Ксенія Клейнос — громадська діячка із Бердянська. Разом із командою однодумців та однодумиць вона реалізовувала різні освітні проєкти, організовувала тренінги, воркшопи, флешмоби і квести, спрямовані на культурно-соціальний розвиток людини та міста.
Завдяки участі у грантових проєктах виходило і займатися улюбленою справою, і заробляти. Але повномасштабна війна, у можливість якої мешканці курортного містечка не вірили до останнього, змінила не тільки життя, а й ставлення до власної місії.
Ми поспілкувалися із Ксенією Клейнос про те, чим вона живе нині і які проєкти планує втілювати в життя, коли буде змога повернутися до рідного міста.
Аудиторія антикафе — це здебільшого жінки, які хочуть розвиватися і покращувати місто
Коли ви працювали в Бердянську, чи були у вас проекти, пов’язані з жіночим лідерством?
У 2015 році я відкрила креативний культурний простір — антикафе «Час Є». Аудиторія антикафе — це здебільшого жінки, які хотіли розвиватися і покращувати місто. Наприклад, до нас приходила дівчина Гаяне Вардикян, яка хотіла організувати фешн майстер-клас. Ця скромна ідея переросла в організацію масштабного заходу Berdyansk Fashion Day, який проходив кілька років. Тож наша команда допомогла вирости цій дівчині та повірити у власні сили. Далі вона вже без нас організовувала фестивалі та відкрила школу юних моделей.
Також у нашому просторі зустрілися три ініціативні дівчини – Люсьєна Лук’янченко, Дарина Половець та Катерина Сологор, які надихнулися нашою творчою атмосферою й організували сімейний фестиваль Family Day. Він згодом став щорічною подією в Бердянську. А ми допомагали дівчатам та підтримували їх.
Ми розуміли, що якщо з нами щось трапиться, ніхто навіть не помітить
Яким було ваше 24 лютого 2022 року?
У Бердянську люди до останнього не вірили у початок повномасштабної війни. Ми сприймали ці чутки як поганий жарт. Знаю, що у Києві до 24 лютого люди були дуже налякані, але в Бердянську такого відчуття не було. Ми навіть тривожну валізку не зібрали, а лише зняли гроші, щоб була готівка.
Лише коли 24 лютого прокинулися від першого вибуху, стало зрозуміло, що почалося щось серйозне. Потім зателефонував брат і сказав набрати питної води. Чоловік поїхав за бензином. Ми моніторили новини та хаотично вирішували, що робити далі. Вирішили виїхати в село від Бердянськом. Причому, я чомусь взяла ті речі, які найбільше подобаються (поклала навіть літню сукню). Перед від’їздом ми заїхали в антикафе та прибрали всі документи з даними наших партнерів, щоб вони не потрапили до рук окупантів.
Був ще квест — умовити маму чоловіка. До речі, нас врятувало те, що ми взяли одяг, а вона — їжу. Ми застрягли в селі Салтичія на 42 доби. Там працював лише один магазин. Селяни ділилися з нами продуктами (морквою, полуничним варенням), причому віддавали задарма. Там було спокійно, але наприкінці березня над нами почали літати гелікоптери. Іноді ми бачили військову техніку. Це було страшно, тому що наш будинок майже в полі, далеко від людей. Тож ми розуміли, що якщо з нами щось трапиться, ніхто навіть не помітить.
Читайте також: Тетяна Баєва: Тішуся, що всі в моїй родині працюють на перемогу
Вирішили повернутися до Бердянська через чотири блокпости. А ще через чотири дні — до Львова. Коли приїхали в Бердянськ, мама мого чоловіка захотіла залишитися, бо було гарно, по-весняному тепло і психологічно легко (попри все, ми раділи зустрічі з друзями). Але вмовили маму поїхати відпочити на кілька днів у Трускавці. Там, щоправда, не було вільного житла, тож зупинилися у Львові. Відтоді вже не повертались…
Спочатку я розгубилась та не знала, як бути далі. Розуміла, що треба щось робити — волонтерити, плести сітки, допомагати — і одночасно нічого не могла робити. Я була в ступорі. Але, на щастя, в мене з’явився щоденний ритуал, який допоміг вийти з цього стану. Із травня я займаюся йогою та медитацією. Заняття допомагають мені тримати баланс та зберігати ресурсність. На початку літа почали з’являтися ідеї…
«Бердянськ як місто-рукавичка»
У листопаді Ксенія Клейнос із колегами ініціювала проведення соціологічного дослідження — брали глибинні інтерв’ю у бердянців, які виїхали (тому що з ними був добрий онлайн-зв’язок).
Метою дослідження стало вивчення того, як мешканців/-нки Бердянська сприймають місто, якими характеристиками описують соціокультурне середовище, як характеризують громаду, зокрема в контексті її ідентичності.
Дослідження проводив соціолог зі Львова Руслан Савчинський.
«І його бачення було цікавим, тому що, не знаючи міста, він міг побачити його іншими очима. Вийшов крутезний звіт, який ми готуємо до презентації в лютому. Наприклад, виявилося, що бердянці сприймають місто відокремлено від інших міст. Як місто-рукавичка, в якому все є для життя. Воно затишне, тихе й емоційно тепле. Ще одним відкриттям стало те, що у більшості бердянців є підприємницька риса. Ми постійно шукаємо, що покращити, продати чи придбати. Бердянці — це «живчики», але при цьому життя в місті повільне, ніхто нікуди не поспішає. Зокрема, у дослідженні доводиться, що образ міста – це місто для відпочинку», — каже Ксенія.
Учасниці та учасники дослідження практично в кожному інтерв’ю наголошували, що «море — це місце нашої сили». Лунало також, що море є «гарантом безпеки міста», адже завдяки ньому завжди є заробіток (можливості, які дає морський туризм). І саме завдяки морю місто не перетворилося у депресивне (туризм став альтернативою промисловості, яка перестала розвиватися).
Згадували й історію про бичка-годувальника. Саме ця маленька рибка колись допомогла містянам вижити. У Голодомор, воєнні та післявоєнні часи люди часто приходили на узбережжя ловити бичків — так старшому поколінню мешканців Бердянська вдалося вижити і врятувати свої сім’ї. У 2001 році на Приморській площі Бердянська з’явився пам’ятник Бичку-годувальнику, якого місцеві жителі вирішили увіковічити.
В усіх інтерв’ю образ міста постійно супроводжується наративом емоційної вкоріненості мешканців, яка поєднується із відчуттям своєрідної замкненості міста. Бердянськ сприймається як окрема, доволі відокремлена екосистема, яка живе своїм життям. У цьому контексті символічними є названі респондентами та респондентками такі асоціативні ряди з містом, як «рукавичка» — яка хоч маленька, але там усім тепло і комфортно, та «равлик» — який сам по собі у своїй захищеній хатинці.
Основний соціальний тип містян і містянок — загалом пасивні до того, що не стосується безпосередньо їхніх інтересів чи потреб (орієнтовані на вирішення комунальних та соціальних питань). Яскравою рисою є установка на публічні колективні дискусії (переважно в соціальних мережах), які стосуються обговорення певних змін у місті.
Але, що важливо, на фоні «домінуючого» соціального типу мешканців міста, респонденти та респондентки виділяють два інші типи – нову генерацію бізнесменів та активістів. Мовляв, саме вони можуть бути рушіями майбутніх змін.
Важливо, щоб повернулися ті люди, які люблять місто
Розкажіть про свій новий проєкт.
Він спрямований на підтримку бердянців. Називається «Ми — Бердянськ». Ми підтримуємо людей психологічно і робимо творчі воркшопи, під час яких створюємо арт-роботи. Цей проєкт фінансується Європейським фондом за демократію. Із початку літа до середини вересня ми узгоджували його, а почали втілювати в життя із жовтня.
Основна наша мета — зібрати спільноту активних бердянців, які хочуть повернутися в місто і після перемоги разом відновлювати Бердянськ.
Ми розуміємо, що під час деокупації можливі руйнування, і Бердянськ може перетворитися на місто-привид. Там може не бути такої кількості знайомих, як раніше, коли будь-яке питання можна вирішити за 5 хвилин. Тому важливо, щоб повернулися ті люди, які люблять місто і хочуть його відродити.
Читайте також: Анна Кондракова: Світ дає можливість робити добрі справи
Як ви знаходите учасниць і учасників?
Це знайомі, які ходили до нас в антикафе. Або інші бердянці, які висловили готовність долучитися до проєкту. Вже зареєстровано десь 200 людей. Для реєстрації достатньо зайти на мою сторінку в Фейсбуку та заповнити анкету.
Чи відчуваєте ви зворотній зв’язок із бердянцями?
Так, із перших онлайнів ми зрозуміли, що людям не вистачає спілкування. Їм важливо бачитися із земляками, яким не треба пояснювати місцеві назви чи локації. Люди настільки підтримують одне одного, що й без психолога позитивно мислять і розмовляють. Групові зустрічі проводяться двічі на тиждень, а індивідуальні — на вихідних (6-8 зустрічей із психологинею).
Окупований Бердянськ продовжує донатити на армію
У цих зустрічах беруть участь лише ті бердянці, що виїхали, чи й ті, хто залишились в окупації?
Переважно ті, хто виїхав, але є й ті, хто залишився. Під час однієї з зустрічей дівчина з Бердянська сказала, що кожен камінчик, кожне деревце і кожна травинка в місті чекає на нас удома… В зумі всі плакали. Таким чином, вона більше підтримала тих, хто виїхав, ніж вони її.
Ще мене здивувала та надихнула історія, коли одна з учасниць проєкту, яка зараз в окупованому місті, попросила перерахувати гроші з картки на картку. Було не дуже зрозуміло, чому і навіщо, але ми погодились це зробити. І потім виявилося, що вона попросила перерахувати її гроші на ЗСУ. Тож, навіть окупований Бердянськ продовжує донатити на армію.
Як ви вважаєте, кому зараз психологічно важче — тим, хто виїхали, чи тим, хто залишилися?
По-різному важко, але важко кожному і кожній — і тим, хто в окупації, і тим, хто виїхали. Коли я одного разу виїжджала за кордон, ніби була в безпеці, але не могла спокійно щось робити. Подумки завжди була з рідними, що залишилися в Україні, та перевіряла додаток із повітряною тривогою.
Я не можу жити спокійно, коли знаю, що з моїми рідними щось може трапитись. Думаю, що такі відчуття у багатьох людей, які живуть у Фінляндії, Туреччині чи в будь-якій іншій країні.
Читайте також: Юлія Федорова: Я постійно бачу підтримку, і це дуже підбадьорює
Плануємо у травні зробити арт-виставку у Львові
Хто звертається до вас по допомогу?
Три дівчини звернулися, у яких чоловіки в полоні. Ми організували зустрічі з психологинею Марією Звірякою, яка теж з Бердянська, але зараз живе в Празі. Це рятує, бо коли в Україні немає світла, вона завжди на зв’язку.
Що плануєте організувати найближчим часом?
Ми плануємо у травні зробити арт-виставку у Львові. Також буде онлайн-виставка, щоб кожен бердянець, де б він не був, міг побачити презентацію нашого міста і розказати, що Бердянськ — це Україна. Мій партнер і чоловік Кирило Пеліванов допомагає мені в організації події.
Це буде мультидисциплінарна виставка. Наприклад, до неї увійдуть розповіді, які ми писали під час воркшопу з українською письменницею Іриною Карпою.
У нас був документальний театр, де під час онлайн-заходу ми створили дві відеороботи про Бердянськ — «Моє 24 лютого» і «Шлях додому — це міф чи реальність?»
Також ми провели майстер-клас із колажування з моєю партнеркою по антикафе Аллою Мельничук. Є задум зробити аудіо-воркшоп, після якого ми скомпонуємо всі розповіді, щоб показати, як люди відчувають український Бердянськ. Ми не обмежуватимемо нікого — будемо представляти всі арт-роботи.
Альона Семко
