка війна, якщо ми тут розбудовуємо місто шаленими темпами і маємо безліч планів?!»

Про те, що почнеться війна знали всі, але ніхто не хотів вірити до кінця. В Агенції ми співпрацюємо з багатьма міжнародними організаціями. Вони говорили нам про можливий початок війни. Та й ми самі розуміли, що наш регіон у небезпеці. Мелітополь завжди був важливим логістичним містом. Але ми до останнього не вірили. Ми планували майбутнє, будували плани із розвитку міста. І наші партнери, зокрема й міжнародні, підтримували нас, підписували нові контракти, вкладали кошти. Яка війна, якщо ми тут розбудовуємо місто шаленими темпами і маємо безліч планів?!

Але 24 лютого наше життя змінилося назавжди. 25 лютого місто вже захопили російські війська. Я з донькою так і не змогла виїхати, місто було у блокаді. Старша донька в іншому кінці країни, чоловік – у відрядженні в іншому місті, а навколо повний безлад та жахіття, як у страшному сні.

Це дуже страшно. Коли у твоє місто, яке розвиваєш, будуєш нову інфраструктуру, створюєш бізнес, долучаєшся до формування нових політик, приходить зло. І все перевертається з ніг на голову.

Перший тиждень був пеклом. Скрізь суцільний хаос. У Мелітополі одразу ж почалось мародерство. І я просто була здивована, що це роблять місцеві, наші люди, які жили поруч. Ці ж люди почали все руйнувати.

«У місто приїхало ФСБ і почалися репресії. Моє ім’я також було у списках»

Потім нам вдалося зібрати частину команди, яка працювала в міській раді. Ми почали думати над тим, як підтримувати життєдіяльність міста. Через активні бойові дії була зруйнована інфраструктура. Кілька днів у Мелітополі не було світла, майже одразу зник газ, якого й досі немає. Усі, хто міг, виїжджали. Ми ж почали допомагати жителям, створили волонтерський хаб, збирали та роздавали гуманітарну допомогу, посильно відновлювати роботу комунальних служб. Але російські військові просувалися далі. І що боліло найбільше – усі вони проходили через наше місто.

Під окупацією я з донькою пробула майже три тижні. За цей час місто постійно обстрілювали, ми навчились відрізняти за звуком, коли до нас «прилітає», коли – від нас. Далеко чи близько? Варто якнайшвидше спускатися у підвал чи можна ще побути вдома?

І весь цей час, містяни виходили на протести, показували, що Росію тут ніхто не чекає.

Протести в окупованому Мелітополі
Фото – Цензор.нет

Згодом у місто приїхало ФСБ і почалися репресії. Моє ім’я також було у списках. Пізніше дізналася, що мою колежанку, депутатку Запорізької обласної ради забрали на допит. Одне із перших питань, яке їй поставили, було: «Де знайти Славову?»

Я зрозуміла, що буду наступною, і не знала як це може закінчитися. Тому ухвалила для себе складне рішення – виїжджати із міста. Хоча це було вже майже неможливо. Місто було заблоковане із різних сторін окупантами. Із Мелітополя ми з донькою намагалися виїхати тричі, але постійно потрапляли під обстріли. Одного разу таки вдалося. І, коли сіла в евакуаційний потяг, зрозуміла, що нарешті можу спокійно дихати. Бо, здається, усі ті тижні в окупації не виходило ні їсти, ні дихати, ні жити.

Через три дні після того, як я поїхала, до нас додому прийшли росіяни. Чоловіка забрали на допит, перевернули весь мій дім, забрали деякі речі. Намагалися натиснути на нього, аби я повернулася. Коли зрозуміли, що все марно, відпустили його, але попередили, що слідкують за ним та за моєю діяльністю.

Я певний час була у Львові та Польщі, згодом наші закордонні партнери запропонували релокацію до Німеччини.

«Саме тут ви в безпеці»

Через два місяці після окупації частина нашої команди, яка працювала у міській раді, змогла переїхати у безпечні міста. Коли нашого  мера Івана Федорова звільнили з полону, команда почала спроби відновлення роботи міської влади. Пандемія коронавірусу навчила нас працювати віддалено та робити це якісно, тож зараз ми використовуємо цей досвід.

Ми почали відновлювати роботу різних реєстрів, збирати потреби внутрішньо переміщених людей, досліджувати, хто залишився на окупованій території. Зараз створили центр допомоги людям, які виїжджають із Мелітополя. Це тимчасовий прихисток, де можна зупинитись на кілька днів, отримати гуманітарну, юридичну та психологічну допомогу. Також продовжуємо допомагати тим, хто залишився у нашому місті. Наприклад, забезпечуємо навчання дітей, продовжуючи освітній процес дистанційно. Росіян це дуже дратує. Але ми не здаємось.

Розробляючи стратегію міста, ми затвердили гасло Мелітополя – «Саме тут…». Говорячи про наше місто ми казали, що «саме тут краще жити, працювати, вчитись, отримувати послуги»… Тепер про наш центр ми кажемо, що «саме тут ви в безпеці». Таким чином ми намагаємося зберегти нашу цілісність як містян, і показати, що тимчасово окуповане місто може працювати далі. Тому що ми всі готові повертатися в український Мелітополь і продовжувати нашу роботу.

«Я хочу якнайшвидше повернутися додому, а значить маю щось робити»

Із перших днів своєї релокації закордон я вирішила, що не буду просто відсиджуватись. Я хочу якнайшвидше повернутися додому, а значить маю щось робити. Ми згуртувались у волонтерську спільноту та збираємо і передаємо гуманітарні вантажі, залучаємо міжнародні організації підтримувати нашу діяльність. Таким чином придбали швидку допомогу, яка допомагає вивозити маломобільних людей із окупованої території. Також підтримуємо роботу нашого гуманітарного центру й тимчасового прихистку. Допомагаємо облаштовувати соціальні гуртожитки для ВПО Мелітополя та Мелітопольського району.

Вважаю, що всі, хто тимчасово опинилися за кордоном під час війни, мають не просто чекати звільнення територій та перемоги, але й докладатися, аби це трапилося якомога швидше. Не буває малих кроків: збирайте кошти, передавайте гуманітарну допомогу, підтримуйте людей, які приїхали пізніше, популяризуйте українську культуру у країнах, де ви знайшли тимчасовий прихисток, розповідайте про нашу культуру та традиції.

Мені здається, що всім нам, хто опинився за кордоном, треба взяти максимум від ситуації. Перейняти всі успішні історії розвитку міст, знайомитись із фахівцями, експертами. У нас дуже багато роботи після перемоги. Нам всім разом відбудовувати нашу країну, і ми повинні зробити її ще кращою. Ми вже показуємо всьому світу, що українці незламні та є великою нацією! І треба зберегти це відчуття й примножити його.

Цього року моя менша донька – випускниця, тож мала вступати до університету. Через війну ми опинилися за кордоном, але наш пріоритет – це Україна, і всі наші плани – повернутися додому якнайшвидше. Ми з донькою дуже віримо, що наступного року вона вступить до омріяного вишу і будуватиме своє майбутнє в Україні, вдома.

Ця публікація підготовлена у межах проєкту «Підтримка жіночих ініціатив під час війни в Україні», який реалізовує ГО «Українська жіноча демократична мережа» за підтримки Міжнародного республіканського інституту та Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Мета публікацій – розповісти історії жінок, які працюють під час війни та допомагають приближувати перемогу України.
Більше публікацій
Більше публікацій Інна Наливайко
Більше публікацій Статті