«Я мрію, щоб у Черкасах закінчилися «договорняки» і депутати нарешті почали працювати для міста й громади, а не задля наповнення своїх кишень», – говорить депутатка Черкаської міської ради Катерина Холупняк.
Ми зустрічаємося з нею наприкінці робочого дня. Саме завершилися години прийому громадян, тож непоказний кабінет у приміщенні комітету самоорганізації населення спорожнів. «Вкладемося в годину, бо мені ще треба дочку зі школи забрати?», – цікавиться депутатка.
– Мій шлях у політику розпочався з Черкаського бізнес-коледжу, де я нині працюю викладачкою. Там я почала працювати з 2006 року. Мене взяли на роботу, коли я закінчувала навчання, і було зрозуміло, що я отримаю червоний диплом. Тоді у нас відкривався інтернет-центр, і мені запропонували посаду лаборантки. Я дуже зраділа, це була моя перша робота. Згодом пішла у декретну відпустку, поки підростала дитина отримала вищу освіту. Через рік і вісім місяців мені вже стало сумно вдома. Віддала дитину в ясла, і вийшла викладачкою на кілька годин на день.
Минув час, і наш керівник запитав мене і моїх колежанок, чи не хочемо ми спробувати балотуватися до міської ради. Для нас це було чимось новим і цікавим, ми погодилися. Нас було п’ятеро молодих викладачок. Пригадую, як ми самі роздруковували на принтерах свої біографії. Це був перший мій «похід» у політику.
Потім сталася Революція, і вже за півтора року відбулися перевибори. Я знову вирішила спробувати балотуватися. Так потрапила до «Черкащан». Вони тоді тільки створили свою партію, і в них була гарна програма. Але й на других своїх виборах я не набрала голосів…
Чи не було моменту, коли хотілося все покинути?
Був. Коли закінчилися вибори, я сказала чоловікові: «Якщо я через п’ять років знову йтиму, ти мені нагадай, що я не хочу». Це було дуже важко. Бо ти зустрічаєшся з людьми, а вони починають одразу сипати негативом, наче ти у всьому винна.
Але ви все ж повернулися до політичної діяльності…
Так, у 2017 році я побачила оголошення, що партія «ДемАльянс» відкриває школу депутатів. Там я навчилася багатьох важливих і цікавих речей – спілкуватися з людьми, влаштовувати зустрічі з виборцями. Наголошували, що це потрібно робити не тільки за місяць до виборів. І що як є якась можливість допомогти чи щось змінити, то треба це робити.
Після закінчення навчання нам запропонували вступити до партії. Зібралася хороша команда, але коли прийшов час виборів, партія вирішила не балотуватися. Ми не бачили сенсу далі лишатися в партії, бо як ми тоді могли допомогти людям? Декілька місяців потому ми просто діяли як команда Віктора Євпака (кандидат на посаду міського голови від партії «Голос» у 2020 році – ред.). Ми ходили на різні заходи, намагалися допомагати людям, якщо вони до нас зверталися. Згодом у місці утворилися осередки нових партій – «Голос» та «Слуга народу». Після нарад і суперечок ми вирішили піти в «Голос», оскільки це була нова партія з незаплямованою репутацією. Тим паче, що в Черкасах ще не було представників, тож нам ніхто не став би вказувати, як нам діяти і як голосувати. Багато людей нас критикували, але для нас головною була хороша програма партії і незалежність на місцевому рівні.
Цей період був складним для вас?
Так. Ти ж думаєш, що ти зараз підеш така класна, і у тебе буде підтримка людей, а тут тобі починають писати негативні коментарі й повідомлення. Ти ще не встигла нічого зробити, навіть почати, а тебе вже критикують. Це морально важко витримати. Добре, коли є підтримка сім’ї. Без рідних у мене навряд чи щось вийшло.
До речі, чоловік, звісно ж, нагадав мені, що я говорила, що не хочу більше балотуватися. Але я відповіла, що все-таки хочу, і що це буде останній раз – третій і щасливий.
Що вплинуло на зміну ваших намірів?
Бажання змінити наш мікрорайон. Ми намагалися вирішити питання з закинутим садочком, із дорогами, з відсутністю освітлення. Коли звертається звичайна людина, її не чують. Це звучить приблизно так: «Залиште своє повідомлення, ми з вами зв’яжемося». А коли ти депутатка, все зовсім інакше.
Також я хвилювалася через свою дитину. Вона пішла в садочок, потім у школу. І я побачила, наскільки деякі заклади освіти занедбані через несправедливий розподіл коштів. Тож вирішила слідкувати за цим. Коли ти бачиш, як місто продовжують «закатувати» в плитку, а школи роками стоять без ремонту, тобі це болить. Такі речі спонукають іти в політику і намагатися щось змінити. Попри те, що доводиться сваритися, конфліктувати і брати на себе багато негативу.
Наприклад, така ситуація виникла зі шкільними туалетами. Діти соромляться про це говорити батькам, а батьки не цікавляться. А шкільні вбиральні в жахливому стані. Там немає розподілу на кабінки, і діти змушені справляти фізіологічні потреби фактично привселюдно. Це розвиток психологічних травм. Дитина буде вигадувати причину, щоб піти додому, бо не зможе сказати чесно про те, що просто хоче в туалет. Але навіть після мого запиту, після того, як я підняла бучу навколо цієї теми, у програму соціально-економічного розвитку Черкас не включили фінансування ремонту туалетів у жодній школі (на момент підготовки інтерв’ю депутати міськради ухвалили програму на 2021-2022 роки – Катерині Холупняк таки вдалося відстояти питання ремонту санвузлів у 26, 30 і 32 школах – ред.).
Чи вдається вам знаходити баланс між роботою та особистим життям?
Ні, я занурилася з головою у політику. Це важко – є робота, комісії, сесії, а є сім’я. Спочатку не дуже виходило – обмежувала час на сім’ю, бо хотіла все встигнути. Одночасно і була, і не була вдома, бо постійні дзвінки, повідомлення… Я ніби розчинялася у роботі. Потім зрозуміла, що так робити не варто. Це вже тепер контролюю себе і не беру телефон до рук, коли я з родиною.
фото Олександра Рибалки
Як ви почуваєтеся у політиці?
Як риба у воді. Це моє. Я готова займатися політикою 24 години на добу сім днів на тиждень. Але за це не платять. Якби посада місцевого депутата була оплачуваною, я б покинула викладацьку діяльність і більше займалася освітніми напрямками в міській раді. Людина має займатися чимось одним глобально, інакше вона хоч трохи, але буде недопрацьовувати.
Щоб залишатись ефективною депутаткою, потрібно відвідувати засідання сесій, депутатських комісій, мати зустрічі з громадою, реагувати на звернення громадян, коли ті просять розібратися на місці в тому чи іншому питанні, і, відповідно, поєднувати це все з основною роботою в бізнес-коледжі. Добре, що законом передбачена можливість мати помічників на громадських засадах. У мене це помічниці, і їх троє. Коли мені закидають, що це «гендерно неврівноважено», то жартую, що з 42 депутатів в міській раді лише 10 жінок, тому врівноважую таким чином.
Чи стикалися ви у своїй політичній діяльності з дискримінацією? Були такі моменти, коли вам говорили: «Іди на кухню готувати»?
На щастя, ні.
Я вважаю, що в політиці обов’язково мають бути жінки. Адже жінки можуть мати зовсім інший погляд на ту чи іншу ситуацію. Якщо чоловіки прислухаються до жінок, а жінки – до чоловіків, то це допомагає вирішити багато проблем.
Анна Корнієнко, для 50%
