Оксана Наумова для Детектор медіа розповідає про те, як відбувся допрем’єрний показ документального фільму — антології «Капеланки. Молитва у пеклі».
Стрічка розповідає про трьох жінок-капеланок, які працюють на передовій, у шпиталях і прифронтовій зоні, а разом із їхніми історіями порушує питання, які стосуються зміни гендерних ролей у суспільстві під час війни та нових можливостей для жінок у війську.
Фільм складається з трьох новел, що об’єднані загальною темою і розкривають історії капеланок Олени Легенчук, Олени Женевець і Марини Сердіченко. На прикладі трьох історій капеланок автори стрічки намагаються дати відповіді на питання: чи може та чи варто жінці бути капеланкою.
«Кожен у цьому фільмі знайде свій сенс, кожен знайде щось своє. Хтось побачить релігію, хтось побачить віру, хтось побачить війну та втрату. Ми ж із командою побачили у цьому фільмі багато різних векторів, зокрема зміну гендерних ролей, яка відбувається зараз під час війни, і сприйняття жінок незалежно від професії», — розповіла перед переглядом фільму керівниця департаменту з питань розмаїття, інклюзії та рівних можливостей Суспільного Анастасія Гудима.
Цей проєкт — не про релігію і не про віру, а про жінок
Режисерка документального фільму «Капеланки. Молитва у пеклі» Олена Кривенко пояснила, що для неї цей проєкт — не про релігію і не про віру, а про жінок. Півтора року тому вона зняла фільм «Капелани. Віра на війні», який розповідає історії трьох капеланів різного віросповідання, які потрапили у полон на острові Зміїний, і порушила тему військового капеланства.
Олена Кривенко розповідає, що після цього її почали запрошувати на різні панельні дискусії з цієї тематики, зокрема там обговорювали й тему жіночого капеланства. Так з’явилась ідея зняти про це документальний фільм. Під час роботи над стрічкою передивлялися сюжети та статті про жіноче капеланство, ці пошуки в результаті привели до трьох капеланок, які стали героїнями фільму.
«Я відразу хотіла зробити це новелами, не хотіла в одну історію сплітати їхні долі. Хотіла зробити окремі новели, що пов’язані між собою ідеєю. Для мене було дуже важливо, щоб кожна героїня була різною за характером. Олена Легенчук — дуже стримана, чітка, холодна. Марина Сердіченко — дуже тепла, несе світло. Олена Женевець — мама для всіх воїнів. У кожної є щось таке, що мене зачепило особисто», — розповідає Олена Кривенко.
Кожна з героїнь фільму має свій шлях до віри та до служіння, вони стикалися з гендерною дискримінацією й упередженим ставленням з боку деяких військових, але їхня рішучість і вміння знаходити правильні слова змогли завоювати довіру бійців.
Олена Легенчук: із Іспанії на фронт
До повномасштабного вторгнення Олена Легенчук разом із родиною жила в Іспанії, займалася фотографуванням. Уже під час війни вона приїхала до України як волонтерка й за кілька місяців стала позаштатною капеланкою ЗСУ. Вона була першою капеланкою, яка поїхала на «нуль», щоб підтримати військових на фронті. Щоб військові у будь-якій точці могли відчути її підтримку та молитву, Олена Легенчук створила сторінку в тіктоці.
Її життя зараз розділене між двома країнами: в Іспанії на неї чекає родина, вона мама чотирьох дітей, а в Україні — військові, які потребують її духовної підтримки.
«Віра — це те, чим я живу, це любов, це мої переконання. Бог завів мене на лінію фронту і дав ті відчуття, які мені показали, що я маю бути тут, допомагати саме цим людям. Я не розуміла, як це все треба робити, але я розуміла, що це Його шлях. Це не було моє рішення, це було Боже рішення», — розповідає Олена Легенчук.
Читайте також: Юлія Григоренко: Досі чую, що жінкам не місце на війні
Офіцерка-капеланка в ЗСУ Олена Женевець
Олена Женевець — одна з трьох жінок в Україні, яка офіційно призначена офіцеркою-капеланкою в ЗСУ. З 12 років, що вона є капеланкою, чотири присвятила пенітенціарному напряму, де вона служила для довічно ув’язнених.
«Стати військовою капеланкою — це відчуття з’явилось усередині. Я себе перевіряла. У кінці 2016-го — на початку 2017 року я приїхала до війська і повернулася з чітким розумінням: у цьому напрямі я повинна йти, я буду, я спроможна», — розповідає Олена Женевець.
Із 2017 року як волонтерка вона присвятила себе духовній підтримці військових на фронті.
«Коли сталося повномасштабне вторгнення, я пішла до військкомату, знайшла свій військовий квиток медика та призвалася доброволицею, стала бойовою медикинею. За цей час здобула освіту з володіння зброєю, вчилася такмеду. Пройшла шлях від солдата до офіцера, зараз уже на контракті, півтора року на посаді капеланки», — розповідає Олена Женевець.
Зараз вона поєднує свою роботу з ролями матері трьох дітей і бабусі.
Марина Сердіченко підтримує не лише військових, а й цивільних із прифронтових міст
Марина Сердіченко розповідає, що віра в її житті була завжди, вона з релігійної родини і в таку ж і потрапила. Її чоловік є старшим пресвітером церкви, єпископом об’єднання.
«Це все моє життя. Це не про релігію, це про віру в Бога. Ми з 2014 року працювали з вимушеними переселенцями, військовими, їхніми родинами. З початком повномасштабного вторгнення ще більше занурились у це, пройшли певне навчання, отримали посвідчення. У мене не було межі “до” та “після”, для мене це триває протягом останніх 11 років», — говорить Марина Сердіченко.
Вона позаштатна капеланка-волонтерка, яка часто їздить на деокуповані та прифронтові території, щоб підтримати не лише військових, а й цивільних.
«Усі села Херсонської області я вже знаю на пам’ять, цими ніжками пройшла їх усі. Дуже важливо чути голос і знати своє покликання. Це не я прийшла до цього, це Бог мене привів до цього», — розповідає Марина Сердіченко.
Разом із чоловіком вона виховує трьох дітей, продовжує педагогічну кар’єру та виконує свою місію капеланки.
У документальному фільмі «Капеланки. Молитва в пеклі» Олена Легенчук, Олена Женевець і Марина Сердіченко розповідають про труднощі, з якими стикалися, та як їм вдалося їх подолати, довести, що вони гідні виконувати духовну місію. «Не всі були в захваті, що жінка на війні, але я впевнена, що капеланство не має статі», — говорить у фільмі Олена Женевець. Історії героїнь стрічки є підтвердженням цих слів.
Чи змінились гендерні ролі у суспільстві під час війни?
Після перегляду документального фільму відбулася дискусія про зміну гендерних ролей у суспільстві під час війни. Її модераторкою була Тетяна Трощинська.
А участь в обговоренні взяли народна депутатка, віцепрезидентка Міжнародного жіночого демократичного союзу та співзасновниця Українського жіночого конгресу Марія Іонова; менеджерка проєктів у сфері безпеки й оборони, офіцерка запасу, майбутня артилеристка Наталія Сад; начальник відділу в справах релігії В’ячеслав Горшков; та фахівець із гендерних питань, консультант апарату урядової уповноваженої з питань гендерної політики Михайло Корюкалов.
Марія Іонова розповіла, що в Україні було більш як 450 заборонених для жінок професій і що у дівчат не було доступу до військової освіти. Вона розказала про важливість змін гендерних ролей в Україні.
«У 2017 році багато руйнували не тільки стереотипів, а головне — ідеологію в голові. Цим фільмом відповіли на питання, що все можливо, важливо, не чоловік чи жінка, а те, що ти маєш своє покликання, свою віру й бажання допомагати людям», — сказала Марія Іонова.
«Був час, коли командири опиралися тому, щоб ми опинилися у їхніх підрозділах»
Наталка Сад розповіла, що закінчила дворічну програму підготовки офіцерів за напрямом «Наземна артилерія» і вже склала військову присягу.
«У взводі було троє жінок, які обрали бойову спеціалізацію «артилерія». Мені пощастило, що ми не зіштовхувалися з упередженнями, навчаючись на цій спеціальності. Це саме тому, що прийшли здобувати освіту під час війни, і це, мабуть, ключова запорука у відсутності стереотипів. Був час, коли командири опиралися тому, щоб ми опинились у їхніх підрозділах. Для багатьох це була б перша жінка в підрозділі. А зараз, скажу грубо, але життєво: немає з кого обирати. Це все про вибір. Я щаслива жити у час, коли можу обирати спеціалізацію», — сказала Наталка Сад.
«Доведіть мені, що в капеланстві є щось, чого не може робити жінка, доведіть, чого в війську не може робити жінка»
В’ячеслав Горшков пояснив: питання, що всього три жінки мають офіційне посвідчення капеланок, лежить у площині релігійних традицій.
«Перепони не завжди на рівні держави: перепони не ставить держава, перепони не ставлять військові. Перепони пов’язані тільки з релігійними традиціями тієї чи тієї церкви. Одна з вимог до капеланів — це бути священнослужителями. Якщо релігійна організація надає відповідний статус жінкам, їх можуть делегувати на капеланство», — розповів В’ячеслав Горшков.
Михайло Корюкалов сказав, що зміни в законодавстві вже відбулися, тож тепер треба зруйнувати стереотипи: «Я уявляю гендерну нерівність у вигляді загат — і це стереотипи й упередження. Ці упередження не усвідомлені. Доведіть мені, що в капеланстві є щось, чого не може робити жінка, доведіть, чого в війську не може робити жінка», — запитав він, додавши, що героїні документального фільму «пробили велику діру в загатах суспільства».
Читайте також: Михайло Корюкалов: Гендерна рівність — це про те, як нам стати сильнішими
Над створенням документального фільму «Капеланки. Молитва в пеклі» працювали: продюсерка Анастасія Гудима, режисерка Олена Кривенко, редакторка Надія Стадницька, оператор-постановник Данило Притченко, другий оператор Микола Зоценко, оператори Євген Шевченко й Олег Авілов, звукорежисери Сергій Петренко та Дарина Петренко, режисерка монтажу Олена Мамай, лінійна продюсерка Марія Харакоз-Лапєєва.
Прем’єра документального фільму «Капеланки. Молитва у пеклі» відбулася 20 вересня на телеканалі «Суспільне. Культура». Його можна переглянути на ютуб-каналі Першого каналу Суспільного.
Фото: Ігор Васильєв
